Мало того, що Годзила — кіноперсонаж, так він ще й не людина, а велетенський ящір. Причому з цілковитою упевненістю можна стверджувати, що по всьому світу знайдуться мільйони глядачів, які відзначили б його аналогічним чином. У чому ж причина такої, вже більш ніж півсторічної популярності?
ПОХОДЖЕННЯ
Газета The Saturday Evening Post 1951 року опублікувала оповідання Рея Бредбері «Туманний горн». У ньому на маяк нападав морський монстр, приваблений ревом сирени (туманного горна).
Студія Warner Bros. 1953-о випустила чорно-білий фільм катастроф «Чудовисько з глибини 20000 морських сажнів» (режисер — Ежен Лур’є); від сюжету Бредбері там залишилася сцена руйнування маяка. Майстри спецефектів надали монстрові рис гібриду тиранозавра й стегозавра. Ящера називають редозавр, він прокинувся після вибуху ядерної бомби і прямує до східного узбережжя США, дорогою розправляючись з риболовецькими суднами. Єдиного свідка існування чудовиська оголошують божевільним. Тим часом редозавр атакує Мангетен. Убити його вдається тільки за допомогою снаряда з радіоактивним ізотопом. Переважна частина бюджету — 200 тис. з 210 тис. доларів — пішла на дизайн редозавра. У прокаті фільм зібрав п’ять мільйонів.
Того ж року Томоюкі Танака, один із продюсерів японської кінокомпанії «Тохо», подивився «Чудовисько з глибини 20000 морських сажнів» і вирішив зробити щось схоже в Японії. Як наслідок, 1954 року в кадр увійшов породжений випробуваннями водневої бомби гігантський мутант, невразливий для куль і снарядів, здатний стріляти з пащі високотемпературним променем; ім’я йому дали Годзила (Gojira — від японських «горила» (горіра) і «кит» (кудзіра) — на честь прізвиська одного з працівників «Тохо».
Перший чорно-білий «Годзила» незмінно опиняється у списках кращих фільмів, і справа не тільки в жанровому первородстві. Напад гіганта постає загальнонаціональною катастрофою. Картини госпіталів, переповнених пораненими і обпеченими людьми, нагадують і про хроніку наслідків ядерних бомбардувань Хіросіми і Нагасакі, і про пожежу в Токіо 1944-го. По радіо оголошують траур, передають розпачливу похоронну пісню, якою потім завершується фільм. Засіб протидії не кращий за причину лиха: винайдений професором Серізавою «руйнівник кисню» знищує будь-яку плоть, з якою контактує, і вчений змушений піти на самогубство, аби смертельна субстанція нікому не дісталася. Фінал виглядає як реквієм за загиблими у Другій світовій.
Фільм 1954 року вичерпав практично весь смисловий об’єм, який міг міститися в подібному сюжеті: людина і природа, цивілізаційна відповідальність, війна, зброя масового ураження. Далі залишалася розвага.
Аби підтримувати інтерес глядачів, знадобилося кількісне нарощування атракціонів. У наступному фільмі Годзила вже б’ється з іншим ящером. З цієї миті у всіх частинах циклу — більше одного чудовиська; аномальна фауна отримує позначення кайдзю — «дивний звір» або «монстр». У кіноіндустрії токусацу («спецефекти», історії про супергероїв) виділяється жанр під назвою кайдзю-ейга. У перший кольоровий фільм вводять Кінг-Конга (1962), завдяки чому отримують збори, що в 70 разів перевищують бюджет. Після «Гідори, триголового монстра» (1964) однією зі сторін конфлікту стають інопланетяни (дев’ять фільмів у цілому) — зазвичай вони б’ються за контроль над кайдзю, аби використовувати їх проти землян.
РОЗВИТОК
В цілому японський канон «годзиліади» об’єднує 28 фільмів, 15 з яких зняті за перші 20 років. Тоді ж уточнювалася фізіологія Годзили: з початкових 50 метрів його зріст збільшився до 110; як у всіх динозаврів, у нього є додатковий мозок в ділянці тазу, його життєва сила підтримується біологічним ядерним реактором. Убити Годзилу практично неможливо. Кайдзю дуже рідко їдять, не випорожнюються і не злягаються.
У другій половині 1950-х настрій серіалу міняється відповідно до устремлінь продюсерів охопити якомога ширший ринок. У «Гідорі, триголовому монстрі» Годзила вперше переходить на бік людей. У його поведінці підкреслюються антропоморфні риси. У «Годзилі проти Монстра Зеро» (1965), змусивши відлетіти докучливого Гідору, ящір із задоволеними вигуками пускається в танок, в іншому епізоді боксує в стилі Мохаммеда Алі, а у «Великій битві в Південних морях» (1966), розправляючись із ескадрильєю винищувачів, навіть танцює рок-н-рол.
ІРОНІЯ
Молодіжний бунт 1960-х породив «Годзилу проти Хедори» (Йосіміцу Банно, 1971). Цей фільм настільки відрізняється від попередніх, що на ньому варто зупинитися детальніше.
Дію запускає хлопчисько, який грається ляльками Годзили поряд із домашнім вівтарем, заставленим статуетками кайдзю. У певному значенні цей світ показаний очима дитини, але швидше можна говорити про дитинство як світовідчуття, оскільки надворі — епоха хіпі — «дітей-квітів» з її висміюванням цінностей дорослих. Екологія служить чимось на зразок нового Апокаліпсису: фільм починається і закінчується веселою пісенькою про кайдзю на тлі безнадійно забрудненого моря. Сміттєвий монстр (Смог) зростає в цих отруєних водах, аби потім пожирати автомобілі, поливати околиці сірчаною кислотою і з кривляннями токсикомана втягувати дим із заводських труб.
МОЛОДІЖНИЙ БУНТ 1960-х ПОРОДИВ «ГОДЗИЛУ ПРОТИ ХЕДОРИ» (ЙОСІМІЦУ БАННО, 1971). ФІЛЬМ ПРОНИЗАНИЙ ІРОНІЄЮ, ЩО ДОХОДИТЬ ДО АБСУРДУ. БАННО ЗМУШУЄ ГОДЗИЛУ ЛІТАТИ ВПЕРШЕ Й ВОСТАННЄ ЗА ВСІ 60 РОКІВ: НАД’ЯЩІР НАБУВАЄ КОМІЧНОЇ ПОЗИ ЕМБРІОНА І, ВИКОРИСТОВУЮЧИ СВІЙ ПРОМІНЬ ЯК РЕАКТИВНИЙ ДВИГУН, МЧИТЬ СПИНОЮ ВПЕРЕД
«Годзила проти Хедори» пронизаний іронією, що доходить до абсурду. Брудним плямам на воді вторять психоделічні амеби, що заповнюють екран під час заголовної пісні; на дні моря зненацька виявляється опудало лебедя й інші дивовижні предмети; історію переривають сценки, збудовані за логікою наркотичного марення: анімаційні вставки з бешкетником Смогом, дроблення зображення на мультиекран з вередливими немовлятами, переходи з чорно-білого в колір і назад. Бруд, викинутий літаючим Смітником, поводиться неначе живий організм, у нього влипає догори ногами група акуратних буржуа, але при цьому залишається в живих сиротливе кошеня, що. Увінчуючи блазенство, Банно змушує Годзилу літати перший і останній раз за всі 60 років: над’ящір набуває комічної пози ембріона і, використовуючи свій промінь як реактивний двигун, мчить спиною вперед.
Ортодоксальні шанувальники відкинули фільм, визнавши його ексцентричним винятком, а тим часом Банно змінив усю справу, остаточно закріпивши подобу Годзили як людинолюбного колоса.
ЛЮДИ
Формат кайдзю-ейга передбачає наявність учених, військових, політиків і журналістів серед головних героїв. Перші придумують способи боротьби з аномальними агресорами, другі б’ються (частіше безуспішно), треті ухвалюють нелегкі рішення, четверті розповідають світу про вторгнення. Обов’язкові сцени панічної евакуації і як мінімум дві битви: Годзили з армією й Годзили з іншим кайдзю. Наприкінці періоду Сьова («Годзила проти Гайгана», 1972) проти монстрів починають виступати величезні роботи.
Це, безперечно, кіно патріархального суспільства. Всі, здатні воювати, — чоловіки. За жінками залишається маскулінний шаблон уразливості, інтуїції, щирості — тому вони найчастіше телепатки, екстрасенси, жриці або феї. При цьому — жодної любовної сцени. Щоправда, в «Терорі Мехагодзили» (1975) кілька хвилин мелькають голі жіночі груди, а в «Годзилі проти Мотри: Битва за Землю» (1992) в героях опиняється розлучене подружжя, але настільки низьке падіння моралі пізніше не повторювалося.
Акторські роботи зазвичай шаблонні. Військовим належить бути мужніми і небагатослівними, усвідомлення відповідальності сковує лицьові м’язи політика, зловмисник повинен носити чорні окуляри і неприємно сміятися, жінка — лишатися красивою і пасивною. Не менш прості діалоги. Розв’язка часто підкреслюється ваговитою сентенцією: «Ми його створили, тому чудовиська — це, швидше, ми, а не Годзила», «Годзила є в кожному з нас».
АМЕРИКА
Екстенсивний розвиток поступово завів проект у безвихідь. Цикл вичерпався в ідеях, перетворився на звалище запозичених у Голівуда сюжетів. Як наслідок, 2004 року франшиза була припинена на невизначений термін. Проте на той час у кайдзю вистачало шанувальників поза Японією.
Доля токусацу в Америці до цього часу не складалася. Годзила Роланда Еммеріха (1998) — гіпертрофована ігуана без будь-яких надздібностей, уразлива перед земною зброєю. Більш цікаві роботи, що прямо не стосуються японського продукту, але використовують його образи і драматургію: «Монстро» (Метт Рівз, 2008) і «Тихоокеанський рубіж» (Гільєрмо дель Торо, 2013).
ЯПОНСЬКИЙ РЕЖИСЕР ІСІРО ХОНДА 1954 РОКУ ВИПУСКАЄ ФІЛЬМ, У ЯКОМУ ПОРОДЖЕНИЙ ВИПРОБУВАННЯМИ ВОДНЕВОЇ БОМБИ ГІГАНТСЬКИЙ МУТАНТ ЗДОБУВ ІМ’Я ГОДЗИЛА (GOJIRA — ВІД ЯПОНСЬКИХ «ГОРИЛА» (ГОРІРА) І «КИТ» (КУДЗІРА) — ЗА ПРІЗВИСЬКОМ ОДНОГО З ПРАЦІВНИКІВ КІНОКОМПАНІЇ «ТОХО»
Оригінальна назва «Монстро» — Cloverfield, «Поле конюшини» — це місцевість у Централ-парку Нью-Йорка, де була знайдена відеокамера з документацією катастрофи. Рівз радикально переосмислив історію про кайдзю: ввів малобюджетний стиль з імітацією документальної зйомки і невідомими акторами. За сюжетом, фільм знятий на любительську камеру одним із героїв.
Рівз міняє кут спостереження, зменшує жахливе на користь людського, виділяючи з охопленого панікою натовпу групу пересічних городян, які не мають анінайменшого уявлення про те, що відбувається, і реагують спонтанно. Новація — в цьому зміщенні: побачити катастрофу очима декількох фігурок з масовки. Звідси — особлива увага до деталей: сервіровані столики манхеттенських ресторанів, засипані бетонною крихтою, порожня туристична карета, яку безлюдною вулицею тягне білий кінь, ошелешений втікач, який волає до героїв чистою білоруською. Приходу чудовиська немає пояснень; немов сплавлений з уламків будівель, з пилу падаючих стін, він не джерело страху, а, власне, сам страх, проекція неврозів, що пустили коріння в Нью-Йорку після 11 вересня і навіть раніше: обов’язкова складова міфології Мангетена — передчуття неминучого краху цього місця. Cloverfield — талановита інверсія токусацу практично у всьому аж до фіналу.
Гільєрмо дель Торо в «Тихоокеанському рубежі» запозичив у японців кайдзю (вони тут так і називаються); прибульців — ті прориваються з паралельного виміру через розлом у земній корі, і пілотованих роботів, вперше введених у бій в «Годзилі проти Мехагодзили» (1974).
Прибульці в «Рубежі» не просто керують кайдзю — вони їх вирощують. Роботами — їх називають «єгері» — керують пари пілотів. Геномодифіковані гіганти приходять з кожним разом усе більш удосконаленими. Перемога здобувається, як завжди, поєднанням командних зусиль і особистих сентиментів. Рівень видовища цілком стерпний, збережена і загальна естетика. Є звичайні для жанру божевільні вчені, шахраюватий підприємець, який побудував на кайдзю цілу індустрію, хижа дрібнота з ескорту чудовиськ. Принципова розбіжність — кайдзю начисто позбавлені індивідуальності, діють виключно як жива зброя загарбників. Бадьора голлівудська мораль закриває всі рахунки у фіналі.
ВІДРОДЖЕННЯ
«Годзила» 1998 року, «Тихоокеанський рубіж» і «Монстро» були підступами до надзадачі — відродити суперящера на іншому узбережжі Тихого океану. Торік студія Legendary випустила свого «Годзилу».
Британець Гарет Едвардс, який починав як незалежний режисер, врахував усі вимоги жанру. Сюжет побудований довкола родинної драми: батько головного героя, інженер-ядерник (Брайан Лі Кренстон — знаменитий Хайзенберг з серіалу «Пуститися берега») втрачає дружину (Жюльєт Бінош) під час таємничої аварії на атомній станції в Японії 1999 року і кладе життя на те, аби дізнатися, що насправді сталося. Син (Аарон-Тейлор Джонсон) — військовий сапер — приєднується до пошуків і потрапляє в епіцентр подій.
Едвардс дотримується традиції «хорошого Годзили», який воює на боці людей проти інших кайдзю на ім’я Муто — подібностей дев’яностометрової хижої комахи. Водночас введені реалії, близькі американському глядачеві: конспірологія — виявляється, всі ядерні випробування 1950-х проводилися з метою вбити Годзилу; еволюціонізм — Годзила і Муто народжені не бомбою, а природним чином у доісторичні часи; армія готова стріляти, не прислухаючись до інтелектуалів, чим ставить під загрозу життя цивільних; героями рухає передовсім любов до родини, порятунок людства — на другому місці.
Едвардс вкладає максимум фантазії в кайдзю: фрагментує їхні виходи в кадр, показує битву Муто і Годзили в багатьох ракурсах — через вікна, в телевізорі, на задньому плані, — а ще накидає на епізоди боїв присмеркову патину, через що монстри виглядають як ожилі горгульї, а вся сцена набуває характеру гігантоманської галюцинації. Наскільки безбарвні людські характери, настільки багато зусиль докладено до змалювання тварюк — від багатства модуляцій у їхніх голосах до луски на лапах. Едвардс постійно показує чудовиськ у порівняльних масштабах, що дозволяє йому продукувати вражаючі сцени: король-ящір пливе в океані поряд із супроводжуючими його кораблями ВМФ США, що здаються на його тлі сущими іграшками; бойові літаки непотрібним мотлохом сиплються з неба; Муто пікірує в океан як нелюдська стріла, пущена розгніваним богом; два кайдзю топчуться злітною смугою аеропорту Сан-Франциско. Годзила володіє небаченою раніше грацією, свій промінь застосовує рідко, проте з ефектністю пекельного Луна-парку. Едвардсу вдалося те, що ніхто не зміг до нього: вивести Годзилу з японської колиски до Голлівуда. Для кайдзю може початися нова епоха. Плани сіквела є, а новий, четвертий період вже називають Legendary.
БЕЗСМЕРТЯ
Чому ж він повертається знову і знову? Є декілька причин.
— Фетиш: адже починаючи з 1971 року Годзила — герой масової культури: комерціалізована і таким чином знешкоджена небезпека.
— Мегаполіс — ідеальна декорація для будь-якого катаклізму, особливо для вторгнення гігантської тварини. Якщо є будинки, що сягають просто за хмари, то чому б не уявити в цих декораціях відповідного хижака? Крім того, ожила гора з вогнем на вершині — це виверження, вулкан, та й інші катаклізми, що переслідували Японію, втілені в Годзилі більш ніж наочно: землетруси, тайфуни, ядерні катастрофи. У певному значенні Годзила і є післявоєнна Японія — так само, як і він, травмована атомним бомбардуванням, настільки ж незбагненна з погляду західного раціоналізму.
— Нарешті, унікальність Годзили — у поєднанні наукового і фантастичного: легенди про дракона і легенди про динозавра. Дракони залишилися в заповіднику фентезі; просто динозавр був би нецікавий. Годзила, який прийшов з океану, — це сама природа, що перевершила людину, і водночас він поєднує воду і вогонь — дві наймогутніші першоматерії.
Його сила — в цих нестаріючих легендах про воду і полум’я, у вічному напівдитячому прагненні побачити найбільше з чудовиськ. Мине час, колись захоплюючі спецефекти стануть смішні, але Король знову підніметься з океану, аби закликати нові покоління глядачів переможним гімном знищення.
Фото з сайта kinopoisk.ru
