Нагадаємо, на грудневому з’їзді кінематографістів Росії головою був обраний Марлен Хуциєв, а не Михайло Пореченков, якого протегував Микита Михалков, котрий очолює СК із 1997 року. Однак через процесуальні помилки мін’юст Росії визнав з’їзд (а відповідно, нового голову) нелегітимним. І на початку минулого тижня Микита Михалков зібрав позачерговий надзвичайний з’їзд, який знову обрав його головою СК. Така зовнішня колізія. Пропонуємо до вашої уваги роздуми щодо цього питання Леоніда Радзіховського на сторінках «Щоденного журналу».
Я не коментуватиму, який народний артист в якого народного артиста що саме украв. «Взаимное излияние помой» (Достоєвський) у двох груп кіногромадськості відбувалося якось маловисокохудожньо. Я погано знаю «їхні вдачі», але дедуктивно ризикну передбачити, що «охоронці» крадуть не гірше за «лібералів», — і навпаки. А високі звання та інші відмазки не є ні доказом, ні виправданням — усього лише одна з обставин справи.
У всій цій бодязі цікаві три моменти.
Михалков.
Його противники.
Символічне значення всієї цієї історії.
Мотиви Михалкова...
Не вважаю, що вся справа в грошах. Микита Сергійович — мільярдер (рублевий чи все-таки доларовий?). Навряд чи прибутки від якихсь «будинків відпочинку від творчості» його сильно хвилюють. Звичайно, копійка рубель береже, як у відомому анекдоті про студента, який убивав стареньких за три копійки, — але Михалков заради цієї ганебної міді втравлятися в скандал не став би.
Інше пояснення: метушливому Михалкову шкода втрачати хоч одну зі 100 своїх посад, хоч одну із 200 своїх можливостей зайвий раз «посидіти з Путіним». Це, мабуть, тепліше — тим більше, любов із вищим керівництвом приносить і грошей побільше, ніж усе барахло цієї «спілки».
І все-таки, вважаю, головна причина — інша.
Паратов не міг віддати Ларису — навіть якщо вона йому не дуже-то й потрібна. І вже тим більше не може він поступатися всім цим... карандишевим! «У мене правило: нікому нічого не прощати; а то страх забудуть, забуватися стануть».
Московським лібералам ще пощастило: «Дякуйте Хариті Ігнатівні. Я вас прощаю. Лише, мій рідний, розбирайте людей! Я їду-їду, не свищу, а наїду — не спущу!» Я якось запам’ятав (гадаю, не я один). На якихсь зборах один нацбол вліпив у костюм — навіть не у вуса — нашому Паратову торт. Після цього в останньому прокинувся мисливець — з диким посвистом він зістрибнув у залу, особисто керував пійманням зловмисника і, коли два охоронники тримали його за руки, — заліпив ногою йому прямо в обличчя, від душі!.. Потім, щоправда, христіяніший режисер пояснив, що нічого подібного не було, а був усього-на-всього фотомонтаж. Добре, цього разу без монтажерів обійшлося...
Так ось. Михалков, як мені здається, пішов би — якби Спілка покірно прийняла Пореченкова. Але ви, добродії, бажаєте бунтувати, хвіст на пана підіймати, крамола завелася? Відмінно! Так подивимося — чия візьме!
Михалков почав війну через ту головну причину, через яку США напали на Ірак, Росія — на Грузію, Грузія — на Осетію. Гординя = гординя + кредит.
Противники Михалкова
Не перебиратиму їхні імена й мотиви...
«Горе переможеним» — особливо якщо вони відверто БОЯТЬСЯ свого переможця. «Боїшся — не роби, робиш — не бійся». Зрозуміло було, що Михалков — хоча б через ці, цілком очевидні міркування гордині, дворянської пихи і паратівської вусатої брутальності — не відступить. Його ресурси — адміністративні, грошові, просто акторсько-вокальні — добре всім відомі.
То як же дорослі люди могли полізти в бійку, якщо вони БОЯТЬСЯ противника? А якщо не бояться — чому не прийняли відкритий бій на з’їзді? Так, у невигідних умовах — а якщо хочеш воювати в умовах «найсприятливіших», то найкраще воювати прямо на дивані.
Загалом — жалюгідна картина. Співчуття до «благородних карандишевих» у мене не виникає.
І, нарешті, головне.
СИМВОЛ
Я навіть не про мізансцену з «Бориса Годунова»: «Ах, змилуйся, батько наш! Володарюй нами! Будь наш батько, наш цар!». У постановці театру-студії кіноактора виглядає не дуже...
І не про те, що ці люди забороняють нам колупатися в носі, — при нагоді інші з них, ох як не проти поговорити «про подвиги, про доблесть, про славу», та й про «громадянське суспільство».
І не про те, що не лише в Казахстані, Азербайджані, Татарстані, Москві введене за фактом довічне правління, але ось і в Російській академії наук (президент не змінювався з 1991 року — рекорд в історії Академії після 1917 року), а тепер — у Спілці кінематографістів. І навіть СПРОБА легальної зміни керівництва сприймається як замах на основи, за який — «слово і справа», батіг і Сибір! Що ж, народ і народна інтелігенція єдині. Єдиний, так би мовити, архетип, парадигма і... які ще є розумні слова, щоб пояснити, що Начальство нам встановлене від Бога, а якщо воно (начальство) чогось вимагає, щоб ми його «обирали», так і на це підемо, винесемо покірливо все, навіть не запитуючи, навіщо ці витівки потрібні...
Але головний символ — в іншому.
«Были когда-то и мы рысаками» — приблизно 20 років тому проходив «революційний з’їзд Спілки кінематографістів».
Світилися там блискавки громадянських гнівів, дісталося на горіхи тому ж Михалкову, мало з трибуни не зігнали (ось і ворушить до цього дня вусами-то!). З того з’їзду, власне, почалася в СРСР «публічна політика».
Багато хто з учасників з’їзду (більшість) живі й недалечко — були, напевно, і на останньому з’їзді. Але — змінилася п’єса... Замість «Розбійників» Шиллера з девізом: «На тиранів!» ставимо «Правда — добре, а щастя — краще».
Символ настільки зрозумілий, що не можна не запитати — що ж сталося?
Змінилася країна. «Зима железная дохнула — и не осталося следов».
Тоді, 15—20 років тому, і сам Михалков не цурався крамоли — в дусі часу зняв своїх «Втомлених сонцем» на «Оскар». Ну, а тепер — у дусі часу — «Втомлені сонцем-2» на Держпремію. (І — також у дусі часу — блокбастер ніяк не можна закінчити... І ще, до речі: назва «Втомлені сонцем» для державно-патріотичного фільму про Переможців у ВВВ звучить трохи... дивно).
Художники знову «с моим народом, там, где мой народ, к несчастью, был».
20 років тому народу хотілося якщо не свободи, то хоча б хліба і видовищ.
Зараз — хліб є, футбол і Собчак на місці. І художники, тонко відчуваючи момент, тоді палали громадянським гнівом, а зараз обмежуються діленням стільців: а може, в одному з них знайдеться дорогоцінна начинка...
І останнє
«Были когда-то и мы рысаками» — а далі?
«...И седоков мы знавали лихих». Так ось — про сідоків.
Під час того, революційного, з’їзду за спиною кінобійців стояв О. Яковлєв — член Політбюро, який реально керував ідеологічною перебудовою. Не знаю, чи узгоджував хтось з Яковлєвим свої тези. Але ось його «дах» відчували всі — всі розуміли, що бунтують проти влади під прикриттям влади.
Так робляться революції в Росії...
Ні, звичайно, бажання вищої влади також не самі собою, не від тремтіння лівої ікри з’являються, вони також підкоряються духу часу. Це все зрозуміло.
Але без імпульсу зверху машина не їде — якось ось так вона влаштована.
