— А чи багато з нього можна побачити?
— О, надзвичайно! Вистачило б сил і вміння передати цю незвичайну красу. Пейзаж за вікном постійно, іноді навіть упродовж години, змінюється. Подивіться, як гармонійно поєднуються кімнатні квіти з зимовими деревами, що дрімають за вікном...
— Схоже, саме природа сьогодні ваш Бог?
— Совість — мій Бог. Я гадаю, що помилково вважати людину господарем природи. Ми всі у світі рівні — і люди, і дерева, і тварини. Якщо хочете, я сповідую дзен-буддизм. А взагалі-то, я згодна з Антуаном Сент-Екзюпері, котрий якось висловив думку про те, що Бог потрібен сучасній людині для того, щоб приборкати в собі звіра...
— Професія художника — це ще й нелегка фізична праця: весь день на ногах, часто в незручній позі...
— Нещодавно я впродовж усього дня писала етюд кімнатних рослин на тлі свіжого снігу. Практично жодного разу не сіла. Втомилася, звичайно. Але коли мила пензлі, ненароком подивилася на себе в дзеркало і здивувалася: «Господи, як у мене помолодшало обличчя». Радість спілкування з красою розгладила мої зморшки, стерла прикрий вираз з обличчя.
— Чи доводиться вам зараз писати портрети?
— Я ніколи не могла працювати на замовлення. Зараз — тим більше. Малюю тільки тоді, коли з’являється душевний імпульс. Навіть портрети рідних не малюю просто так: мене цікавить їх внутрішній світ... Минулої осені написала портрет дочки. Вона стояла на балконі, а навколо було розлито золото листопада. Стара липа сяяла від жовтої фарби, золото немов бриніло в осінньому повітрі. А на початку цієї зими я написала портрет внучки. Мене вразив її незвичайний внутрішній стан. Ірина стояла на балконі й дивилася на свіжий сніг. Це був надзвичайний погляд.
— Вам самій подобаються ваші останні роботи?
— Так, я їм щиро радію. Мій живопис став набагато розкутішим. У картинах останніх років — значно більше повітря, а отже — дихання. Тому хочу вірити, що моя творчість йде по висхідній. Вважаю, що цінність живопису сьогодні не в сюжеті, а в пластиці, в умінні митця виражати свій внутрішній світ. Адже сюжет завжди збіднює. На щастя, мені завжди вдавалося зберігати свій погляд у мистецтві, на мене ніхто не тиснув. Хіба що постанова Жданова про формалізм. Не встиг цей лиховісний документ з’явитися на світ, як критика відразу накинулася на мою «Ковзанярку», забувши, що нещодавно захоплювалася цією роботою. Сьогодні ж у мене — повна свобода творчості. Я можу тільки поспівчувати художникам, які змушені догоджати смакам ринку. По-моєму, нещасний той художник, якому доводиться підлаштовуватися під смак — рідко, на жаль, розвинений і тонкий — покупця.
— Чи важко вам було виховувати своїх трьох дочок? Замолоду вони, напевно, були вишуканими модниця? Спробуй забезпеч...
— У цьому відношенні мої дочки, мабуть, удалися в мене. Хіба що найстарша, Олена, більше за інших приділяла увагу своїй зовнішності. Я ж із приводу одягу ніколи не комплексувала. Коли було під сорок, відчула до нього деякий смак. А всі свої студентські роки пробігала в образі «емансипе»: коротенька стрижка, лижні брюки, чоловічого стилю сорочка. У мене завжди було гасло: полюбіть нас чорненькими, а вже біленькими нас полюбить і аби-хто. Я дуже люблю один анекдот про Ейнштейна. Якось у молоді роки його присоромили: «Ну, як же ти одягаєшся... Ти ж Ейнштейн!» А він у відповідь: «Ніхто ж не знає про те, що я — Ейнштейн». Коли він став знаменитим, знову почув те ж докірливе запитання. Цього разу він відповів: «І так всі знають, що я — Ейнштейн».
— Що захоплює вас сьогодні, крім живопису?
— Історія. Зараз я посилено вивчаю цей предмет. Читаю документальні твори про історію України та Росії. Мій добрий знайомий слов’янознавець, у минулому редактор журналу «Вопросы истории» Петро Миколайович Третьяков завжди підкреслював, що історія, навіть давня, не може бути об’єктивною, її завжди трактують залежно від інтересів політики. Тому так важливо сформувати свою думку про подію на основі правдивого опису, а не чиєїсь упередженої оцінки...
