Те, що в Польщі дуже давня і, до речі, одна з найкращих у Європі джазова школа, не викликає суперечок у спеціалістів. Джаз там ніколи не придушували. Тоді як у нас його відчайдушно «відловлювали» по радіо, сусіди-поляки на своїх фестивалях бачили і чули, напевне, всіх кращих джазменів світу. Та й польські джазмени світового рівня звична справа.
Тріо Влодека Павліка, чиї виступи в Олексія Когана в клубі «Динамо-Люкс» та блюз- клубі «Бадді Гай» (про ці концерти «День» інформував своїх читачів), напевне, можна назвати найяскравішою джазовою подією року, саме з таких. Торік музиканти представляли Польщу на дуже престижних джазових фестивалях: в Монтрьо, JVC в Нью-Йорку, Джаз Північного моря та інших. Барабанщик тріо — Цезарі Конрад визнаний кращим у Польщі. А піаніст Влодек Павлік записував альбоми з такими відомими джазистами, як Ренді Брекер, Річі Коул, Біллі Харт...
Київська публіка створила на їхніх виступах невимушену атмосферу малих клубів, і музика була відповідно невимушена, іноді вкрай спонтанна. Між іншим, від нашої грамотної публіки музиканти були в захваті. Ще б пак: значна кількість присутніх — то професіонали. Якщо описати музику поляків у трьох словах, — це віртуозність, почуття гумору і величезна свобода та легкість (котра, як відомо, дається аж надто нелегко).
Пан Влодек часто називає себе не джазменом, а просто музикантом. «Я виконую джаз, — пояснює він, — але мої знання музики, музична освіта дозволяють мені додавати до того, що називають джазом, щось, що виходить далеко за його межі». У фортепіанному стилі Влодека Павліка (як і деяких інших польських піаністів) убачають неабиякий вплив музики Шопена. Та й усі учасники тріо дуже добре знаються на класиці, що загалом притаманне європейським джазменам, тим паче — представникам нової генерації.
У їхній музиці, дуже широкій за своїм емоційним та динамічним спектром, уловлюєш багато знайомого. Наприклад, упізнаєш метод підходу до матеріалу видатного піаніста Кейта Джарретта. Причому не стиль, а саме підхід. Мені зауважує Цезарі Конрад: «Влодек відкритіший, ніж Джарретт. Єдине, що можна вважати в них спільним, це спосіб створення музики: не стихійний, а впорядкований, продуманий». «Джарретт наслідував своїх попередників (революція в джазі почалася не із Джарретта, а із тріо Білла Еванса; суть її полягала в переосмисленні ролі ритмічної секції: бас і барабани стали так само сольними інструментами, як саксофон чи фортепіано. — В. К. ), ми наслідуємо Джарретта. При цьому головне мати свої думки, особистий стиль, грати з душею, а швидкість, якою багато хто хизується, не важлива», — втручається в нашу розмову контрабасист Збігнєв Вегехаупт.
Музикантам тріо Павліка часто доводиться чути про свою оригінальність. А нині це в джазі один із найцінніших компліментів, бо загальна тенденція така: дедалі більшає чудових (і відомих) музикантів та дедалі менше відчувається різниця між ними. Влодек Павлік вважає, що головною причиною цього є комерціалізація джазу: «Сьогодні дуже важко залишитися незалежним і зберігати власний стиль. У джазі формується, в тому числі і через мас-медіа, певний клан, що керується власними смаками. Гроші, вкладені в цей бізнес, тиснуть на музикантів, примушують їх приймати продиктовані правила гри. Комерціалізація цілого процесу джазу великими фірмами формує новий прошарок, дуже подібний до поп-музики, з аналогічними процесами. Усе це створює інший рівень джазу — такого собі опосередкованого, неособистісного і безпредметного, де втрачається сама його сутність. До того ж сьогодні в джазі немає пророків, таких особистостей, як, наприклад, Колтрейн. Він міг півгодини грати соло, що впливало на людей, формувало їхнє мислення, надавало нового відчуття. Немає і нормального спілкування. Уже рідко трапляється, коли люди зустрічаються просто пограти, а не заробити грошей. Раніше ми могли декілька годин сидіти і грати просто тому, що це було приємно. Те саме мені розповідав і Ренді Брекер, пригадуючи ті часи, коли в нього була група Brecker Brothers, яка практично створила нову якість у джазі і нову течію — ф'южн. Цікаво, що це не був сталий колектив, а відкрите товариство — приходь і грай. А нині така атмосфера — найбільший дефіцит».
Джаз, як відомо, музика діалогічна за своєю суттю. Тож, можливо, криза людського спілкування, про яку в багатій та «тлустій» Америці почали говорити набагато раніше, ніж у Європі, пов'язана з тим, що на своїй батьківщині джаз занепадає. Центр інтересу поступово перетікає в Європу. Принаймні Цезарі Конрад цілком погоджується з такою ідеєю: «Процес перетікання, виникнення нових центрів є природним. Сьогодні в США на концерти великих зірок часто приходить кілька осіб, а в нас вони збирають повні зали».
Узагалі, для тріо Павліка джаз — не якийсь стиль, а стан душі: для Влодека — «задоволення та життєва потреба», для Цезарі — «можливість відкрити щось нове, а також пожартувати», для Збігнєва — його пасія і свобода.
І ще один штрих. Усі учасники тріо дуже відверті в своїй музиці. Я спостерігав за музикантами під час їхнього саунд- чеку (коли перед концертом виставляють звук): Влодек сідає за інструмент і одразу «включається», заплющує очі та починає грати. У нашому блюз-клубі стоїть старий, як світ, електричний орган Хаммонда. Влодек запевняв, що «Хаммонд» не його інструмент, він піаніст, і не сяде на концерті за орган. Однак на тому саунд-чеку він схилився над «Хаммондом», і тріо пограло «для себе», «просто так» три джазові стандарти: «Mercy, Mercy, Mercy», «Things Ain't What They Used To Be» та «All Blues». Єдине, про що я дуже шкодував після концерту, що їхнє «просто так» чуло лише кілька чоловік.
А концерт і без органу вийшов чудовим.
