Нещодавно у Києві виступили «зірки» світового джазу — тенор-саксофоніст Лембіт Саарсалу і піаніст Леонід Вінцкевич.У Німеччині сказали, що ми «грали джаз крізь призму гумору». Скажу навіть більше: зіграти щось дуже трагічне нашим дуетом навряд чи зможемо...
Цим концертом, про який «День» вже писав, почався невеликий ювілейний український тур: музикантам цього року по 50. За кумедним збігом обставин, їхній попередній виступ, останній на території «совка», відбувся саме у Києві 11 років тому. Хоча Саарсалу живе в Таллінні, а Вінцкевич досі в Курську, вони постійно грають разом вже більше 15-ти років, з 1984-го. Увесь цей час музиканти виступали в Західній Європі й Америці. У березні повернулися зі свого п'ятого за рахунком туру по США, де крім іншого, виступали із «зоряним» складом легендарного вібрафоніста Лайонела Гемптона. Окрім того вони грали з такими майстрами, як Стен Гетц, Елвін Джонс, і цей список ще можна продовжити.
На концерті у Києві грали чудові рівноправні партнери. Виступ вони перетворили на гру. Один з одним. З публікою. У джаз. Після концерту музиканти відповідали на запитання для читачів «Дня».
— Вибачте за некоректне запитання, але як ви за 15 років не втомилися один від одного?
Лембіт СААРСАЛУ: Бували критичні моменти. Наприклад, до запису нашої останньої платівки «I Love You» ми, вочевидь, втомившись один від одного, залучили ритмогрупу. Але цікаво, що після таких експериментів інтерес до початкової форми — «джаз удвох» — повертається.
Леонід ВІНЦКЕВИЧ: Момент психологічної стомлюваності час від часу присутній у будь-якому колективі. А удвох взагалі досить важко весь час робити нову музику. На сьогодні нам якось вдалося подолати бар'єр: ми дійсно відчуваємо радість від того, що робимо удвох.
— Граючи з такою кількістю великих музикантів, як ви після цього оцінюєте свій рівень?
ВІНЦКЕВИЧ: Частіше буваємо незадоволені. Але говорити про себе — клопітно, тому поговоримо краще про великих. Що мене вразило в таких видатних музикантах, як Лайонел Гемптон або Елвін Джонс, то це те, що почуття радості від музики не покидає цих людей. Незалежно від того, що Елвіну Джонсу, до речі, людині двометрового зросту, досить було б просто вийти на поклін, щоб зірвати овації, він — жива історія американського джазу — радіє самій музиці, яку грає, діалогу з партнерами, отримуючи шалене задоволення від самого процесу спільної гри.
СААРСАЛУ: Рівень — це вічне питання такого жанру як джазова музика (і певною мірою класична). Бо ми чудово знаємо, що в комерційній, поп-музиці — інші закони і багато що вирішує принцип «немає грошей — немає музики». У джазі роль реклами слабка: тут з першого соло ясно, хто він такий, цей музикант.
— У вашій грі багато гумору. Наскільки це почуття важливе в джазі взагалі?
СААРСАЛУ: Коли я в хорошому гуморі, а я перед публікою завжди в хорошому гуморі, то це виходить саме собою. Досі пам'ятаю, як у Німеччині сказали, що ми «грали джаз крізь призму гумору». Скажу навіть більше: зіграти щось дуже трагічне нашим дуетом навряд чи зможемо...
ВІНЦКЕВИЧ: Можемо зіграти, Лембіт Вікторович, можемо. Щодо гумору, ця якість не дуже часта на джазовій сцені, але безсумнівно корисна. Адже все життя — це величезний спектр різних емоційних станів, і в нашому джазі також є усього потроху...
— Вас можна назвати музикантами старої школи, тим більше, що ви граєте джазові стандарти, які років десять вже рідко хто виконує...
СААРСАЛУ: Річ у тім, що школи ніякої не було, тільки наші вуха. Американські студенти іноді запитують, як взагалі можна було досягнути якогось рівня, коли тобі всі забороняють. Це зараз ми можемо говорити про те, як було складно, що не було літератури, за якою можна було вчитися «по-справжньому». Але іноді завдяки тиску і заборонам з'являється енергія. Вседоступність, як правило, навпаки — придушує бажання, а не стимулює їх. До речі, ми обидва розпочинали як академічні музиканти. Не вийшло з мене класичного кларнетиста, а вийшов джазовий саксофоніст, чому я дуже радий.
ВІНЦКЕВИЧ: А якщо говорити про музику, то немає старої чи нової музики. Є музика, яка мене інтригує або не інтригує. Якісь п'єси ми граємо як данину майстрам, яких любили. Але у нас є тільки один критерій — наскільки це нам близько.
— А яка ваша думка про сучасних музикантів-універсалів, у віртуозній грі яких доволі часто втрачається творча індивідуальність?
ВІНЦКЕВИЧ: Поділяю вашу думку, і, треба сказати, мене ця тенденція теж насторожує. Уклад сучасного світу, коли супермузиканти грають за гроші з ким завгодно — на мій погляд, абсолютна проституція. Можливо, я не правий.
СААРСАЛУ: У джазі панує американська школа — вона хороша, але, можливо, оскільки методика однакова — то виходить, що самої індивідуальності, яка якраз і цікава в джазі, немає. Тепер всі соло є в книжках — Паркер, Колтрейн — що хочеш. Усілякі гамми — це чудово і правильно, але це ще не музика. Індивідуальний звук, музичний голос — має бути твоє. В Америці ми чули дуже відомих нью- йоркських сучасних саксофоністів: за звуком, і навіть за «мовою», я не зміг відрізнити один від одного нікого, всі — «на одне обличчя». А слухаєш Колтрейна, Сонні Роллінза, Стена Гетца — ти їх одразу впізнаєш, вони всі різні.
ВІНЦКЕВИЧ: Але я сподіваюся, що індивідуальність обов'язково проявиться, має бути вихід на новий рівень.
— Леоніде Владиславовичу, у вас у Курську є свій фестиваль «Джазова провінція». Чи є, на ваш погляд, провінційність у музиці?
ВІНЦКЕВИЧ: По-перше, провінційність — це ані добре, ані погано, це географічно. Часто люди, котрі живуть у провінції, не менш цікаві й цілісні, і гідні вони не гіршої музики, аніж столичні жителі. По-друге, говорячи про джазову провінцію, не треба забувати, що столицею джазу є Нью-Йорк. І тут в поняття провінції входять і Москва, і Петербург, і, даруйте вже, Київ.
— Багатьох цікавить, чи дійсно джаз своєрідна «гра в бісер», музика, доступна дуже небагатьом?
СААРСАЛУ: У жодному випадку. Бувало, в зовсім невеликих містечках люди потрапляли на мої концерти абсолютно випадково і спочатку їм було просто незручно піти. А потім вони підходили і схвильовано дякували. Просто в нашій колишній спільній країні, з одного боку, тяжіла ідеологія, що джаз — музика товстих, багатих, багатьох слухачів відлякували радикальні джазові стилі, наприклад, фрі-джаз. А людям хочеться красивих мелодій. Чудово сказав колись Джо Гендерсон: «Я інтерпретатор, який прагне зіграти мелодію, написану композиторами, ще красивіше, аніж вона була написана». Це мудрі слова.
ВІНЦКЕВИЧ: Гадаю, джазова музика теж прагне до широкого кола людей, як і будь- який вид мистецтва. І те, що твори Армстронга чи Еллінгтона, як і твори Чайковського, близькі сотням тисяч, мільйонам людей, говорить про те, що по-справжньому видатна музика — планетарна.
