«Це найбільший джентльмен серед режисерів, яких я знаю», — сказав один відвідувач своїй співрозмовниці про Кшиштофа Зануссі. Можемо поставити під сумнів думку цього чоловіка, однак майстерність польського режисера точно є беззаперечним фактом — серед його нагород призи Венеціанського кінофестивалю, він є лауреатом Каннського кінофестивалю. І буквально на днях у прокат в Україні вийшла його нова стрічка «Ефір».
Проте ця презентація була з іншої нагоди. Видавництво «Фоліо» підготувало книгу «Императив. Беседы в Лясках», яка створена в форматі інтерв’ю, розмови Кшиштофа Зануссі та Олександра Красовицького (директора й головного редактора видавництва). Книжка опублікована російською мовою, оскільки нею володіє польський митець, але, як стало зрозуміло на презентації, уже готується український переклад. У ній міститься досвідчений погляд (авторові уже майже 80, хоч насправді виглядає він значно молодше) і на власну історію, і на події в Європі та світі загалом.
ЧАС ІМОВІРНОСТІ, АБО ПОВЕРНЕННЯ У СВІТ ВИБОРУ Й ТАЄМНИЦІ
У книзі по-особливому поєднуються три освіти Кшиштофа Зануссі — фізика, філософа, режисера, взаємодоповнюючи одне одного та даючи свіжий погляд на, здавалося б, звичні речі. Зокрема, на презентації автор навів слова Альберта Ейнштейна: «Хто не відчуває існування таємниці, той сліпий і глухий. Таємниця — це основа релігійної чуттєвості. І в цьому сенсі, хоч я вважаю себе невіруючим, але я є релігійною людиною. Бо визнаю, що є таємниця. І те, що ми знаємо — це лише маленька частина того, чого ми ніколи знати не будемо». Ці слова, напевне, можна вважати одними з засадничих для Кшиштофа Зануссі, бо вони ілюструють межу між різними типами мислення.
За його словами, з відкриттями Ньютона детермінізм у фізиці закінчився, почався новий період, який у інших сферах ще не цілком усвідомлюють. Це те, що Кшиштоф Зануссі називає часом пробабілізму (або якщо вжити суто український відповідник — час імовірності). Тобто, як пише він у книзі, навіть те, що «неправдоподібно, теж може трапитися, навіть якщо шанси цього невеликі». А це, у свою чергу, повертає у світ простір вибору й таємниці, які були витіснені детермінізмом (одним із засадничих постулатів якого є, що умови визначають, ким ми були, є, будемо).
ВТЕЧА ВІД СВОБОДИ?
А головне, цей погляд на світ повертає свободу вибору, а отже, й відповідальність кожного за власне життя. Від якої, тут режисер згадує Е. Фромма, людство тікає. Можливо, у цьому варто вбачати коріння нинішнього поширення популізму. Бо «популізм пропонує свободу без відповідальності», як стверджує Кшиштоф Зануссі.
Відповідальність, як простежується у тексті книги, поєднується ще з одною рисою — компетентністю. Польський режисер порушує дуже важливе питання амбівалентності деяких усталених традицій, наприклад, загальних виборів. З одного боку, це урівнює права усіх громадян. Утім, з іншого боку, багато з людей навіть не знають, за яку програму вони голосують, просто обираючи кандидата. На презентації Кшиштоф Зануссі порівняв це з ситуацією, коли люди летять у літаку й роздумують, хто міг би з них бути кращим пілотом. Чи наважилися б тоді пасажири змінювати пілота на когось непрофесійного? Навряд. А держава це значно більше, ніж літак.
«КОЖЕН МАЄ ЗІЗНАВАТИСЯ У СВОЇЙ ПРОВИНІ»
Відповідальність має ще й інший вимір — готовність взяти на себе провину за власні помилки, як на особистому рівні, так і на вищих. Це стосується і взаємин України та Польщі, в яких потрібно шукати правду. «Звичайно, вона незручна. Бо зрозуміло, що кожен має зізнаватися у своїй провині. Тому що бити в чужі груди — це не героїчний жест», — стверджує Кшиштоф Зануссі. І ці слова підкріплюються цитатами з книги. Наприклад, він наводить й таку позицію (у контексті Волинських подій): «А потім у 1920-ті роки дуже невдала політика Варшави призвела до того, що там була вже просто дискримінація місцевого населення — не дозволяли купувати землі, неможливо було потрапити в адміністрацію, отримати більш-менш високу посаду, хотіли, навіть щоб на пошті, наприклад, служили лише етнічні поляки».
Це стосується і давнішої історії. Кшиштоф Зануссі навів таку ідею, що Річ Посполита зруйнувалася саме через те, що українській шляхті — козакам — не було надано прав. Причому вражає той підхід, який використовує автор у своїй книзі щодо опису «стандарту шляхтича»: володіння латиною (або ж знання хоча б кількох прислів’їв на латині), наявність взуття на ногах та володіння домівкою, у якій є підлога.
Саме ці об’єктивність і самокритичність якнайкраще служать для творення діалогу. Такі цінності — риси справжнього джентльмена. І наостанок ще один показовий штрих: коли на презентації книги жінка підвелася з місця, щоб поставити запитання Кшиштофу Зануссі, він теж підвівся. Тож, може, у словах відвідувача щодо джентльменства польського режисера багато слушності...
