У галереї Києво- Могилянської академії триває виставка
Антона Якутовича.
Пригадуєте анекдот про справжнього англійського джентльмена,
який повинен мати «три Оксфорди»? Сіль анекдоту в тому, що Оксфорд повинні
закінчити ще і його дід та батько. Антон Якутович і є такий справжній джентльмен
українського живопису. Але це той рідкісний випадок, коли іменами діда
— Георгія Якутовича, батька — Сергія Якутовича (а до речі, ще й матері
й бабусі — відомих художниць) молодий нащадок не жонглює у підкилимній
мистецькій боротьбі, а сприймає просто як данність. Його дар відзначають
усі, кому довелось побачити його роботи, а те, що він до захисту диплому
(Антон цими днями завершив Українську академію мистецтв і архітектури)
— явище в українському мистецтві безпрецедентне.
...Де побачені ці пейзажі, сказати важко. Коли вони мальовані
(не в плані фізично календарного часу, а філософсько- естетичного) — ще
важче. Полотна, графічні аркуші доволі холодні й зберігають таїну дійства,
що колись давно відбулося. І жінки, що зображені на першому плані, як сфінкси
загадкові й незбагненні. Чоловіків узагалі немає. На жодній роботі. Немов
їх і взагалі не існує.
На переважнiй більшостi творів десь там далеко бовваніють
чудернацькі споруди, подібні на... Вавилонську вежу. Навколо застиглість,
кам'яне мовчання, відтворене з космічної висоти. І збільшене, неначе у
фільмі «Blow up». А от жінка з немовлям (ага, значить, десь там, «за кадром»,
існують усе-таки чоловіки). Живопис Антона Якутовича вібрує і світиться
внутрішнім напруженням кожної часточки полотна. Графіка — гранично лапідарна.
Немає нічого зайвого. Все гранично відібрано. Все лаконічно і самодостатньо.
Як всяке справжнє мистецтво.
