Диригент симфонічного оркестру Росії Едуард Дядюра родом з Дніпропетровська. Його концерти з великим успіхом проходять у Чехії, США, Іспанії, Великій Британії, Німеччині. Характерна риса Дядюри — чудова мануальна техніка, він диригує зрозуміло для музикантів і гарно для глядачів. 23 січня відомий російський диригент з українським корінням керував оркестром Дніпропетровського театру опери і балету. Знамениту оперу Джузепе Верді «Аїда» зал сприйняв із захватом.
Напередодні оперної вистави Едуард ДЯДЮРА розповів «Дню» про те, з чого починати слухати класику, про європейські оркестри та про «стан музики».
— Ви приїхали до Дніпропетровська на три дні. Чи можливо за такий короткий час спрацюватися з оркестром?
— Усе залежить від якості й рівня оркестру. Якщо він високого рівня, то три репетиції цілком достатньо. Що стосується оркестру з менш рухливим колективом, скажімо, провінційного оркестру, то, звісно, трьох репетицій недостатньо — має бути плідна робота, чотири-п’ять репетицій, щоб знайти контакт. Ну а контакт знаходиться, безумовно, вже в роботі з колективом, це залежить від того, вмієш ти знаходити контакт чи ні. Можна й з першого помаху домогтися контакту з колективом, можна взагалі його не досягнути. Тому коли я приїжджаю вперше до інших міст, моє перше завдання — знайти контакт з оркестром. Це дуже важливо.
— Яким є рівень оркестру Дніпропетровського оперного театру? З ним удається швидко відпрацювати твір?
— Специфіка оперного театру в Дніпропетровську, як і всіх оперних театрів, коли ти запрошений диригент, дуже складна, оскільки театр — це конвеєр. Якщо симфонічний оркестр має можливість репетирувати перед концертом програму тиждень, то тут практично щодня змінюється програма: сьогодні «Лебедине озеро», завтра «Лускунчик», потім «Аїда». У багатьох театрах світу оркестр має кілька складів — сьогодні грають одні, завтра вони відпочивають, і грають інші. Коли через брак музикантів склад один, і грають одні й ті самі, то це дуже важко. Оскільки сьогодні вони відіграли одну програму, завтра іншу. І дуже складно в цей творчий період з колективом досягати свого трактування, свого бачення опери, свого логічного прочитання. От у Дніпропетровську в мене всього кілька репетицій: учора з оркестром, сьогодні з солістами, завтра спільна. По суті, доводиться на ходу склеювати темпи, склеювати мої трактування, до яких оркестр не готовий і не звик. Це колосальна робота, дуже важка. Дніпропетровський оперний оркестр на хорошому рівні.
— А яким є рівень українських оркестрів у цілому, наприклад, порівняно з російськими?
— Ви знаєте, рівень нічим не відрізняється, оскільки ми одні й ті самі люди, отримуємо одні й ті самі зарплати, за винятком тих оркестрів, які отримують президентські гранти. Особливої різниці немає. Мені дуже сподобався оркестр Запоріжжя. Досить невелике місто має пристойний великий оркестр. Мені подобається оркестр в Донецьку, в Луганську, в Харкові, в Києві — безумовно, філармонічний і національний симфонічний оркестри. Я не їздив такими маленькими містами, як Полтава, Чернівці, але в тих містах, де я був, це були хороші оркестри з європейським рівнем.
— А як вам наші концертні зали? Багато диригентів кажуть, що в Україні немає хороших залів, пристосованих для оркестрових концертів?
— Я з цим згоден. У Росії ситуація трохи краще: у Бєлгороді побудували нову філармонічну концертну залу, і в Москві вони є, і в Пітері будується. Це колосальні гроші, тому все залежить від держави. Що стосується України, то мені сподобалась зала в Харкові, вона маленька, але дуже зручна. Дуже хороша концертна зала імені Глінки в Запоріжжі, — вона велика, побудована за радянських часів, з хорошою акустикою. У Дніпропетровську зали немає, це жахливо. Оркестр грає в залі, де вміщається 400 чоловік публіки, маленька сцена... Зала не пристосована для виконання класичної музики. Звичайно, хочеться, щоб у кожному місті України побудували хорошу концертну залу, в якій приємно музикувати, куди публіці хотілося б приходити. Щоб це було не БК, а справжня концертна зала з хорошою акустикою, де публіка отримуватиме справжнє задоволення від прослуховування класичної музики.
— Ви працювали і в США, і в Німеччині, і майже в усій Європі. Як у них із залами?
— Там зовсім інша історія, там кожен оркестр має свою залу, кожен театр має саме свою театральну будівлю. У Європі зали будуються спеціально для симфонічних оркестрів.
— Ви туди приїжджали зі своїми музикантами або диригували їх оркестрами?
— Я був запрошеним диригентом, тобто оркестри їхні — американські, європейські.
— Різниця в культурних традиціях і менталітеті не заважала налагодити контакт?
— Можна і не спілкуватися, можна сказати лише «Hello» і «Please, beginning start». Якщо ти хороший диригент, то тебе всі розумітимуть. А ставлення до музики у американців і європейців зовсім інше, тому що люди отримують за свою роботу хороші гроші, вони ними дорожать, бояться втратити роботу, а якщо музикант не справляється — його негайно звільняють. Тому там відношення абсолютно інше. Можливо, це все неприродно, ненатурально, адже їх відношення підкріплене меркантильними міркуваннями, але коли ти працюєш із зарубіжними музикантами, у тебе немає жодних претензій до дисципліни, якості звучання, оскільки всі готові до роботи, кожен музикант бере додому ноти і вивчає свою партію. Ти приїжджаєш, вони вже зіграні, знають матеріал, і ти просто займаєшся музикою, а не організацією.
— А наскільки там популярна класична музика? В Україні повні зали інколи збираються, але лише на відомих диригентів чи артистів, в основному, це в кращому разі, половина залу. У тій же Америці так само?
— Там більший інтерес людей до класичної музики. У нас, на жаль, люди краще підуть слухати естраду і попсу. Людина ходить в оперу один-два рази на рік, та й далеко не все. Половина ніколи навіть не була в опері і не знає, що це таке. Хотілося б, аби люди долучалися, виховували підростаюче покоління, водили їх до театрів, в оперу, у філармонію, на виставки. Духовна культура складається саме з класики — це живопис, архітектура, музика, проза, поезія.. А послухавши попсу, людина не отримує розвитку. Потрібно дивитися і футбол, і баскетбол, і попсу, але, безумовно, має бути академічне виховання.
— Класична музика переважно складна. Якщо естрада розслабляє, то слухати класику — це ціла робота. Ви погоджуєтесь?
— Не зовсім. Коли людина вперше захотіла піти послухати оперу або симфонічну музику, дуже важливо вибрати хорошого виконавця, хороший оркестр і хорошу програму. Звичайно, якщо непідготовлена людина слухатиме Шостаковича, Штрауса або Прокоф’єва — безумовно, вона видасться дуже незрозумілою, недоступною і взагалі чимось неземним. Вперше потрібно йти слухати Чайковського, Бетховена, Рахманінова, і важливо потрапити на гарного виконавця, на якісне виконання цієї музики. Перший раз людину потрібно змусити полюбити класичну музику, а не відторгнути її. Ну, звичайно, вперше ніхто не зрозуміє Шостаковича, потрібно бути великим знавцем і розуміти його музику... Це дуже важливо. Не потрібно нічого думати, потрібно прийти, розслабитися і отримувати задоволення від симфонічної музики. Адже музика в нашому житті відіграє важливу роль, вона скрізь з нами, від колиски матері. Навіть усі художні фільми побудовані на музиці, не було б музики — не було б почуттів. У кіно під час сцени кохання завжди звучить красива музика. Чому? Тому що вона супроводжує, вона овіює, вона додає кольорів, колориту. І коли людина приходить слухати класичну музику, вона має отримувати задоволення, насолоду.
— Ви диригували оркестрами, у складі яких сотні чоловік. Які емоції виникають, коли така кількість музикантів стежить за кожним вашим жестом, а за спиною ще сотні слухачів?
— Я вас виправлю, в оркестрі було 100 музикантів, а ще 200 — в хорі. Загальна кількість людей на сцені складала 300 чоловік. Якщо ти володієш гарною мануальною технікою, зрозумілою, доступною музикантам, то немає значення — 10 чоловік буде на сцені, чи 100 або 200. Якщо у тебе погані руки, і ти незрозуміло диригуєш, то і п’ять осіб не зрозуміє твоїх жестів. Відчуття, звичайно, особливі, коли на тебе дивляться 600 очей, і ти управляєш цією масою звуку, енергетики, емоцій... Відчуття фантастичні. Уявіть, коли людина грає у футбол, стадіон напівпорожній — немає для кого створювати емоції. Зовсім інша справа, коли трибуни заповнені, і ти забиваєш гол, викликаєш ейфорію в усіх цих людей. Те ж саме тут. Коли ти управляєш такою кількістю людей, коли ти створюєш музику, і публіка це відчуває — це незвичайне відчуття!
— Диригент «Київських солістів» Дмитро Логвин у інтерв’ю «Дню» говорить, що роль диригента в оркестрі розмита, інколи навіть самі диригенти не можуть сказати, в чому вона полягає. Ви з цим погоджуєтесь?
— Диригент — це перша людина в оркестрі, у нього найголовніша, незамінна роль. Диригент — вихователь, менеджер, директор, психолог, музикант... Диригент — це комплекс різних якостей. Його головне завдання — створювати музику. Особисто моє завдання, як я його бачу, — пройнятися музикою композитора, увійти до стану тієї епохи, коли він жив, стилю написання цієї музики, пропустити її через себе, потім за допомогою музикантів цю музику відтворити, не змінюючи задум композитора, і донести її до публіки.
— Як ви відчуваєте реакцію публіки? Адже диригент завжди знаходиться до неї спиною...
— Якщо ти ввів публіку в стан музики, і в паузі між частинами таке відчуття, ніби в залі нікого немає — це найвища похвала самому собі та оркестру. Буває, коли в паузах між частинами починається кашель, совання... — значить глядачі не занурилися в твою атмосферу. А коли ти закінчуєш частину і в залі повна тиша, ти навіть забуваєш, що публіка є — тоді розумієш, що публіка в музиці, вона занурилася в проникливу музичну тканину і знаходиться в тому ж стані, що і ти, і оркестр. Це дуже важливо.
— Розкажіть про себе. Ви народилися в Дніпропетровську, як опинилися в Москві?
— Після закінчення Дніпропетровського музичного училища, я поїхав у Гнесінську академію, благополучно вступив, закінчив і залишився в Москві працювати.
— Ви часто приїжджаєте до України?
— Так, цього року у мене вже було сім концертів в Україні: Харків, Луганськ, Донецьк, Запоріжжя. А через місяць у мене буде концерт із симфонічним оркестром Дніпропетровської філармонії.
