Едуард Маркович — тонкий майстер і небайдужа людина. Він має власну принципову позицію в житті і в мистецтві. Як пишуть критики, Митницький — людина однієї, але полум’яної пристрасті, яка називається коротким словом — «Театр». Режисер володіє доскональним знанням першоелементів театру. Найпростіші речі в нього спрацьовують безпомилково. Саме у виставах Митницького по-новому розкрилися Ада Роговцева, Юрій Мажуга, Валерія Заклунна, Ксенія Ніколаєва, Володимир Горянський, Олександр Гетьманський, Лев Сомов, Микола Бабенко, Неоніла Бєлецька і багато інших акторів, які сьогодні є визнаними майстрами української сцени. Якщо в афіші стоїть ім’я режисера Митницького, то публіка знає — цю виставу не можна пропустити. Тому багато театрів України, близького і далекого зарубіжжя запрошують Едуарда Марковича попрацювати зі своїми акторами. Як правило, вистави Е. М. Митницького мають довге сценічне життя, а для акторів спільна робота з цим визнаним майстром є справжнім уроком професіоналізму.
Багато в чому, завдяки Едуарду Митницькому, Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра, який він очолює як художній керівник вже більше чверті століття, є одним із лідерів глядацьких симпатій. Нових вистав режисера критики і публіка завжди чекають з величезним нетерпінням, передчуваючи цікаву зустріч з новою драматургією або оригінальним поглядом на класику. Митницький не тільки гарний режисер, але й чудовий педагог. Саме з-під його крила «вилетіли» такі неординарні і самобутні режисери, як Олексій Лісовець, Дмитро Лазорко, Юрій Одинокий, Дмитро Богомазов...
«Режисер не може не бути в епіцентрі життєвого катаклізму, — вважає Митницький. — ... Життя людства невичерпне, на кожному витку історії воно видозмінюється. І це мають вивчати не тільки соціологи, але й художники. Тому театр, напевно, все ж має розщеплювати людину і висувати такі художні комбінації, щоб найпрагматичнішого і найбездушнішого примусити відчувати. Говорити про людську будову — ось призначення театру»...
«ТЕАТР — ПОКИ ЩЕ ГОЛОВНА ВІДРАДА В МОЄМУ ЖИТТІ»
Одну зі своїх останніх робіт Едуард Маркович здійснив у Вільнюсі, поставивши виставу «Анна Кареніна» Льва Толстого. Як зізнався Митницький, є теми, до яких хочеться повертатися. Так в Театрі на Лівому березі вже п’ять років іде «Анна Кареніна», в якій головну роль виконує Ксенія Ніколаєва, а литовський варіант цього класичного твору режисер здійснив в оновленій транскрипції.
— Ця вистава неочікувано принесла мені серйозну творчу радість, — каже Едуард Маркович. — Навіть не стільки результат, а передусім те, що актори захопили своїм ставленням до професії: як вони працювали, як жадали дізнатися щось таке, чого, можливо, не знали до кінця раніше... Я не дуже нарікаю на наших акторів, але нині вони поглиблено працювати не те що не хочуть, а відучуються. Вони, на жаль, не зовсім розуміють, чому так довго і прискіпливо препарується кожна фраза, і так докладно «ставиться» внутрішній сенс тексту, «прокладається» таємний зв’язок, несподіваний «посил», шукається провокаційна пастка для партнера-персонажа. Адже сьогодні багато акторів звикли працювати у серіалах з ходу, «з листа». Я вважаю, що серіали — «дев’ятий вал», який руйнує мистецтво, літературу, здоровий глузд, естетику, етику, взагалі все живе... Не прямо, тому що актори поки ще вміють приховувати «різновекторність» впливів випадкових і часто безграмотних заробітків. що духовно і душевно вихолощують. Але я досить досвідчений, щоб вгадувати, «куда влечет нас рок событий». Сенс роботи в театрі — лише в прагненні зробити театр художнім. Сьогодні телебачення працює проти людини, смаки і емоції, що втовкмачуються, знищують людину, здавалося б, найбільш довершений витвір природи. Як утримати театр на рівні художньому, враховуючи, що до нас приходять ті ж глядачі, які вже надивилися різнопрограмної тлінності і вважають, що побачене і почуте є альфою і омегою естетичного перетворення світу? Враховуючи й те, що ми не маємо повного державного забезпечення (як, до речі, за радянських часів), доводиться, звичайно, робити два кроки вперед і один крок назад. Тобто, поважаючи масовий попит, приймати таку драматургію, яка, звичайно, серйозніше загальновизнаного агресивно-роздягального меню, що стало конвеєрною системою. А втім, ці «лакомини» з тієї ж опери, але, можливо, більш кваліфіковано і більш ретельно приготовані. Але є надія утриматися на рівні «ватерлінії».
ЯК УТРИМАТИ «ВАТЕРЛІНІЮ»?
— Сьогодні програму театру зведено до активного протистояння зомбуванню, що мчить на нас з усіх боків: газети (за рідким винятком), журнали, реклама, радіо, ТБ. Ми маємо «колекціонувати» акторів. Яких акторів? Елементарно обізнаних про обов’язкову наявність кодексу честі, порядності, хоча б на первісному рівні. Спираючись на мислячу і грамотну людину, вишукувати в ній те, що співзвучно ось щойно заявленій програмі. Ми хочемо, щоб у театрі працювали люди, здатні зрозуміти: вся система впливу на людину в житті, за вікном, і знову таки пануюче хамство, атмосфера постійного виживання, хаос і нестійкість навкруги не мають виправдовувати аморальність, випадковість присутності в професії, душевну нудьгу і, нарешті, безцеремонну всеїдність, що знищують людську гідність. Не можна не розуміти, що, вийшовши на сцену, артист вмить транслює до зали свій людський зміст, особистісну природу. І негайно спрацьовує (або не спрацьовує) система енергетичного зв’язку з аудиторією, спочатку на фізіологічному, потім на смисловому рівні»...
У нинішньому сезоні Театр драми і комедії покаже чотири прем’єри: «Ромео і Джульєтта» Шекспіра, «Небезпечні зв’язки» Шадерло де Лакло, «Леший» Чехова і п’єсу одеського драматурга Олександра Марданя «Черга». З приводу останньої постановки в театральних колах пішли розмови, що Митницький іде на творчий компроміс.
— Добре, що народжуються драматурги в наш непростий час. Театр дуже обережно їх запрошує, — наголошує Едуард Маркович. — Але є два моменти: по- перше, виставу ставитиме Дмитро Богомазов, по-друге, те, що автор п’єси обіцяв сам знайти спонсора. Як тільки цей спонсор з’явиться, природно, колектив зможе стати до роботи.
Найближча прем’єра театру — «Ромео і Джульєтта» Шекспіра, відбудеться 4 листопада . Я сам з нетерпінням чекаю виходу цієї вистави. Її ставить Олексій Лісовець, кожна нова робота якого відкриває в ньому якості серйозного режисера. На жаль, дуже довго цього постановника не помічала наша критика...
Я поставлю чеховського «Лешего». Ця п’єса принципово відрізняється від інших творів Антона Павловича. П’єса рихла, багаторозмовна, але там є такі могутні громадянські мотиви (це слово зараз з ужитку вилучено, тому що це почуття відсутнє, не модно, нашому часу не потрібне. А новому поколінню воно не відоме, тому що його не прищеплюють). П’єса «Леший» — ширша за так би мовити «садибні» проблеми. У ній автор порушує загальнонаціональні проблеми, з якими ми безпосередньо зараз зіткнулися. І вкотре думаєш: не тільки в людинознавстві, Чехов блискуче розбирався в політиці, в перспективах людини і держави, але головне — він розумівся на коханні. Він точно знав, що кохання — це життя, а життя — це кохання! І знав не умоглядно. В «Лешем» є ціла панорама нещастя! Герої страждають від взаємин, що не складаються, як і в інших чеховських п’єсах: люблять гірко, живуть поряд, але самотньо, пристрасті земні, знайомі, без них не жити, і з ними — хоч камінь на шию... Ця п’єса — модель невпорядкованості світу, виявлення розладу в механізмах людського життя. А наше життя красномовно засвідчило чеховську скорботу з цього приводу. Наша сценічна версія готова, і ми починаємо репетиції.
Я завжди вважав, що людство взагалі ігнорує попередній досвід. І майже завжди люди повторюють все те, що робили в попередньому поколінні. Те ж саме стосується чеховських героїв, і ми мало чим від них відрізняємося. Все ті ж проблеми, ті ж конфлікти. Заважаємо один одному, але і сам один не довго протягнеш... Людина — частина природи, і нині у своїй агресивності майже наблизилась до фауни, а інша половина живого — флора, значно розумніше розпоряджається своєю вічністю, ніж високо свідоме людство — найвища точка природи. І якщо природа переживає могутній катаклізм і стреси, то з нашої вини. Все у світі взаємопов’язане. І Чехов через конфлікти садибні, квартирні, кімнатні конструював модель людських аномалій у всесвітньому масштабі. Сьогодні, наприклад, ніхто не розказує нам в літературі, в кіно, в серіалах і у виставах, поставлених за п’єсами наших сучасних драматургів, про стоїцизм жінки. Жінка, судячи з моди, з нескінченно і однаково обтягнутих найбільш опуклих частин тіла, як на розпродажі — хто більше дасть. Ринок диктує таку, я б сказав, принизливу масову самоекспонацію жінки. Зважте, напевно, є поодинокі випадки повної протилежності цьому, але вони не захоплюють ні суспільство, ні письменників, ні театри. Вдача нинішня жіночу скромність, чарівність збентеження, соромливість, нарешті, моральність — засудили, як «архаїку», й закинули, як рідкий експонат. А мені цікаво зрозуміти, чому героїня п’єси «Леший» , все та ж Олена Андріївна (яка перекочувала потім з цілою низкою героїв до «Дяді Вані»), чому ж вона не віддалася гострим одномоментним відчуттям, гострим почуттям? Чому не шукала забуття в адюльтері з далеко не байдужою їй людиною? Чому для неї фраза: «Я люблю чесне чисте життя, а гріх мені бридкий», — стає внутрішнім бар’єром, який не пускає її на всі заставки? Адже вона така ж жива і, судячи з усього, дуже чуттєва жінка, але вона впоралася з могутньо виникаючими емоційними поштовхами. Що її утримує? Простіше всього сказати — боягузтво, але чи могла така жінка бути такою жаданою зовсім непростим хлопцям з п’єси «Лісовик». Та й Антон Павлович скористався б можливістю пожартувати з такого приводу. Вона готова до зльоту, і летіти б, але падіння неминуче... А вранці треба починати життя спочатку?! Є у неї свій Бог у душі. І ось ця проблема загального Бога і індивідуального Бога — це сьогодні проблема планетарна. І ті, хто лавою суне до церкви і молиться всесвітньому Богу, закрили доступ особистого Бога до своєї душі. У надії на те, що там, у цій всесвітній церкві, цим всесвітнім Богом вони відмиють свої гріхи.
З ЧОГО ПОЧИНАЄТЬСЯ РЕЖИСЕР?
— Духовна катастрофа наших днів на кому відбивається? На дусі людському! А режисер з чого починається? З наявності цього самого духу, «що тіло рве до бою». Режисура — енциклопедична професія. У ній поєдналося все: література, і музика, і хореографія, і політика, і соціологія. Якщо людина хоча в чомусь з названих категорій не компетентна, або хоч би не вгадує, не здогадується (Мейерхольд казав: «У мистецтві найголовніше не знати, а здогадуватися»), все знати неможливо. Так ось, якщо людина не «здогадується», їй важко в цій професії. Тому це унікальна професія.
Наприклад, Андрій Білоус прийшов у режисуру нещодавно. Після того, як він поставив «Сірано де Бержерака», я запропонував поставити ще одну виставу. Він вибрав п’єсу Шадерло де Лакло «Небезпечні зв’язки». Білоус пройшов акторську школу. Андрій недурний, хитрий, добрий, і він уважно придивляється до життя, до професії, до оточення і до колег. І якщо говорити сучасною мовою — «січе», набирає. Велике достоїнство — він досить скромний. Уміє слухати зауваження, зустрічні міркування. Я пам’ятаю, як у роботі над «Сірано...» терпляче зносив моє неприйняття сценографічних пропозицій (він працював з Олегом Луньовим). Один варіант, другий... Ніякої фанаберії. І потім вони принесли третій варіант, і всі прямо охнули від того, наскільки це по суті: за думкою гостро і виразно, образно, скромно, компактно, професійно...
«КАЗКА ДЛЯ ДОРОСЛИХ»
В одному зі своїх інтерв’ю Митницький сказав, що «Майдан має стати сильним естетичним поштовхом для будь-якої людини, що мислить і відчуває».
— Ми знов усі в очікуванні, — говорить режисер. — Сам по собі Майдан багато що зробив, але після розколу всередині діячів помаранчевої революції другого такого Майдану вже не буде. А це сумно, тому що хто знає, як буде складатися далі життя держави? Адже протягом багатьох років влада займається собою, своїми справами, «дележкой». Сьогодні «п’єси» розігруються в «прямому ефірі», але театр був, є і буде.
Він потрібен тим, хто не випадково знайшов у ньому притулок, і все життя його облаштовує. Театр потрібен і публіці, що навідується до «видовищних установ культури» в гострій потребі енергетичного розслаблення — попивати коньячок у театральній кав’ярні, а не в казино — все-таки крок у бік естетичного виховання. І нарешті, театр потрібен більшості «електорату» — як продовження казки про хороших, сміливих, чесних людей, якими можуть стати і дорослі... Ця «казка для дорослих» може повернути в дитинство — чисте, райдужне. Можливо, захочеться поділитися незвичайним станом духу з ближнім, тобто виникне ланцюгова реакція. Ну як, ти заробив мільйон? Як ти їм розпорядишся? З ким поділишся? Кого підтримаєш? Або — кінці у воду? Живемо-то як: інтерес на рівні склоки, пристрасті в мрії про помсту — нульова емоційна діаграма, схильна до коливань тільки у разі страху. І головне — ніякої прихильності і зобов’язань! Між людьми — гроші. Кажуть, «гроші не пахнуть», вони не пахнуть — вони смердять. Це задушливе повітря несе нам загибель. Загибель для індивідуума, загибель для суспільства, загибель для свідомості, загибель для культури.
...Я починаю іноді думати, може, Майдан і все, що сталося, розворушило не тільки людей, що стояли на Майдані, але, можливо, так хочеться вірити, якийсь слід залишило і у людей, що сидять у кабінетах. Може, вони пригадають, що у них були батьки, дідусі, бабусі, які орали, сіяли, які поралися на землі, у яких були традиції, які тримали цю землю, бо ще не було держави України. І скільки ж Україна поневірятиметься то під одним, то під другим, то під третім? Може, нарешті, прокинеться і національна гордість, не в словах, не в пошуках ворогів і винних. Може, нарешті, гордість прокинеться у самому собі. Адже людина розуміє: ну, що вони в ці саркофаги складатимуть свої капітали? Для чого це все? Адже це відбувається, щоб піднестися над ближнім, самоствердитися. Звичайно, це надія схоластика, я розумію. Але поки вона є, начебто і живеш...
