Відомий український композитор і педагог, професор Микола Миколайович Вілінський (2.05.1888 — 7.09.1956) належить до плеяди особистостей, які внесли значний вклад у становлення й розвиток музичного мистецтва. У числі його учнів такі майстри, як Костянтин Данькевич, Олександр Білаш, Оскар Фельцман та інші.
— Микола Миколайович Вілінський був прекрасним музикантом і прекрасною людиною. На всіх його творах лежить печать справжнього таланту і всі вони показують тонкий смак і велику професійну майстерність автора, — написав про свого колегу Борис Лятошинський. — Що стосується Миколи Миколайовича як людини, то всі, хто хоч зрідка зустрічався з ним, не могли не пересвідчитися в його високих душевних якостях, що виявлялися протягом усього його життя.
Микола Вілінський народився 20 квітня (2 травня за новим стилем) 1888 року, в селі Голта, Ананьївського повіту Херсонської губернії. За походженням належить до старовинного шляхетного роду українських дворян Вілінських. Батько — Микола Олександрович служив міським головою Ананьєва. Одна з бабусь — Олександра Максимівна Черкунова (ур. Желєзняк) — нащадок роду Максима Желєзняка (в архіві Вілінських збереглася її унікальна світлина середини XIX сторіччя). За родинними переказами, Вілінських зв’язав рід Марії Олександрівни Марко Вовчок-Вілінської.
Видатна співачка, солістка Большого театру Ксенія Георгіївна Держинська (нар. у Києві 1889 року) — двоюрідна сестра Миколи Вілінського, а відомий професор музикознавець Олександр В’ячеславович Оссовський — його двоюрідний брат. До речі, вони обидва були дружні з Сергієм Рахманіновим (Оссовський був співучнем Рахманінова в класі Римського-Корсакова і написав цікаві спогади про видатного композитора). Киянки Ксенія і її сестра Тетяна Держинські часто приїжджали погостювати в будинку-садибі Вілінських в Ананьєві, де Ксенія співала в домашніх музичних концертах. Також Тамара і Микола Вілінські відвідували Держинських у Києві в їхньому будинку в Залізничній колонії на Солом’янці. Як відомо, Рахманінов особисто взяв участь і зіграв велику роль у становленні Держинської як професійної співачки, всіляко допомагаючи їй на початку її оперної кар’єри. У родинному архіві Вілінських зберігаються дореволюційні світлини молодих Миколи і Тамари Вілінських та Ксенії і Тетяни Держинських, а також листування композитора з К. Держинською.
Микола Вілінський почав серйозно займатися музикою самостійно в роки навчання в Ананьївській гімназії, диригував церковним хором і організував шкільний оркестр народних інструментів. До його початкового музичного становлення внесла свій вклад його мати, яка була пристойною піаністкою. Проте, за наполяганням свого батька, Вілінський після закінчення гімназії 1906 року вступає на юридичний факультет Новоросійського університету в Одесі, який він успішно закінчив 1912 року.
Одночасно з навчанням в університеті Микола, починаючи з 1907 року, поєднує заняття в Одеському музучилищі, реорганізованому 1913 року на Одеську консерваторію, яку закінчує 1919р.; за класом композиції він займався у Вітольда Осиповича Малишевського (учня Римського-Корсакова і першого ректора Одеської консерваторії).
Стосунки професора і студента швидко переросли у велику дружбу. Малишевський дуже цінував Вілінського і виділяв його серед своїх учнів. Збереглися спогади про те, що Малишевський, назавжди покидаючи Одесу, побоюючись репресій, намагався забрати свого улюбленого учня Миколу Вілінського разом з родиною в еміграцію. Незважаючи на цензурні перешкоди радянського часу листування Вілінського та Малишевського тривало й після того, як Малишевський емігрував до Польщі.
З 1920 р. М. М. Вілінський — викладач у Одеській консерваторії, а 1926 року затверджений у званні професора. Пізніше він очолював Одеську обласну організацію Спілки композиторів України, де заступниками були його учні С. Орфеєв і Л. Гуров. У 30 ті роки в нього вчилися за класом спеціальної гармонії Еміль і Ліза Гілельс, Давид Ойстрах, Яків Зак і ряд інших видатних музикантів. З 1941р. до 1944 р. Вілінський працював у Ташкентській консерваторії (як професор, декан Теоретико-композиторського факультету), а з 1949 р. — завідувачем кафедри Теорії музики та композиції Київської консерваторії.
Микола Вілінський є автором симфонічних сюїт, кантати, вокально-хорових обробок українських, російських і молдовських народних пісень, камерно-інструментальних творів, а також ряду теоретичних робіт і статей.
Уже в юнацькі роки композитор створює цикл оригінальних фортепіанних мініатюр у елегійному стилі. Романси та обробки народних пісень як, наприклад, «Стоїть явір над водою», «Ой вербо вербо», «У вишневому садочку» Вілінського показують блискучу композиторську техніку в розкритті поетичних образів. У варіаційних циклах творів М. Вілінського приваблює вишуканість ритмічних деталей, різноманітність стилю мініатюри, багатство тембрально-гармонійного нашарування і оригінальність у використанні прийомів, які походять від народного українського інструменталізму і пісенно-хорового мистецтва. До вокально-симфонічних і симфонічних творів Миколи Вілінського належать «Заповіт» для хору та симфонічного оркестру на слова Тараса Шевченка опус 39, «Балетна сюїта» в чотирьох частинах для симфонічного оркестру опус 41, «Характеристичні танці», сюїта для симфонічного оркестру опус 1 та інші твори.
Фортепіанні твори композитора багаті на чистоту і ясність голосоведіння, тембральними відтінками, різноманітністю фактури. У 70-ті роки минулого сторіччя музикознавці писали, «що разом із Косенком, Ревуцьким, Лятошинським та іншими українськими майстрами Вілінський сприяв процесу кристалізації національних рис в українській фортепіанній культурі».
Микола Вілінський стояв біля джерел українського фортепіанного баладного жанру. Його «Балада в формі варіацій на українську народну тему» («Ой у полі жито копитами збито») — один із видатних творів першої половини ХХ сторіччя, що є хрестоматійним і зберіг своє високе художнє значення і в наші дні.
Онучка композитора М.В. Лисенка, Рада Остапівна Лисенко, згадує про внесок Вілінського в справу видання фортепіанної спадщини Миколи Віталійовича: «... в 1952—1953 р. моя мрія здійснилася. Було видано повні зібрання творів М. В. Лисенка в 20 томах, де в ХIII і в ХIV томах було вміщено всі фортепіанні твори, навіть рукописні, які ніколи не видавалися. Батько (Остап Миколайович Лисенко), мені повідомив, що фортепіанну редакцію творів доручено зробити талановитому теоретику, відомому музиканту і композитору Миколі Миколайовичу Вілінському. Таким чином, нарешті, я отримала повну спадщину діда».
Багато учнів Вілінського в майбутньому стали його колегами і друзями, насамперед це стосується К. Данькевича, С. Орфеєва і Л. Гурова. У своїй книзі про Вілінського, музикознавець Михайлов пише, як Микола Миколайович «відкрив» у Данькевичі композитора і наполіг на тому, щоб талановитий студент-піаніст вчився композиції. Микола Миколайович і після закінчення Костянтином Данькевичем Одеської консерваторії продовжував залишатися його наставником і їхня творча дружба тривала протягом десятиріч до самої смерті Вілінського.
Данькевич був більше ніж учнем і другом Вілінського, він був начебто членом його родини. Костянтин Федорович намагався допомогти своєму вчителеві в різних питаннях, де Микола Миколайович не міг справитися сам внаслідок своєї делікатності. В Одесі, і після Другої світової війни в Києві Данькевич практично кожного дня бував у Вілінських. Він проводив багато часу в них на дачі у Ворзелі, куди приїжджав обговорити з Миколою Миколайовичем свої твори або просто відпочити в колі його родини. Відомо, що коли 1951 р. Костянтин Данькевич зазнав незаслужених звинувачень за свою оперу «Богдан Хмельницький», Вілінський став на захист свого учня і всіляко підтримував Данькевича під час його роботи над другою редакцією опери.
— Нелегко було професорові зі своїми учнями, студентами перших післявоєнних років: Євген Зубцов (пізніше заслужений діяч мистецтв), Леонід Хейфец-Поляковський лише нещодавно повернулися з військових частин. Антон Муха (тепер доктор мистецтвознавства) взагалі прийшов як самоучка, без всякої школи, їхні молодші колеги — Альберт Водовозов, Валентин Кучеров, автор цих рядків, фольклористка Зоя Василенко (кандидат мистецтвознавства) і багато хто інший також не мали в той час задовільної підготовки. Доводилося якось надолужувати прогаяне, щось відкладати «на потім», — згадував композитор Олександр Білаш. — Можливо, тому ми й не встигли взяти від свого педагога все, що він міг дати, можливо, часом, легковажно користувалися його делікатністю і добросердістю. Але безмежно вдячні йому, бо окрім отриманих знань за фахом відчули окрилюючу довіру до нас, вдячні за прищеплену нам повагу до високих гуманістичних традицій класичного і народного мистецтва, облагороджувальний пошук нового».
