З цієї нагоди у Большому театрі й у Ковент-Гардені відбудуться вечори на честь Юрія Миколайовича Григоровича. З ім'ям цього знаменитого хореографа пов'язана ціла епоха радянського балету. Критики не скупилися на хвалебні епітети на його адресу, які в радянських і зарубіжних ЗМІ варіювалися від найбільш тривіальних до неординарних: «великий», «фанатик», «титан» — і «альпійські луги, які вічні» (автор — колега Григоровича Моріс Бежар). У такому авторитарному мистецтві, як балет, Григорович завжди був найталановитішим диктатором, якому багато хто не прощає різкості, жорстокості, а хтось іронізує з приводу майже вікової прихильності до нього влади, пишуть РІА «Новости». Зірки, які довго працювали з Григоровичем у Большому театрі, а затим звільнені ним на пенсію через «інакомислення», не прощають образи.
Однак молоді артисти балету сьогодні заздрять «поколінню Григоровича» — зіркам, таланти яких найбільш повно розкрив у своїх постановках (і з якими згодом розсварився) саме він: Катерині Максимовій, Володимиру Васильеву, Михайлу Лавровському, Марісу Лієпі, Наталії Безсмертновій та багатьом іншим. З 1964-го впродовж 30 років Григорович «правив» балетом Большого — і цей хореографічний ренесанс, спільне торжество балетмейстера і артистів принесли театру нову світову славу. Зарубіжжю — Швеції, Франції, Італії, Данії, Австрії, Східній Європі — його балети демонстрували як національне надбання. Балет Большого театру (під керівництвом Ю. Григоровича) — як елітарний бренд — підтвердив свою репутацію з часів «Руських сезонів» С. Дягилева (балетних і оперних гастролей) у Європі. «Успіхів домагаються авторські колективи», — говорить Григорович, який після того як залишив Большой театр 10 років тому, створив власну трупу в Краснодарі й з великим захопленням з нею працює.
Епоха Григоровича в радянському балеті по суті почалася з його балетмейстерського дебюту — «Кам'яної квітки» Прокоф'єва (1957), поставленої в Театрі ім. Кірова (Маріїнський, Петербург). Він «приправив» класичну хореографію народним танцем, а пантоміму, що панувала тоді в мистецтві, «переплавив» у експресивний, психологічно гострий танець, який і рухав дію. А казка про майстра-каменеріза Данилу перетворилася в «поему про радість і муки творчості». Дмитро Шостакович тоді зазначив: «Усе краще з області традицій і сучасних засобів постає в цій постановці у формі яскравій і переконливій. Тут торжествує танець. Усе виражено його найбагатшою мовою...»
«Кам'яна квітка», а затим і «Легенда про любов» Мелікова (1961) незабаром перекочували в Большой театр. А разом з ними і сам хореограф, який, до речі, продовжував культивувати ленінградський новаторський дух (випускник Ленінградського хореографічного училища, він вважав одним із своїх наставників балетного першовідкривача Федора Лопухова).
Прихильник класики, Григорович ніколи не вважав її «недоторканною», «музейною цінністю». «Робіть усе, що завгодно, але робіть хороші спектаклі», — говорить він. Поставивши в 1968 році «Спартак» Хачатуряна — героїчний балет-трагедію, — Григорович щедро ввів акробатичні номери і зробив чоловічий танець самоцінним, більш того — основним. «Спартак» іде в Большому майже 40 років, об'їздив увесь світ і був випущений у кіноверсії. Хореографія Григоровича завжди була психологічна, еротична і притому зашифровувала філософські роздуми, ситуацію «людина перед вибором». Такими є «Легенда про любов», «Ромео і Джульєтта». Таке й «Лебедине озеро» (1969, версія відновлена в Большому 2001-го).
У балеті Чайковського Григорович реанімував авторський фінал — із загибеллю героїв. І зробив історію любові Зігфріда хронікою його метань між добром і злом, мрією і повсякденністю. Одетта втілила світлий початок у душі принца, Оділлія — приземлено-побутове.
Григорович відкрив публіці нового балетного Шостаковича — поставив його «Золоте століття», перший балетний детектив. У «Іванові Грозному» хореограф використав прокоф'євську музику до однойменного фільму Ейзенштейна.
— Сьогодні в Большом ідуть дев'ять моїх назв, так що я вдячний театру, — говорить Григорович. На початку січня в Большом відбувся фестиваль його балетів, а до гала-концерту, який пройде в Большому театрі 18 січня, включені сцени зі «Спартака», «Золотого століття», «Лускунчика».
Телебачення в ці січневі дні демонструє документальні фільми про метра, показує його інтерв'ю. У книгарнях рекламуються книги про Григоровича. Його високі міжнародні пости в мистецтві доповнюють усе нові премії (загалом регалій з півсотні). Він справно засідає в престижному журі, продовжує відкривати нові таланти — і «стрибати по сцені з молодими артистами». Так, в Лондоні (28 січня) виступить краснодарська трупа Юрія Григоровича.
— Юрію Миколайовичу, сьогодні ви можете сказати, чому пішли з Большого театру?
— Не лише я пішов, пішли ще двоє керівників Большого театру — головний диригент Олександр Лазарев і головний художник Валерій Левенталь, — розповів Григорович. — Ми були не згодні з репертуарною політикою тогочасного директора театру Коконіна). Подали заяву про звільнення і роз'їхалися. Нині Лазарев працює в Англії, Левенталь — в Америці, а я — в Краснодарі. Зустрічаємося іноді за кордоном.
Звичайно, коли я пішов з Большого, це була гірка хвилина. Але я не сидів, не плакав Люлі в жилетку (так Григорович називає свою дружину — знамениту балерину Наталію Безсмертнову), не пив горілку (хоч я пив і п'ю горілку завжди, але ніколи — з горя). Відразу поїхав ставити спектакль в Уфу, і разом з уфимською трупою із моїми спектаклями ми три місяці колесили з гастролями по Америці. Якщо мене запрошували, то, значить, я був комусь потрібен. А це найголовніше. Це мене тримало всі ці роки.
— Ви пішли тому, що стали знімати ваші спектаклі з репертуару?
— Коли балетмейстер іде з театру, його спектаклі поступово прибирають. Можливо, це нормально, а можливо, і ненормально. В залежності від того, що приходить на зміну...
— Прийшла гідна зміна вашим спектаклям?
— Коли Васильєв пішов з Большого, я був запрошений туди відновити моє «Лебедине», але не дирекцією ДАБТа, а Геннадієм Рождественським, який, на жаль, надто мало пропрацював у Большом і пішов звідти сам. Також я відновив «Легенду про любов» і «Раймонду». Що буде далі — не знаю. Зрозуміти, що там відбувається, важко. Керівники міняються без кінця й краю. За дев'ять років — п'ять керівників. Чи не забагато? А з новим керівництвом я не зустрічався. Один раз на рік я з'являюся на сцені Большого — на врученні премії «Бенуа де ля данс».
— Арам Хачатурян написав вам на програмці «Спартака»: «Геніальному хореографу, видатному артисту з поганим характером. З любов'ю». Але чому «з поганим»?
— Напевно, тому, що народження балету «Спартак» відбувалося в спорах — він боровся за кожну свою ноту, — які вирішувалися, правда, завжди мирно.
— Вас звинувачують у тому, що не ставите нічого нового…
— Інші хореографи також поновлюють свої постановки, і ніхто їх за це не лає. Але якщо комусь прощається багато чого, то мені не прощають нічого. Ви розумієте, я ніколи сам нічого не пропоную, мене кличуть поставити один із моїх балетів — значить, це комусь потрібно. Я поставив у Большому театрі 16 балетів. Потім із задоволенням робив їх редакції на сценах «Гранд Опера» в Парижі, «Ла Скала» в Мілані, Римської опери. Ставив у Копенгагені, Стамбулі, Празі, Відені, Сеулі, Варшаві, Стокгольмі… Свої балети щораз роблю по-різному. Переставляю танцювальні епізоди, щось прибираю, додаю, враховуючи можливості акторів. Стосовно ж чогось нового… Є у мене деякі проекти...
— Юрію Миколайовичу, з артистами ви дуже жорстка і навіть часом жорстока людина. Але невже не можна працювати з трупою інакше?
— Я спокою не даю нікому — ні артистам, ні костюмерам, ні освітлювачам. Ще Станіславський сказав: «Актори — це діти. Але сучі». Це, звичайно, його жарт. Я дуже люблю артистів, які є, на мій погляд, головними персонажами в театрі...
