22 липня на 71-му році життя (після тривалої хвороби) помер Герой України, популярний актор театру і кіно, художній керівник Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка Богдан Сильвестрович Ступка.
Як сказав «Дню» генеральний директор Театру ім. І. Франка Михайло Захаревич, прощання з майстром відбудеться 24 липня на рідній для майстра сцені з 10.00 до 13.00. Поховають Богдана Сильвестровича на Байковому цвинтарі у Києві.
Як тільки у ЗМІ повідомили про сумну новину, шанувальники таланту актора у Києві (Театр ім. І. Франка) та Львові (Театр ім. М. Заньковецької, де розпочав свій творчий шлях митець) почали нести квіти та запалювати свічки на знак прощання з видатним діячем української культури, який став зіркою світового ѓатунку. У столиці біля входу в театр було встановлено столик із портретом Актора №1 нашої країни...
«День» висловлює найщиріші співчуття родині і близьким Богдана Ступки —дружині Ларисі Семенівні, синові Остапу, онукам Дмитрові, Устині та Богдану-молодшому. Смерть невблаганна навіть щодо генія, одначе вона не має влади над його творчим спадком. Ролі Богдана Сильвестровича в театрі та в кіно — це вічний скарб світового мистецтва. Упродовж останнього десятиліття актор більше працював із кінорежисерами з інших країн. Глядачі із захопленням сприймали ролі Ступки, зіграні ним у виставах: «Украдене щастя», «Дядя Ваня», «Тев’є Тевель», «Король Лір», «Сни за Кобзарем»,«Кар’єра Артура Уі», «Енеїда», «Записки божевільного», «Цар Едіп», «Лев і левиця», «Легенда про Фауста» та ін. Актор зізнавався, що своїми успіхами завдячує «міцному тилу» — дружині Ларисі. Вона була чудовою балериною. Її запрошували працювати у Великий театр, а вона пожертвувала особистою кар’єрою, зробила затишним дім Ступок, виростила сина, займалася онуками. За всю кар’єру актор виконав понад 100 ролей у кіно і 50 — у театрі! Він працював із кінорежисерами Отаром Іоселіані, Кшиштофом Зануссі, Єжи Гофманом, Режисом Варньє, Юрієм Іллєнком, Кірою Муратовою, Сергієм Бондарчуком, Володимиром Бортком, Павлом Чухраєм, Дмитром Месхієвим.
Ступка дебютував у кіно в легендарному фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971) — роль Ореста Дзвонаря. На цю роль претендував Іван Миколайчук, але позаяк це була роль бійця УПА (тобто негативна за радянських часів), то влада не хотіла, щоб її грав Миколайчук. Затвердили Ступку, за яким після театральної ролі Річарда III закріпився негативний імідж. Але його трактування образу виявилося дуже вдалим, і ця роль досі одна з найкращих у списку актора.
Серед ролей Б.Ступки — багато історичних постатей: гетьмани Іван Брюховецький («Чорна рада»), Іван Мазепа («Молитва за гетьмана Мазепу»), Богдан Хмельницький («Вогнем і мечем»), а також Чингісхан («Таємниця Чингісхана»), Олександр Керенський («Червоні дзвони»), Борис Годунов («Кремлівські таємниці»), Остап Вишня («Із житія Остапа Вишні») та інші. Серед останніх кіноробіт: «Тарас Бульба», «Дім», «Одного разу в Ростові» та «Безодня».
Фактично майстер прощався зі своїми шанувальниками на бенефісі «Концерт №70 від Ступки», який на франківській сцені актор дав 7 жовтня минулого року. У тому вечорі Богдан Сильвестрович дебютував як «ударник», виконавши соло на барабані й тарілках. І в цій ролі він так і залишався всю майже тригодинну програму (лишився запис, а телеверсія демонструвалась на каналі «Культура»)...
Богдан Сильвестрович був прекрасним товаришем, вірним другом, чудовим сім’янином. Дружину Ларису називав Музою, пишався сином Остапом, обожнював онуків. У театральній сім’ї франківців Ступка мудро опікувався колегами-акторами, щоб таланти митців різних поколінь реалізувалися сповна. Друзі та рідні називали його Бодьою чи Сильвестр Сталоновичем. Актор мріяв отримати «Оскара», та не встиг... Кілька років тому, після тріумфальних гастролей франківців по США, після вистави «Тев’є-Тевель» на сцену вийшла онука Шолом-Алейхема, американська письменниця Белл Кауфман і сказала, що вона бачила різних акторів, та «Богдан Ступка — кращий Тев’є-молочник світу!»
Одинадцять років тому, після смерті Сергія Володимировича Данченка, видатного режисера, великого друга і соратника у творчості, Ступка став художнім керівником головного драматичного театру нашої країни. За цей час театр збагатився новими акторськими іменами, також Ступка запрошував різних режисерів не лише з України, а й із-за кордону (Роберт Стуруа, Кшиштаф Зануссі), й від цієї співпраці народжувалися цікаві вистави.
Ступка був цікавим співрозмовником і близьким другом «Дня» (уважно читав нашу газету з першого числа і навіть коли вже лежав у лікарні). Його улюбленим автором була Клара Гудзик і рубрики «Культура» та «Історія і я». Останній презент редакції — книжку «Сила м’якого знаку» (з бібліотеки «Дня) перечитував вже тоді, коли лежав у Феофаніі. Він не здавався без бою, активно лікувався і мріяв, аби у наступному сезоні в репертуарі театру з’явився «Пер Гюнт» Ібсена, виставу, яку хотів поставити його друг Сергій Данченко та не встиг цього зробити.
Богдан Сильвестрович не любив спілкуватися по телефону, а пропонував: «Треба побачитися аби в очі подивитися»... Скільки цих бесід було, скільки філіжанок кави разом випито, скільки кілометрів плівки на диктофон записано! Це був джентльмен (після кожного інтерв’ю Ступка викликав таксі та особисто супроводжував до авто, обов’язково просив зателефонувати, коли і як добралася до дому). Мені пощастило впродовж багатьох років неодноразово спілкуватися з майстром (деякі роздуми Ступки з інтерв’ю різного періоду пропонуємо увазі читачів). Богдан Сильвестрович міг зателефонувати і сказати: «Вас турбує Іван Якович Франко...», а коли я починала сміятися, то запитував: «Упізнала»? Ну як не впізнаєш цей голос! І призначав «побачення», наприклад, у сквері біля фонтану. Його відразу впізнавали кияни, починали брати автографи, і тоді актор пропонував зайти до театру і продовжити розмову про зйомки, зустрічі, поїздки. Відключав телефон... Час минав, і до нашої компанії приєднувалася Лариса Семенівна. Вона приносила бутерброди і зі сміхом говорила, ви на годинник не дивитесь, з голоду ще не померли? А коли мені терміново треба було зв’язатися зі Ступкою, а абонент у зоні недосяжності, то тут допомагала дружина актора, яка підказувала, у яке «віконце» зателефонувати, і Богдан Сильвестрович візьме мобілку. Останнього разу ми бачились у травні. На Новій камерній сцені ім. С. Данченка (що будувалася довгих 20-ть років, і лише завдяки авторитету Богдана Сильвестрович представники влади допомогли, щоб цей довгобуд завершився) пройшов творчий вечір актора Львівського театру ім. М. Заньковецької Юрія Брилинського, з яким Ступка товаришував з молодості. Після моновистави за творами Стефаника ми залишилися поспілкуватися, а Богдан Сильвестрович почав пригадувати Львів, свою юність, як багато часу проводив за лаштунками Львівської опери (його батько, дядько і тітка працювали у славетному театрі). Ступка зі сміхом розказував, що співати ніколи не вмів, а вив так голосно, що сусіди скаржилися батькам. Оперу любив слухати, передивився по декілька разів всі вистави. Згадав, як у театрі народжувалася опера про радянського розвідника «Ріхард Зорге», навіть проспівав арію з вистави. І вийшло у нього так кумедно, що ми разом реготали до сліз. У той час актор уже був сильно хворий, дуже схуд, ходив, спираючись на тростинку (приїхав у театр з Феофанії, де проходив реабілітаційний курс). Коли ми прощалися, то нило у серці, і спіймала себе на думці — за плечима вже стоїть стара з косою... Потім ще декілька разів розмовляли по телефону. Голос у Богдана Сильвестровича був невеселий. Він не жалівся, а про здоров’я казав, що всі накази лікарів виконує, і скоро побачимося... Не можу повірити, що ніколи не побачу його карі очі, не почую оксамитового голосу, який можна впізнати з першої миті.
Богдан Ступка пішов у Всесвіт, але пам’ять про майстра, записи вистав і фільмів, де він грав, лишається з нами назавжди! Це була ціла епоха під назвою «Богдан Ступка». Про феномен майстра, секрети його майстерності вже написано кілька книг, але загадку, як одним словом або поглядом легендарний актор міг примусити глядачів плакати чи сміятися, критикам пояснити ще не вдалося. Митець підкреслював: «Зірки — на небі. Мені батьки говорили: не вихваляйся, що ти це зробив, — ти просто провідник ідей, котрі дав тобі Господь Бог. Якщо маєш здібності, ти не повинен це закопати... Якщо виходжу на сцену, то граю на всю силу, а не красуюся — так учив мене Борис Хомич Тягно (учень Курбаса). Театральна правда — це те саме, що у житті, але на каблук вище».
«ПРАЦЮВАТИ НАПІВСИЛИ Я НЕ ВМІЮ»
— «Король Лір» була дуже важкою виставою. Вона виснажлива як в емоційному, так і фізичному плані, — казав Б. СТУПКА. — До неї треба ретельно готуватися, а потім кілька днів приходити до тями. Працювати впівсили я не вмію. Тому і перестав грати Ліра. Інколи думаєш: Боже, невже чотири роки пройшло, відколи відбулася ця прем’єра? Це остання наша робота з Сергієм Володимировичем. Смерть Данченка для мене — величезна рана. За художнє керівництво я взявся з біди. Важливо не розгубити наш колектив і ті гарні традиції, які започаткував Сергій Володимирович. Він був людиною мудрою у відношенні до людей. Добре знав психофізику кожного франківця. Я зайняв місце худрука тільки тому, що боявся, що прийде чужий і почне таку пертурбацію, що каменя на камені не лишить від фундаменту, який більше 20 років будував Сергій Данченко. Ми 34 роки працювали разом. Для мене він поставив свої кращі вистави — «Украдене щастя», «Кам’яний господар», «Річард Ш», «Дядя Ваня», «Тев’є Тевель», «Король Лір». А взагалі я вважаю, що у Сергія Володимировича не було прохідних робіт. У своїх етапних виставах він сам пізнавав життя. І через високу драматургію Чехова, Франка, Шолом-Алейхема, Шекспіра, Лесі Українки ми разом проходили школу майстерності. Ми ще до кінця не зрозуміли, що втратили величезного режисера і непересічну людину. Він був могіканин. Його стиль такий інтелігентний, не кричущий, виважений, мудрий.
Моя головна мета (як художнього керівника) — знайти гарних постановників, щоби вся трупа франківців була зайнята роботою. Я як актор розумію своїх колег, що вони дуже емоційні, й тому до кожного треба ставитися дуже виважено. Якщо у нас буде душевна рівновага в колективі, то ми багато чого зможемо зробити.
ПРО КІНОДЕБЮТ
«Юрія Іллєнко я вважаю геніальним режисером і своїм хрещеним батьком у кіно. Його стрічка «Білий птах з чорною ознакою» вже увійшла до світової кіноспадщини. А коли вона тільки вийшла на екрани, багатьом чиновникам не сподобалася. Ситуація змінилася, коли картину помітили спочатку в Москві, а потім за кордоном, і вона отримала багато міжнародних призів.
Працюючи над ролями в картинах «Чорна рада», «Вогнем і мечем» і «Молитва за гетьмана Мазепу», я сам вчився. Спочатку знав про гетьманів поверхово, потім став заглиблюватися, знайомився з архівними матеріалами і відкривав багато цікавого. Наприклад, Іван Мазепа побудував 12 церков в Україні, серед яких дзвіниця святої Софії у Києві, дав гроші на вівтар Храму гроба Господнього в Єрусалимі. Ще зараз залишилися частини цього вівтаря. При ньому в Україні на високому рівні була освіта. У нього в боржниках була половина Європи. У нього просили гроші не тільки російський цар, а й шведський, і навіть польський королі. Коли пару років тому проводили виставку «Українське бароко» в Лаврі, то тоді демонстрували портрети Мазепи. І що цікаво — їх було більше десятка, і на кожному він різний. Минуло триста років, і нині важко сказати, яким він був дійсно. Скажу одне: для мене він, перш за все, патріот, який любив свою батьківщину. Це прекрасний воїн і полководець, громадський діяч. Фігура дуже сильна, вольова. Грати Мазепу мені було важко, бо кожний із нас його уявляє по-своєму. Ми разом з Іллєнком не робили з нього «зацукрованого гетьмана» — такий солодкий, що хочеться його лизнути. Він — глава держави. Був і гуманістом, і жорстоким чоловіком — живою людиною з сильними і слабкими рисами».
ПРО КРІСЛО МІНІСТРА Й АПЛОДИСМЕНТИ
«Час, коли я був міністром, не вважаю змарнованим. 17 місяців — дуже хороша практика. Я йшов на посаду міністра, бо хотів зробити щось корисне для нашої культури, підштовхнути її вперед, щоб про українських митців знали в усьому світі...
Мені не завжди аплодували. Були розгромні рецензії. Але мої ролі, як діти, — ні від кого не відмовляюся. Є три вистави, які вважаю найголовнішими в моєму житті. Це «Украдене щастя» Івана Франка, «Дядя Ваня» Антона Чехова і «Тев’є-Тевель» Шолом-Алейхема. Мої персонажі — Микола Задорожний, Тев’є-Тевель, Іван Петрович Войницький постійно розмовляють з Богом. «Господи, пропало життя! Якби мені почати життя спочатку... Я міг би бути Шопенгауером, Достоєвським», — а він — ніхто, він — «дядя Ваня». На цю роль мене підштовхнула моя мама. Вона мала стати великою актрисою і не стала. Я виріс у театрі. У сім років батько привів мене до Львівської опери, де працював хористом. Кожної суботи і неділі я дивився вистави. Слуху не мав, але співав. Сусіди скаржилися, а батько мене захищав. Коли я надумав стати актором, то він досить критично до цього поставився і нічим не допомагав. Це правильно, бо в нашій професії потрібно мати сильний характер, щоб чогось добитися. Актор, з одного боку, м’яка губка, а з другого — вольова людина. Це дуже важка праця, насильство над собою: змінюєш ходу, звички, мелодику мови. Якщо треба для ролі, то калікою станеш. Наприклад, коли грав Річарда III, у якого була скалічена рука, то навіть ховав її під плащем, а коли витягував, то вона була покручена. Після вистави друзі її вправляли.
КОЖНА СЦЕНА, НЕМОВ ОСТАННЯ
Якось режисер Юрій Іллєнко запитав мене, що таке актор у кіно? Я відповів, що камеру треба відчувати, як жінку, любити всім серцем. А Юра додав, що кожний кадр треба грати так, немов він останній і найтрагічніший. Далеко не завжди це буває просто. Адже не секрет, що іноді, наприклад, доводиться освідчуватися в коханні відсутній на знімальному майданчику партнерці. А я дуже люблю безпосередню реакцію, підiгравати акторам уже перед камерою. Проте, із другого боку, в картинах часто збираються актори різних шкіл, і це взаємно доповнює нас у розкритті образів. У кіно — величезне поле для імпровізації. Наприклад, коли знімали «Миколу Вавілова», я так себе поводив, що режисер Олександр Прошкін просив поберегти емоції, боявся, що перегорю, доки запустять камеру. Він казав, що знімати епізоди з Лисенком ішов, як на свято, а з Вавіловим — як на каторгу.
Для мене режисер — співавтор, але в кожного з них свої методи роботи. У Сергія Федоровича Бондарчука у фільмі «Червоні дзвони» я грав Олександра Керенського. Знімали в Пітері в Таврійському палаці, де Держдума засідала ще до революції. Нагнали величезну масовку, чоловік 200-250, я на трибуні проголошую промову. Зйомка зупиняється, ми з Бондарчуком виходимо поговорити. Він намагається спрямувати мої зусилля не на традиційне або логічне, а на підсвідоме сприйняття мистецтва. Знову починаємо масштабну зйомку, коли після слів «Тихо, мотор» чути лише стрекотання камери. І ось я темпераментно читаю свій монолог, а він досить довгий, як раптом відчуваю, що на кінчик носа скотилася горошинка поту. Усе, думаю, зіпсовано кадр, треба зупинятися, але в останній момент пальцем проводжу по носі і продовжую: «Ці групки, ці партії...» — і так до кінця. Звучить «стоп», Бондарчук показує, що знято добре і навіть переозвучувати не будемо, піде синхронний запис. Усе це вийшло в мене підсвідомо, а результат — очікуваний режисером.
«МОЇХ ГЕРОЇВ ВИВЧАЮ НА ВУЛИЦІ»
Я завжди важко працюю над ролями. Може, всього лише в одну або другу увійшов із першого прочитання чи репетиції. Перевтілюєшся лише тоді, коли знаходиш абсолютно іншу, відмінну від власної пластику героя. Дуже давно, працюючи над виставою «Украдене щастя», я помітив, як тренер київського «Динамо» Валерій Лобановський розхитується на лавці, хвилюючись під час матчу, і я запозичив ці рухи для мого героя Миколи Задорожного в його останній сцені з Михайлом Гурманом.
Гуляючи вулицями, вдивляюся в обличчя, а потім на сцені трансформую побачене. Іноді важко пояснити теоретично, яка деталь перевертає всю роль. Я розглядав фотографії відомого єврейського актора Соломона Міхоелса, і його природно подовжена щелепа допомогла мені в роботі над спектаклем «Тев’є-Тевель». Навіть московські критики відразу це помітили, написавши в рецензіях після виступу нашого театру на гастролях: «Коли дивишся на його нижню щелепу, то відчуваєш, неначе з’являється Соломон Михайлович».
Багато вражень у мене з’являється після спілкування зі скульпторами, художниками. Пам’ять зберігає побачене, допомагає в роботі над роллю. Я ніколи не займався статистичними підрахунками зіграних мною робіт у театрі та кіно: головне не кількість, а шлях до нового образу.
Актор — важка професія, в ній не можна раз і назавжди схопити Бога за бороду. Треба постійно залишатися учнем і завжди бути готовим до змін...
Він буде словом…
Пам’яті Богдана Ступки
Театр у траурі. У горі.
В печальнім крепі домовина.
Театр прощається з АКТОРОМ.
Сумує Україна.
Закрилася завіса чорна.
За нею вічності початок.
Смерть перемелює як жорна.
Навіки змушує замовчати.
Вуста. Душа їй не підвладна.
У пам’яті і нинішніх й будучих
Він буде Духом. Словом. Садом.
Завжди ведучим.
Він стане Птахом. Небом. Полем.
Був даний Долею і Богом.
… Він не зайде в Театр ніколи,
Але й не вийде вже із нього.
Аркадій Музичук
Із книги пам’яті Богдана Ступки на сторінці газети «День» та Facebook-сторінки.
Лариса Івшина
Один з небагатьох великих Провідників украінськоі класики ! Пам'ятаймо!
Валентина Бобко
Мої співчуття рідним та близьким покійного. Україна втратила Велику Талановиту Людину, яка гідно представляла свою державу у світі.
Alina Ivankiv
Надзвичайно проста і надзвичайно ВЕЛИКА ЛЮДИНА...Талант від Бога....Співчуття рідним ,близьким ,друзям...Царство небесне Вам,Богдане...
Виталий Козаренко
люблю его украинскую речь в память о нем хотя б аудиодиски выпустили по всей Украине а не в Киеве только
Люда Балагура
Дуже шкода, що він пішов із життя. Дуже талановита людина була... до сих пір повірити не можу..(
Сергій Чередник
Мої співчуття...Хай буде пухом земля.......
Діма Клімов
Вічна пам"ять справжньому ПАТРІОТОВІ України!
Леся Попович
Великий смуток і жаль за Богданом Ступкою, безмежна любов до Великого Українського Актора. Да найде його душа спокій там, де праведні спочивають.
Татьяна Михновец
Есть только миг между прошлым и будущим. Именно ОН называется -ЖИЗНЬ!
Dmytro Stepaniuk
Найкращий актор України , без сумніву.
Одинец Марианна
Чудова була людина і талановитий актор! ЦАРСТВО НЕБЕСНЕ
Valya Zakha-Bura
як сумно, був актор від Бога і до Бога пішов, а все ж так сумно
Ліна Партоленко
я, на жаль, не встигла з ним познайомитись особисто. і бачила не так багато фільмів з ним, але бачила, як він грає на сцені Франка. то було щось неймовірне. і я тепер шкодую, що не ходила частіше у театр і не дивилась на його гру. але я обов*язково прийду до нього на могилу, і скажу ті слова, які він, мабуть сто разів чув..таких людей не можна забувати: щирих, талановитих і до болю рідних..
Hanna Hopko
Вічная пам"ять!
Mykola Typusiak
Царство Небесне і Вічная Пам'ять!
Irina Vorobiova
ПРЕКРАСНЫЙ БЫЛ АРТИСТ...
Сергій Яровенко
Вічна пам'ять і аподисменти ВЕЛИКОМУ АКТОРУ і УКРАЇНЦЮ
Nazar Danch
видатний актор
Александр Гряник
Чудова була людина. Вiчна пам'ять.
Ирина Амелина
Талановита була людина від Бога. Вічна пам'ять
Людмила Давиденко
Чудовий чоловік, прекрасний артист, патріот України! Вічна пам'ять!
