Принаймні таке побоювання виникає після прем’єри
«балаганної вистави у двох частинах про кохання та ревнощі» — «Рогоносця»
Ф. Кроммелінка. Вистава режисера Олексія Лисовця однозначно сприймається
як рімейк «Комедії про принадність гріха», який вже два сезони збирає аншлагові
зали в Театрі драми і комедії. Спокусу пролонгувати глядацький успіх «балаганними
засобами», звичайно, можна зрозуміти. Проте, однотипність «відмички» до
прихильності публіки непокоїть.
Адже театралами останніми сезонами покладалися на трупу Київського театру
драми і комедії особливі надії. Очікувалися вистави не просто популярні,
а сучасні за духом, художньою лексикою й мисленням; трепетно передчувалося,
що молоді режисери, котрих тут радо приймають, нарешті, продемонструють
зрілі зразки індивідуального стилю, поведуть за собою когорту виконавців,
здатних вирішувати найскладніші технологічні й художні завдання.
Для оптимізму, здавалося, були всі підстави: в репертуарі «лівобережців»
з’явилися й серйозні назви, й нестандартні спроби їхньої інтерпретації,
й майстерні акторські звершення. Але все застопорилося на рівні обіцянки,
талановитого екзерсису, спонтанного осяяння.
«Рогоносець» здається просто-таки квінтесенцією цього стану. Ерзацності
підходу, інерції руху. Все в ньому, на перший погляд, гладко, чисто, вивірено.
Добротне порційне блюдо для публіки, яка вирішила «культурно» провести
вечір. Її й повеселять, і полоскочуть пікантною непристойністю. Несподівано
прониклива й точна в ролі Стелли Дар’я Лобода — безумовний і відрадний
успіх вистави. Потішний пластичний малюнок вигадав для персонажів Лев Сомов,
котрий, можливо, вперше тут, у «Рогоносці», довів не випадковість своїх
зазіхань на хореографічну діяльність. Та й актори, якщо не чіплятися до
їхнього надмірного старання скопіювати всі «вбивчі» знахідки згаданої «Комедії
про принадність гріха», грають жваво, розкуто, азартно.
Чому при цьому виникає відчуття неймовірної розтягненості — секрет індивідуального
стилю режисера вистави, але очевидно, що прагнення Олексія Лисовця «органічно»
поєднати балаганність з психологізмом потерпає в «Рогоносці» відверте фіаско.
Погану послугу надає постановнику i головний останнім часом «пан оформлювач»
вистав «лівобережців» Олег Луньов, котрий без особливої уяви запозичає
для своєї декорації давно запатентовані сценографічні ідеї, не спромагаючись
хоч якось оригінально їх осмислити.
Відомо, що чи не найголовнішим принципом сучасної культури є цитування.
Принцип принципом, але ж практика справжніх митців доводить, що й уміння
інтерпретувати відомий матеріал — теж не остання справа. І досить безглуздо
припускати, що можна, абсолютно не оновлюючись, грати за певними регламентованими
схемами «балаганні вистави». Адже й вони-то колись можуть наскучити життєрадісній
публіці, напевно, «наймоднішого» сьогодні київського театру.
