Відомі міжнародні театральні фестивалі у Единбурзі, Авіньйоні, Цюриху, в румунському містечку Сібіу, чеському Пльзені, німецькому Ганновері доводять унікальність власної мистецької амбітності, роблять свої маленькі батьківщини більш знаними, привабливими і шанованими.
Мати у місті театральний форум міжнародного рівня так само важливо, як і мати дороги, гарячу воду, міський теле або радіоканал. Словом, це елемент самоповаги, доказ повновартості, ознака належності до світової культурної спільноти.
У цій царині відбулося щось непересічне і незбагненне у столиці України. Пройшов недержавний Київський міжнародний театральний фестиваль «Дім Химер». Хтось скаже невелике диво — на фоні добудов, реставрацій, пусків в експлуатацію забудов і ще багато чого, що свідчить про нове дихання нашого міста. Ті ж, хто став свідками загибелі «Мистецького Березілля», «Києва Травневого», «Гоголь-фесту», балетного конкурсу «Серж Лифар де ла Данс» і Конкурсу молодих піаністів ім. Володимира Горовіца, фестивалю «На Україну повернусь» просто застигають від подиву...
Протягом 16 років мені поталанило страждати, мучитися і все ж таки здійснювати міжнародні фестивалі моновистав («Київська парусна»), камерних театрів («Сузір’я») і нарешті Фестиваль мистецтв міст-побратимів «Київ Травневий». У програмі останнього побували зірки світового театру Ані Жирардо, Марсель Марсо, Софіко Чіаурелі, Юрій Любімов, Еймунтас Някрошус, національні танцювальні колективи з Кореї, Китаю, Японії, співаки Карел Готт і Гелена Вондрачкова, всесвітньо відомі вуличні театри «Сайленс» з Італії, «Академія руху» з Польші і ще, ще, ще...
Фестиваль міст-побратимів мав політичні амбіції мера Олександра Омельченка, який із часом став головою Асоціацій міст України і досить потужно заявив про себе у спільноті керівників столиць і великих міст всього світу. У Леоніда Черновецького, як відомо, були амбіції космічного масштабу. Тому оті земні фестивалі, про які згадувалися вище, були глибоко закопані й поховані, сподіваюся, не на завжди.
Роль міжнародних мистецьких заходів у руйнації стін і кордонів, у налагодженні діалогу між урядами, у поступі демократії і утвердженні загальнолюдських гуманістичних цінностей, може, й не визначальна, але точно й не така мала. Зрозуміти, наскільки ми суголосні цивілізаційним процесам, наскільки сучасне наше осмислення буття та чи наш життєплин повноцінний, органічно існуючий у життєплині людства, можна було завдяки мистецькому діалогу.
Сьогодні фестивалі набувають нового, вкрай важливого призначення. Нова ера в житті нашої планети породжує до того небачені процеси, умови, завдання. Вочевидь відбувається процес формування нових націй, але не за національними ознаками, а за рівнем гуманітарної свідомості. Абсолютно по-новому осмислюються нині інститут сім’ї, діалог поколінь, значення й прояви чоловічого і жіночого начал, до речі, не тільки в стосунках між людьми, а, скажімо, в економіці й політиці. Тому, мабуть, не завдяки, а, скоріш за все, попри і невідомо чому, фестивалі існують. Можливо, як іманентна сутність людського буття.
Заради справедливості треба сказати, що в Києві все ж таки жевріють кілька маленьких фестивалів: «Німфа», «Подія», жіночих монодрам «Марія». Мають вони театрально-сімейний характер, фінансуються так, щоб вважалося, що фінансуються і тримаються на ентузіазмі їхніх друзів.
Ідею Київського міжнародного театрального фестивалю «Дім Химер» керманич Київського академічного молодого театру Станіслав Мойсеєв виношував давно. І ось коли пік химерності фестивального життя настав, все відбулося цілком у дивовижний спосіб пристойними засобами.
Уявіть, щодо головування Польщі в Раді Європейського Союзу ця найуспішніша серед постсоціалістичних країн, долаючи економічну кризу, профінансувала свої національні культурні програми у 10 світових столицях — Лондоні, Брюсселі, Парижі, Берліні, Мадриді, Москві, Мінську, Пекіні, Токіо і Києві. Пишу «уявіть», бо навіть на 20-ту річницю Незалежності, навіть у столиці України (для порівняння — наша країна більша за Польщу площею і населенням — на 7 млн. чоловік) нічого вражаючого не відбулося! Тим паче в інших містах і селах нашої Вітчизни, а по закордонах і поготів.
І саме польська театральна програма «Конфронтація театральна» стала вагомою часткою новонародженого фестивалю. Директор Інституту театру ім. Збігнева Рашевського Мацей Новак принагідно наголошує, що поляки традиційно живуть очікуванням нової п’єси.
Мабуть, так само, як росіяни живуть очікуванням роману, а українці — поета. Так у нас ведеться з часів Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Лесі Українки до сьогодні. На доказ обрання народом багатьох поетів у депутати, яке, на жаль, не спричинило доленосних зрушень у ставленні держави до культури. У Польщі сьогодні підтримується державою 300 театрів (в Україні 150), порівнювати кількість фестивалів просто незручно.
Першою виставою були «Брати Карамазови» за Ф.Достоєвським у постановці театру «Провізоріум» з міста Любліна. Таке очікуване з часів фільму І.Пир’єва за цим романом, дослідження кохання як пристрасті і пристрасті як обдаровання, обраності і прокляття водночас, опинилася практично поза увагою режисера Януша Опринського.
А от конфронтація людини і Бога, праведності і грішності, рівності і виключності вийшли на перший план. Калейдоскоп доль, карусель буття унаочнюються декораціями Єжі Рудзького та Роберта Кушміровського. Накладне колесо крутиться зусиллями Року. У центрі кола — квадратна шкатулка із здвоєними дверцятами на кожному боці. Через їх тканеву обшивку коли виголошується зневіра у Бога і декларується привласнення богоподібності, вседозволеності, проявлені світлом зверху, стають видимими голі люди. Коли ж туди з шумом накачується дим, виникає газова камера і стає зрозумілим — який світогляд породжує фашизм. Віражі інтелектуальності вражали і в інших виставах. «Фердидурке» за В.Гомбровичем театру «Провізоріум» беззастережно жорстока пародія поляків на самих себе, ця вистава до сьогодні часто подорожує світом.
Цікаві майстер-класи режисерів Ришарда Каліновського, Януша Опринського, Марти Ґурніцької, Пьотра Ѓрущинського, Ігоря Стокфішевського та Анни Р. Бужинської продемонстрували традицію і експеримент у завжди пошуковому польському театрі. Його вмонтованість у суспільне життя проаналізував директор Інституту театру ім. Збігнева Рашевського Мацей Новак у лекції «Польща — країна театрів».
Едінбурзький фестивальний тріумф закріпили у Києві артисти «netTheatre» та «Grupa Coincidentia» виставою «Турандот» режисер Павел Пасіні; додала Софійську площу до списку найбільших опанованих прибульцями з вистави «Планета Лем» за мотивами прози С. Лема творча група театру «Biuro Podrozy»; порадував відродженням і переосмисленням чомусь забороненого товаришем Сталіним жанром хорової мелодикломації «Хор жінок» інституту Театру ім. З. Рашевського і нарешті осліпили блискавкою драматургічного замикання К.Гамсуна та Т.Дорста у виставі «Голод Кнута Гамсуна» театру «Centralny».
Українська частина фестивалю «Дім Химер» складалася з вистав: «Депо Північне» за В.Сигаревим Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я», «Поки мама не прийшла» Ремі де Воса Київського академічного Молодого театру, «Шоша» за І.Б.Зінгером Херсонського центру ім. Мейєрхольда та читання сучасних п’єс Н. Ворожбит «Змішані почуття», «Клас Бенто Бончева» Максима Курочкіна та «Кольори» Павла Ар’є.
Здається саме їх ідейне спрямування, оригінальність акторських спостережень і режисерських осмислень прислужилися розшифровці, трактуванню і обіграванню назви фестивалю, інколи дуже близького, часом зовсім далекого від формулювань із словника. Химера у давньогрецькій міфології — «страховисько з головою лева, тулубом кози і хвостом дракона, або дивовижна фантазія, нездійсненна мрія, витвір уяви».
Сам президент фестивалю Станіслав Мойсеєв говорить так: «Я переконаний, що театр у нашій країні є соціально важливим чинником розвитку людської спільноти, і що погляд на український театр в європейському контексті дасть можливість зрозуміти нам усім: театральні химери можуть бути реальнішими за будь-яку політику».
Тож тест на новий фест пройдено, хоч би яким квестом це сьогодні видавалося.
