Вияснюючи ґенезу формування світогляду Івана Франка, а також вплив національної ідеї на його творчість, зокрема публіцистику, не можемо обійти увагою ті його праці, які в радянському франкознавстві завжди служили «еталоном», що мав би показати постать Каменяра як безкомпромісного борця з «українським буржуазним націоналізмом», визначного критика «антинаукової націоналістичної методології» та «палкого прихильника інтернаціоналізму».
Так, у багатьох дослідженнях, присвячених еволюції ідейних переконань Івана Франка, згадується його стаття «Формальний і реальний націоналізм», написана 1889 р., але за життя Каменяра так ніде й не опублікована. Приводом до написання статті стала полеміка, що розгорілася на сторінках журналів «Зоря» і «Правда». Обговорювалися окремі оприлюднені у «Правді» матеріали, що досить критично оцінювали роль і місце російської літератури у житті Галичини та в культурному процесі загалом. На ці публікації одразу відгукнувся Михайло Драгоманов, опублікувавши на шпальтах «Зорі» статтю «З приводу ставлення українців до російської літератури», де високо оцінив українську літературу в плані її впливу на збагачення слов’янських культур. Майже одночасно з виступом М. Драгоманова у краківському журналі 0gnisko з’явився відкритий лист до редакції «Правди» з промовистою назвою «Кому за се сором». Лист підписано «Один з молодіжи», але деякі вчені припускають, що це І. Франко (так, наприклад, вважав відомий франкознавець Возняк).
Однак І. Франко не обмежився відкритим листом, а написав окрему ѓрунтовну статтю «Формальний і реальний націоналізм», у якій виклав своє бачення тих чи інших аспектів полеміки. Саме ця стаття тривалий час інтерпретувалася деякими дослідниками публіцистики І. Франка як логічний підсумок у його ставленні до націоналізму, зрозуміло, на предмет різкого засудження.
Зауважимо, що поняття «націоналізм» у радянській науці завжди розглядалося лише у негативному сенсі, й такий погляд був зумовлений марксистським розумінням національного питання та методологічною концепцією, згідно з якою національна проблематика вирішувалася внаслідок зміни соціально-економічних відносин. Сам термін «націоналізм» трактувався також звужено й фактично вживався для ілюстрації «нетерпимості» українців до всього російського та намагання вивищити українську культуру над іншими культурами.
Подібні схеми, а точніше ідеологічні трафарети застосовувалися й до аналізу Франкових статей, а це призводило до неадекватного тлумачення багатьох його думок. Стаття «Формальний і реальний націоналізм» — яскравий цьому приклад.
Утім, спершу про атмосферу полеміки, яка чомусь радянськими франкознавцями зображувалася як непримиренно-конфронтаційна. По-перше, відомо, що й «Правда», і «Зоря» були органами «народовської» партії, а тому сповідували одинакові світоглядні принципи. По-друге, полеміка між двома партійними виданнями — це не обов’язково політична війна. Скоріше навпаки — спроба об’єктивно розібратися у складних суспільно-політичних процесах і вибрати ефективну тактику діяльності партії. По-третє, загальний пафос статті І. Франка не конфронтаційний, а тому аж ніяк не слід опонентів Каменяра розглядати як «непримиренних класових ворогів».
На думку Франка, хибність позиції «Правди» була зумовлена спрощеним розумінням складних суспільних проблем. Передусім це виявилося у недооцінці соціальних і економічних факторів як складових частин єдиної національної проблеми. А тому Франко писав: «Ми далекі від того, щоб нехтувати вагу національного питання, т.є. розвою і народности у всіх її питомих формах (мові, звичаях, одежі і п.), але все-таки не хочемо ніколи забувати, що розвій народності є тільки одним з проявів розвою народу, проявом рівнорядним з розвоєм економічним, громадським, освітнім і т.п.». Зрозуміло, що формальне ототожнення націоналізму лише з боротьбою за національну літературу, мистецтво, науку та ігнорування «реальних» проблем соціального стану нації, на думку Франка, було неприпустимим. Адже «нація, котра помирає з голоду, в котрій 90% людей не вміє ні читати, ні писати і не має де-факто ніякої політичної волі, — така нація потребує хліба, азбуки і конституції; театрами, концертами «національними», романами й поезіями дуже мало їй можна прислужити».
Як бачимо, Іван Франко не протиставляє національне соціальному чи навпаки. Він прагне «органічної цілости», формування нагальних інтересів нації, які б враховували всі без винятку насущні проблеми народу. Це і є «реальний націоналізм», речником якого в цій статті виступає Франко.
Без сумніву, центральною проблемою статті є ставлення українців до російського імперіалізму та російської літератури. У вміщеній в «Правді» статті «Національне питання в Росії» Франко побачив деяку однобічність і поверховість. Автор допису, на думку Івана Франка, нічого нового не сказав, лише посилався на відомі факти антиукраїнської політики царського уряду, взяті з публікацій таких чорносотенних газет, як «Московские ведомости», «Современные известия» та «Русский вестник». Натомість Франко закликає поміркувати над причинами такої політики й розібратися, де тут урядова позиція, а де погляди «російської суспільності». Іншими словами, він застерігає від примітивного погляду на політику царської Росії та намагається збагнути природу московського імперіалізму.
На його погляд, недоліком статті «Національне питання в Росії» є також бажання хворобу «государственности» (читайте: шовінізму) звести лише до політичної практики «московської суспільності». «Чи він не бачить, що діється нині в конституційній Німеччині? — запитує Франко і продовжує: — Чи не знає, як поступає Бісмарк з поляками та альзатцями? Чи не чував ніколи, що німецький філософ Гартман (той самий, що вигадав «Київське князівство») вигадав також слово «аusrotten» як квінтесенцію поступування уряду німецького полякам». На думку І.Франка, наведені й подібні факти мали б дати підстави для того, щоб не ототожнювати націоналізм з «іменем «чистої раси» та «однорідностю національної держави». У політичному сенсі погляди Івана Франка правильні, оскільки український націоналізм нічого спільного із шовінізмом і імперіалізмом не має.
Складнішою виявилася проблема російської літератури та ставлення до неї українців. Редакція «Правди» схилялася до політичного твердження, що це ставлення має бути аналогічним ставленню до будь-якої іншої іноземної літератури. Натомість Франко вважав такий підхід спрощеним і допускав за російською літературою функцію впливу на українську громадськість. Він, зокрема, відзначав: «Коли твори літератур європейських нам подобалися, порушували наш смак естетичний і нашу фантазію, то твори росіян мучили нас, порушували наше сумління, будили в нас чоловіка, будили любов до бідних та покривджених».
Із цих слів видно, що на одну й ту ж проблему редакція «Правди» і Франко дивилися під різними кутами зору. Автор «Правди» дивився на неї як на проблему політичну і мав рацію. Як письменник І. Франко змушений був розглядати її під оглядом мистецьким і також був по-своєму правий, принаймні цитовані слова віддзеркалюють його тодішнє розуміння сутності мистецтва й літератури. При цьому треба уточнити, що згодом І. Франко відійде від утилітарного погляду на літературу, тобто зрозуміє недоречність підпорядкування художнього слова соціальним, економічним, політичним вимогам. Натомість у трактаті «Із секретів поетичної творчості» (1898 р.) вже зрілий майстер, зрозумівши згубність ідей Добролюбова й Бєлінського, які талант письменника намагалися втиснути в рамки якоїсь ідеологічної доктрини й всіляко ігнорували основну функцію літератури — облагороджувати людське буття, змагати до вияву прекрасного, наголошуватиме: «Політичні, соціальні, релігійні ідеї властиво не належать до літературної критики, літературна критика мусить бути, по нашій думці, поперед усього естетична, значить, входить в обсяг психології і мусить послуговуватися такими методами наукового досліду, якими послуговується сучасна психологія». Отже, визначаючи ставлення І. Франка до російської літератури, не слід ігнорувати його погляди (та їхню еволюцію) на саму сутність літератури, визначення її ролі та місця у свідомості людини й народу. Франко як політик — це один вимір його таланту. Франко як митець — вже інша грань його всеосяжної натури.
Також треба визнати, що у світлі нинішніх взаємин між Україною і Росією твердження опонентів Франка, що «відносини русинів до московського народу повинні бути такі самі, як і до всякого другого народу» виглядає актуальніше, ніж її заперечення, до чого тоді схилявся Каменяр.
Не залишив І. Франко поза увагою і статтю у «Правді» під назвою «Про національно-політичне виховання», де зачіпалася така болюча для українства тема, як національне ренегатство, запроданство та зрадництво. Франко виступив проти огульного характеру подібних звинувачень, хоч і визнавав пекучість даної теми. Іван Франко також застерігав від політичного невігластва, а тому скептично оцінював апеляції частини галицької і наддніпрянської інтелігенції до колоніальних урядів з вимогами сприяти національно свідомим українцям займати якісь посади, мовляв, від них багато що залежить.
Як бачимо, у розглянутій статті на противагу концепції «формального націоналізму» Іван Франко поставив свою концепцію «реального націоналізму», без якого неможливо вирішити складні питання українсько-російських відносин.
