Цей рік для популярного українського актора насичений різними театральними роботами, кіно- та телепроектами. Великий резонанс викликала вистава франківців «Істерія», в якому Ступка блискуче зіграв роль Зигмунда Фрейда. В активі Богдана Сильвестровича — приз за кращу чоловічу роль на Московському кінофестивалі за роботу в картині «Свої». І ось ще одна новина. Європейська кіноакдемія висунула Ступку претендентом на отримання вищої нагороди — «Найкращий актор Європи». У жовтні Театр ім. І. Франка, який як художній керівник очолює Богдан Сильвестрович, із успіхом гастролював в Америці та брав участь у Міжнародному фестивалі мистецтв «Панорама» (Мінськ). Кілька днів тому актор повернувся з Голівуду. Він знімається в комедійному російському серіалі «Украсти Тарантіно». У цій стрічці партнерами Ступки виступлять Людмила Гурченко та Квентін Тарантіно. Маленький тайм-аут — і знову напружена робота. У рамках Днів України в Білорусі з 24 по 26 листопада відбудуться гастролі франківців у Мінську.
Як пану Богдану вдається всюди встигати, щоразу видавати театральний і кінопродукт вищої якості? Чим у найближчому майбутньому актор порадує глядачів? Про це та багато іншого — в інтерв’ю з Богданом Сильвестровичем.
З СОКИРОЮ НА... ГОЛІВУД
— В Америці я знімався у фільмі «Украсти Тарантіно», — пояснює Богдан Сильвестрович. — Крадуть у картині не самого Тарантіно, а його фільм, щоб подарувати його друзям на весілля. Це буде детектив, знятий у жанрі комедії. Продюсери проекту Аркадій Цимблер і Денис Євстигнеєв. А знімає картину на замовлення каналу «НТВ» режисер Роман Качанов (автор фільмів «ДМБ» і «Даун-хаус»). Планується, що буде кіноверсія стрічки та серіалу для ТБ. Я граю професора ВДІКу Фелікса Андрійовича Добржанського, якого студенти прозвали Фелліні. Мій герой обожнює кіно, але терпіти не може американський кінематограф. Він написав безліч розгромних статей про згубне загнивання буржуазного кіно та фабрику мрій — Голівуд. І ось до професора приходить група «крутих» і пропонує за дуже пристойний гонорар дістати їм новий фільм знаменитого Тарантіно, щоб подивитися стрічку ще до виходу на екран. Сюжет фільму закручений, дуже динамічний і смішний. Будуть гонитви, стрілянина — тобто всі атрибути справжнього детектива. До речі, зйомки відбувалися в Лос-Анджелесі — в тому ж терміналі, де створювали американський блокбастер «Термінатор». Команда картини — інтернаціональна: росіяни, українці, американці, євреї...
Крім Квентіна Тарантіно, який гратиме самого себе, в зйомках беруть участь Людмила Гурченко, Павло Дерев’янко й ін. З Тарантіно та Гурченко я ще не зустрічався. За сюжетом це станеться випадково — в ресторані. Гурченко зіграє суперагента (розвідницю, яка примудряється одночасно працювати на 12 іноземних агентур). У картині зайняті й американські актори. І хоча вони зірки не першої величини, але працюють дуже високопрофесіонально. На майданчик приходять готовими до зйомок, текст знають назубок. Мають своє уявлення про роль, яку грають, а режисер їх лише поправляє, щоб усе було в одному руслі.
В американців технічні служби працюють як годинник. Із погляду організації зйомки та технології, наші та їхні кінематографи — як дві різні планети. Наприклад, звучить команда «Мотор!», і це сигнал для всіх людей, які перебувають у радіусі 500 метрів від камери. Усі фахівці справді найвищого класу. Згоден із Д. Євстигнеєвим, що сьогодні на жодній студії колишнього СРСР зібрати такого рівня технічну команду практично неможливо. Там чітке планування, спеціально сконструйована для зйомок техніка, і працювати акторам дуже комфортно.
Я вставав о п’ятій ранку. О пів на шосту вже стояла машина, яка везла на зйомки. Ми всі снідали на знімальному майданчику. На столі — вода, соки, фрукти, печиво, чай, кава. Вибирай на свій смак. Опівдні невелика перерва на ланч. Поїли — і знову зйомки. Усе було підпорядковано роботі та зручності знімальної команди. Протягом цілого дня з великим підносом ходила вродлива чорнява мулатка та пропонувала поїсти, випити. Я її назвав Галя, наспівуючи: «Несе Галя підноса, щоб актори наїлись». На майданчику все було продумане, щоб жодні дрібниці не відволікали від роботи.
У фільмі з моїм героєм відбувається безліч історій. Наприклад, сцену, коли Фелліні громить вивіску «Голівуд», знімали в кілька етапів, використовуючи натурні зйомки, павільйонні та монтаж. Я справді видирався по горах. Місце, де відбувалися зйомки, охороняли американські поліцейські. Вони з побоюванням дивилися на божевільного актора з сокирою. Мене попередили, до якої точки можна піднятися, а далі — заборонена зона, і якщо сваволити, то поліція має свої установки, і їм дозволено застосовувати зброю. Слава Богу, до стрілянини в нас не дійшло. До речі, до самого білборда «Holliwood» можна лише вертольотом дістатися. Тому сцену ми дознімали в Севастополі. Вже вдома я розбивав пожежною сокирою ненависну для мого героя літеру «Н», і коли Фелліні придавила вивіска, то він кричить: «Мене, як і все світове мистецтво, задавив Голівуд»... У грудні зйомки продовжаться в Москві. Працювати з Романом Качановим дуже цікаво. Я б назвав його чеховським режисером. Найсмішніші сцени він робив із серйозним виразом обличчя.
У США з нами на майданчику постійно працювали два перекладачі (емігранти в другому поколінні): Ян й Арін. Останню з моєї легкої руки наші артисти прозвали Ариною Родіонівною. Працювали вони чудово. Тож мовних проблем ніхто не відчував. Зйомки закінчувалися о 19.00. Якщо режисер затримає технічну службу на п’ять хвилин, тоді втрутиться профспілка. Треба працювати? Будь ласка, але за перепрацювання плати співробітникам подвійний тариф. А це дуже дорого.
Для мене два тижні в Лос-Анджелесі промайнули, мов мить. Ми знімали не лише в павільйоні, а й на вулицях міста. Кілька разів до мене підходили американці та просили дати автограф, але не як до Ступки, а як до де Ніро... Якось одна фанатка американської зірки мало не зірвала нам зйомки, забігла в кадр, схопивши мене за ґудзик, і тараторячи, як вона захоплюється моїм талантом. Охорона почала її виводити, а жінка ридає та просить дати їй хоч хвилинку поспілкуватися з кумиром. До речі, вона ніяк не хотіла вірити перекладачу, який пояснював, що вона обізналася. А якось я зайшов до ресторану і своєю появою спричинив переполох у цьому закладі. Прибіг господар, шеф-кухар, офіціанти. Вони не знали, чим пригостити і як догодити такому почесному гостеві. Мені довелося напружити всі свої словникові можливості, щоб пояснити: я — український актор Богдан Ступка, а не американець Роберт де Ніро. Утім, коли все з’ясувалося, господар ресторану залишився однаково дуже люб’язним і попросив сфотографуватися з ним на згадку. І ця фотографія висить у нього в залі на найвиднішому місці. Перед від’їздом додому я пішов купити сувеніри рідним і друзям. Зрозуміло, що гонорар у мене не де-ніровський і заходив я не в круті бутики, а в звичайні магазинчики. Сценарій той самий. Шум, гамір, ах, це не може бути — сам де Ніро зайшов до нас... Як сміються американці, після мого вояжу пану Роберту доведеться змінювати прізвище.
Так сталося, що цієї осені я двічі бував у США. У жовтні з великим успіхом пройшли гастролі Театру ім. І. Франка в Нью-Йорку, Філадельфії та Балтиморі. Ми показали вистави «Тев’є-Тевель» і «Ревізора». Я був приголомшений, як тепло нас приймала публіка. У Філадельфії наші колишні співгромадяни довго нас не відпускали зі сцени, плакали та співали: «Ще не вмерла Україна». Це так було зворушливо. Відчувалося, що, побувавши на нашій виставі, вони мов доторкнулися до своєї батьківщини. Є в них ностальгія за українською мовою, за нашою піснею, літературою, за театром...
ОСКАР
— В Америці мене застала новина, що фільм «Водій для Віри» висунуть на «Оскар» у категорії «Найкращий іноземний фільм» від України. Ця стрічка народжувалася непросто. Фільм є спільним кінопродуктом Росії й України («1+1» — співпродюсер стрічки). З Павлом Чухраєм мені було цікаво та важко працювати. Він дуже скрупульозний режисер. Поки від актора не доб’ється свого — не відчепиться. Примушував кожну сцену знімати по декілька дублів. Причому не раз, два чи три, а інколи 15 разів. Внутрішньо я вже закипав. Думав, що ж його не влаштовує? Нерви не витримували. А коли подивився готовий фільм на екрані, то зрозумів, що режисер мав слушність, і тому картина вдалася дуже тонка та психологічна. Тому вона так чіпляє за серця глядачів... Із Чухраєм працював дуже хороший оператор Ігор Клебанов. Хоча сюжет простий — мелодраматичний і з елементами детективу, а глядачі весь фільм не можуть відірватися від екрану, і в режисерському, й акторському плані вдалося дуже якісне, добротне кіно...
Повернувшись додому, до Києва, я раптом дізнався, що Американська кіноакадемія вже опублікувала списки іноземних фільмів, й України як країни учасниці, а також картини «Водій для Віри» в ньому чомусь немає. Де стався збій і чому — я не знаю. Мені телефонували зі студії «1+1» та Міністерства культури і мистецтв України, говорили, що оспорюватимуть це рішення, воно ще не остаточне, треба оформити якісь документи. Але мені здається, що в оскарівському комітеті існують якісь залаштункові ігри. Звичайно, мені дуже хотілося, щоб якнайбільше глядачів побачили наш фільм і вищу нагороду Американської кіноакадемії я також не проти отримати. Але якщо це не станеться, то теж не страшно. Багато країн уже зацікавилися фільмом «Водій для Віри», й він живе вже своїм екранним життям.
«У ПАРИЖІ Я ПРЕДСТАВЛЯВ... РОСІЙСЬКЕ КІНО»
— На тиждень російського кіно, що минув у Франції, мене запросили як головного виконавця в стрічках — «Свої» Месхієва та «Водій для Віри» Чухрая, — продовжує свою розповідь Богдан Сильвестрович. — Мені було втішно, що я — український актор презентував російське кіно. Як кажуть французи — таке се ля ві. Фільми вийшли хороші, і я не шкодую, що погодився в них зніматися («Свої» — володар гран-прі Московського кінофестивалю, а «Водій для Віри» отримав вищу нагороду на «Кінотаврі» — Т. П. ) На презентації я звернувся до присутніх французькою, англійською, російською й українською. До речі, варто мені було сказати: «Добрий вечір, пані та панове», як зал вибухнув шквалом оплесків. Приємно...
Ідея провести кінотиждень належить відомому кутюр’є, дизайнеру та меценату П’єру Кардену. Він приймав кінематографістів, як привітний господар. Ми жили в його готелі в центрі Парижа. Влаштував нам розкішний прийом у своєму ресторані «Максим», який розташований навпроти Президентського палацу. Карден має власний виставочний зал. У цьому приміщенні не лише вернісажі відбуваються, а й показують вистави, демонструють фільми. Зал розрахований на 500 місць. До речі, там 20 років тому московський театр «Ленком» грав легендарну постановку Марка Захарова «Юнона» і «Авось» із Миколою Караченцовим у головній ролі.
Дуже урочисто відбувався кінотиждень. На всіх сеансах, а їх було по три на день, були супераншлаги. Карден навіть переживав, щоб не обвалився балкон. Так багато було охочих подивитися фільми. «Своїх» і «Водія для Віри» глядачі чудово прийняли.
У «Водії...» дія відбувається в 1960-ті роки, а в «Своїх» — початок Другої світової війни. У картині Дмитра Месхієва я зіграв сільського старосту. І оцей «ворог» радянської влади ховає на горищі свого будинку трьох солдатів Червоної Армії, які втекли з полону. Один із них — його син, другий — політкерівник, а третій — чекіст. Чи видасть він утікачів окупантам? Адже і мого героя місцевий поліцейський заганяє в кут, арештувавши двох доньок. А староста стає заручником: або доньки, або втікачі? Дмитро Месхієв дуже точно зняв фільм про війну, про позицію людини в критичній ситуації. За радянських часів картина, де головний герой — поліцай, узагалі не вийшла б на екрани. Але що цікаво — цей староста виявився найбільшим патріотом своєї батьківщини. Можна не говорити, як сильно ти любиш свою землю, а свою позицію підкріпити конкретними вчинками.
Ми знімали на Псковщині: ліс, болото, комарі... У перші дні я сумнівався — нащо підписав контракт і погодився? Мої партнери — Сергій Гармаш (Чекіст), Костянтин Хабенський (Політкерівник), Михайло Євланов (Снайпер), — бігають собі лісом, а я, вже чоловік у віці, цілий день тягаю вінчестер, мішу чобітьми болото... Це мені треба? Тиждень я сумнівався в правильності свого рішення зніматися в Месхієва. Але коли зіграв фінальну сцену (в кіно часто фінал знімають на початку роботи), то відчув, що є психологізм і драматургія в моєму герої, отже, має вийти цікава кінострічка. Режисер переробив фінал, хоча сценарист Валентин Чорних стверджував, що чекісти на коліна ніколи не ставали. Як знати? Життя — річ складна. Навіть великі герої в екстремальній ситуації ламалися. Чекіст у виконанні Сергія Гармаша звичайна людина, а не «залізний Фелікс». Тому я вважаю, що рішення режисера правильне, і фінальна сцена вдалася сильною в емоційному плані.
Під час зйомок ми затоваришували з Сергієм Гармашем (хоча грали суперників). Він мене батьком називав... Сергій родом з України (народився на Херсонщині). Я в ньому відчув рідну душу. Ми з ним, упершись лобами, читали один одному вірші Тараса Шевченка. А вся знімальна група з захопленням слухала. Я обожнюю поезію Кобзаря, все життя живу та працюю в Україні, а Гармаш давно москвич, працює в театрі «Сучасник». Звідки він знає Шевченка? І не просто знає, а прекрасно читає, відчуває українську мову. Я Сергію запропонував приїхати до Києва й зіграти у виставі нашого Театру ім. І. Франка. Це буде вперше в історії. Як правило, наші майстри їдуть до Москви, а тут — навпаки. Гармаш зацікавився «Братами Карамазовими» (постановка Юрія Одинокого. — Т. П. ). На мій погляд, Сергій міг би цікаво зіграти Федора Павловича Карамазова. Для актора Ф. М. Достоєвський — улюблений письменник. Тим більше, що одна з останніх прем’єр «Сучасника» — «Біси» Достоєвського, — поставлена знаменитим польським режисером Анджієм Вайдою. У цій виставі Сергій приголомшливо грає капітана Лебядкіна (3 та 4 грудня, в рамках київських гастролей «сучасниківці» покажуть цю виставу на франківській сцені. — Т. П. ). А можливо, спеціально під Сергія Гармаша я зроблю якийсь театральний проект...
У «Своїх» уся знімальна група була з Санкт-Петербурга. Дуже згуртовано та дружньо працювали, весело відзначали перший, 300, 600 кадр, закінчення зйомок. Випускали смішні плакати, співали пісні — тобто влаштовували свято для всієї команди.
Моїми партнерками в фільмі були дві прекрасні актриси — Наталія Суркова та Ганна Міхалкова. Аня — таке диво! Ніхто не відчував, що вона — донька знаменитого кінорежисера. У ній немає ані грама зарозумілості, дуже талановита актриса. Заради ролі Ганні довелося дуже набрати вагу (12 кг). І на цю екзекуцію вона пішла. У ній перемогла актриса. Хоча як жінці Ані хотілося б бути стрункішою. Режисер примусив набрати вагу й Наташу Суркову, щоб вона мала вигляд дебелої молодиці. Більш того, перед початком зйомок, щоб увійти в образ селянських жінок, Міхалковій і Сурковій довелося два тижні жити в селі, навчитися доїти корів, прибирати гній, полоти город, розпалювати піч... А коли вони пройнялися сільською атмосферою, то Дмитро Месхієв розпочав зйомки. Тому в його фільмі немає фальші.
Повинен зауважити, що в Парижі глядачі проявили величезну цікавість до російського кіно. Але на прес-конференції французькі журналісти мене розпитували про український кінематограф. Що в нас зараз відбувається? Які картини знімають? Цікавилися, що я можу порекомендувати їм подивитися? А іноземні продюсери запитували, куди звернутися з запитами про організацію українських кінопоказів? Я відповідав правду, що фільми є, але їх мало. Ми могли б показати ретроспекцію своїх найкращих картин, про які французька публіка фактично нічого не знає. Можна й новинки презентувати. Я назвав кілька фільмів: «Мамай», «Молитва за гетьмана Мазепу», «Шум вітру», «Настроювач». Я вважаю, що наше посольство повинне активніше працювати в цьому напрямі. У росіян є культурні центри, а в нас нема. Хоча у Європі й у Франції зокрема живе багато українців чи вихідців із нашої країни. Культура може зробити більше добрих справ, аніж сотні політиків.
Я отримав дуже спокусливу пропозицію знятися в головній ролі у французькій стрічці, але я не знаю мови. Це катастрофа! Без знання мови ти глухий і німий. Саме через це, очевидно, доведеться відмовитися. Молоді люди, вчіть іноземні мови й тоді не мучитиметеся, як я...
До речі, в Парижі ми зустрілися з російським актором Олександром Абдуловим. Я поцікавився в нього — чи йде нині в їхньому «Ленкомі» вистава «Поминальна молитва»? Абдулов із засмученням відповів, що ні. Після смерті Євгена Леонова постановку зняли з репертуару. Дізнавшись, що наша вистава «Тев’є- Тевель» (поставлена, як і ленкомівська «... молитва» за п’єсою Григорія Горіна) досі жива-здорова, Олександр запитує: «А можна я приїду до Києва й у вашій виставі зіграю»? Я лише «за». Абдулов прекрасно грає Менахема. Думаю, глядачам така києво- московська версія сподобається. Тепер важливо узгодити плани, оскільки й Абдулов, і я нині дуже зайняті.
Я вважаю, що до нашого театру треба залучати різних акторів. Свого часу вів довгі переговори з Олексієм Петренком. На словах він погоджувався, але коли справа стосувалася конкретних проектів, то починав говорити про вік, що він уже не має енергії мотатися...
АФРИКА
— Цього року я стільки наїздився, — признається актор. — Зніматися в серіалі «Убивча сила» я погодився лише тому, що натурні зйомки відбувалися в ПАР. Вирішив, що, якщо випадає нагода побувати в Африці, то її не можна втрачати. Місця чудові — мис Доброї Надії. Плюс екзотика: мавпи, папуги або пінгвіни, які ходять перевальцем, мов гуси, й парами... Була в нас і пригода. Під час зйомок у джунглях в оператора стрічки мавпа вкрала сумку, а там документи, квиток на літак. Через день треба повертатися додому. Мавпа дика — слів не розуміє. Сидить на ліані і розкриває замки сумки. Нюхає паспорт — викидає, а ми всі спостерігаємо і — найголовніше — не знаємо, що робити. Хтось кинув плитку шоколаду. Мавпа хвилин 15 дивилася то на сумку, то на шоколад і вирішувала, як вчинити, а оператор стояв зелений і з жахом думав, скільки складнощів йому доведеться подолати, щоб із ПАР дістатися додому. На щастя, солодощі більше привабили мавпу.
Про роль в серіалі я не кажу — дурниця, а вражень від перебування в Африці я привіз безліч. Коли я приїхав до Йоганнесбурга, то там була зима (вдень + 20 градусів, а ночі були досить холодні), тож від спеки не страждав. А вдруге ми знімали в Кейптауні. Якщо є рай на землі, то це там. Такі чудові місця, приголомшливі гори. Вони мені трохи нагадали наші Кримські. Шкода, що я не художник і не зміг їх намалювати.
БУАЯР
— Десять днів студія «1+1» знімала екстрим-шоу в форті Буаяр. Робили по три передачі щодня. Графік дуже напружений: із самого ранку до пізнього вечора. Півгодини катером добирався до Буаяра, потім сидів цілий день у келії вежі. Вільного часу абсолютно не залишалося. Навіть сувеніри довелося купувати в аеропорту.
Команди були різні. Мені сподобалися спортсмени, дружини футболістів, Руслана Лижичко зі своїми друзями. До речі, Руслана виявилася дуже відчайдушною персоною. Дуже смілива. Так упевнено пройшла по канату на величезній висоті. Хоча потім призналася, що висоти вона боїться. А були й слабкі команди. На мій погляд, особливо погано показали себе КВНники. Я від імені мудреця Мольфара загадував загадки. Кажу текст: «Балкон. Шекспір. Верона». І уявляєте, КВНники не зуміли дати правильну відповідь — «Ромео та Джульєтта». До речі, багатьом командам я намагався допомогти, але мене по радіомікрофону постійно притримував В. Оселедчик (керівник цього телепроекту). На жаль, жодної передачі я ще не бачив. Хоча чув від багатьох глядачів, що «Форт Буаяр» їм подобається.
На зйомки я погодився, оскільки думав, що трохи відпочину від «Істерії». Вистава складна, вона зажадала від мене багато сил. А потім у Буаярі ми знову зустрілися з Григорієм Гладієм (ведучим програми і режисером вистави «Істерія». — Т. П. ). Відпочинок у нас був відносний, але він компенсований спілкуванням із цікавими людьми. Я сподіваюся, що Гриша поставить у цьому сезоні в Театрі ім. І. Франка «Тіні забутих предків». Він зараз ставить у Монреалі мюзикл «Дракула». Причому отримав цей проект завдяки нашій «Істерії». Він показав відеозапис франківської вистави продюсеру та композитору, які створили мюзикл «Нотр Дам де Парі». Наша постановка їм дуже сподобалася, й із Гладієм уклали контракт. Гриша вперше в житті отримав дуже масштабну постановку. Він так дякував нашому театру. На початку грудня Григорій повинен приїхати до Києва. Незабаром йому виповниться 50 років. Можливо, на нашій сцені ми проведемо його творчий вечір. Адже Гладій до свого від’їзду до Канади як актор працював у нашому та в Молодому театрах. Він випускник Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого, знімався на кіностудії ім. О. Довженка. У Гладія багато шанувальників, і мені здається, що вечір викличе цікавість публіки, критиків.
Одного разу, в перерві між зйомками, я стою у вежі, б’ються хвилі, й раптом тріщить мобільний телефон. Телефонує один народний депутат із Києва і просить допомогти йому дістати квитки на «Тев’є-Тевеля», оскільки в касі нічого немає. Мені було так приємно це чути. Я — у Франції, навкруги Атлантичний океан, і раптом просять квиток на виставу до Театру ім. І. Франка. Ось заради таких щасливих моментів варто жити!
