Буяння світла й кольору, невгамовна енергія, інтелект і всепереможний позитив — це світ картин Ольги Петрової. Інтерес до навколишнього світу, бажання його зрозуміти та поділитися своїм баченням у іспанській, японській, єгипетській, французькій тематиці, в квітах, які ростуть на дачі в передмісті Києва. Роботи Ольги Петрової, художника, історика і критика мистецтва, автора численних статей і п’яти монографій, прикрашають сьогодні музейні та приватні колекції не лише в Україні, але й у Лондоні та Калькутті, Єрусалимі, Амстердамі, Осаці і багатьох інших містах світу. 10 лютого виставка Ольги Петрової «Французька провінція» відкрилася в Будинку Ханенків. Про неї «Дню» розповідає її куратор, завідувачка відділом західноєвропейського мистецтва Музею мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків Олена Живкова.
— Творці колекції, яка лягла в основу музею, відрізнялися добрим смаком. Колектив музею старається підтримувати цей рівень і не дуже й допускає в ці стіни «прийшлих», а ось виставка Ольги Петрової проходить у Будинку Ханенків не вперше.
— У музею є певна концепція виставкової роботи, яка, безумовно, пов’язана з основною експозицією. Справа в тому, що тільки ті художники, в роботах яких є зв’язок з класичним мистецтвом Європи, країн Сходу, тільки ці художники відчувають себе органічно в цих стінах. А ми, в свою чергу, хочемо показати, що традиції цього мистецтва продовжуються. Своєю живописною творчістю — тематично і формально, — Ольга Петрова пов’язана з європейським мистецтвом і, як недавно ми пересвідчилися, з мистецтвом Сходу також. Відвідувачі нашого музею пам’ятають виставку, присвячену Японії, яка в чомусь перекликалася, в чомусь затверджувала, суперечила, відкривала український погляд, наші відчуття цієї країни
— Музеї ніколи не існували для всіх, я маю на увазі, що музейна публіка особлива, підготовлена. Багато що змінилося в сьогоднішньому світі, який зріз відвідувачів музею зараз і, зокрема, подібних виставок?
— Знаєте, я завжди вважала, що мистецтво не належить народові, воно відкривається лише тим, хто дає собі труд зрозуміти й осягнути його від джерел до сучасності. Саме тому в стінах музею влаштовують виставки сучасних митців. Адже в усьому світі це дуже актуально. Нещодавно я була в такому оплоті консерватизму, як Британський музей, який має чудову грецьку колекцію, єгипетську, і весь музей наповнено працями сучасних скульпторів. У залі, поруч із видом Парфенона виставляється абсолютно дивовижна скульптура сучасного митця, яка зображає Кейт Мосс у єгипетській позі, — дуже несподіваними виявляються такі поєднання. Ми цією виставкою продовжуємо не лише світову, але й нашу музейну традицію, зіштовхуючи різні стилі, різні епохи, різні часи. Впевнена, глядач приходить до нас за свіжими відчуттями — він хоче відчути себе в часі. Легких часів у музеї ніколи не було, а я працюю тут понад 20 років, але є, безперечно, музейна публіка — художники, журналісти, творча інтелігенція, лікарі, студенти. В основному, з університету, Медінституту та Києво-Могилянської академії. Приводять сюди дітей, не лише шкільні екскурсії, але й батьки, що приємно. Зараз безперечний музейний бум. Він був у 60-ті, потім ущух трохи, тепер спостерігається явне піднесення. Людям потрібні емоції, інтелектуальна інформація, яка, відповідно до сучасного візуального сприймання, засвоюється найкраще.
— В Ольги Петрової, окрім інших достоїнств її живописного світу, є одна дуже важлива риса — вона дає позитив. Як ви схарактеризуєте її творчу манеру взагалі і, зокрема, говорячи про виставку «Французька провінція»?
— Людина — це стиль, чи стиль — це людина. Те, що пише Оля Петрова, — це вона. Митець, який не лише працює пензлем, але й інтелектом. Ольга не лише практикуючий художник, але також культуролог, професор Києво-Могилянської академії — поєднання могутньої емоційності та інтелекту дають такий творчий підсумок. Окрім усього іншого, її українське коріння, її «українськість», також яскраво забарвлюють усі її роботи. Колоризм, сила кольору завжди була одним із основних складових українського мистецтва — від народної творчості до кращих зразків радянського періоду. Ольга Петрова підносить колір ще в більш високий ступінь, говорячи, що колір — це та очищена емоція, на якій людина спілкується з Богом. І, повертаючись до позитиву, Ольга дуже позитивна людина, для неї немає тупикових ситуацій, творчої кризи. Вона все робить на межі своїх можливостей. Відкрию таємницю — вона писала картини цієї виставки, коли в неї була зламана рука. А ви відчуваєте біль, ущербність, подолання в цих радісних, дуже щасливих полотнах?
— Але це спосіб життя?
— Гадаю, що так. Одного разу мені пощастило зустрічати Новий рік, і не який-небудь, а Мілленіум, із Ольгою Петровою в Качанівці. Ми здивувалися красі, природному ландшафту, архітектурі, але коли опинилися в розкішній залі качанівського особняка (він був у жахливому стані — там навіть підлогу забули помити), то були приголомшені. Нас була ціла велика компанія, передбачався костюмований бал. Увійшовши до зали, ми побачили Олю Петрову в розкішному вбранні і... зі шваброю в руках. Вона мила підлогу, так як не могла зустрічати Новий рік у несвятковому, нечистому приміщенні. Всі там були естети, але взяла швабру до рук одна Оля. До речі, в цей момент у неї була зламана рука, але її це не зупинило. До речі, вона так само рішуче чинить у своєму житті й у творчості. Це наш четвертий проект із Ольгою Петровою. Перший — «Іспанія — твоя і моя». Другий — «Схід — горизонталь». Далі — «Сестра самурая», і, нарешті, «Французька провінція». Наш музей називався раніше Музеєм західного та східного мистецтва. У Ольги було два Сходи, а тепер уже два Заходи. І якщо була виставка «Схід — горизонталь», то нинішню я б назвала «Захід — вертикаль». Тут нарівні з традиційними для Ольги пейзажами, вона використовує як домінанту цієї виставки чотири роботи, присвячені французьким вітражам, які вона побачила там, у Провансі. І це вже деяка вертикаль.
