Останнім часом у словацькій і українській періодиці Словацької Республіки високу оцінку отримала монографія франкіани словацьких україністів — історика східнослов’янських країн та народів Мирослава Даніша та Миколи Неврлого, дійсного члена НАН України.
М. Неврлий закінчив славістичні студії в Карловому університеті в Празі, водночас навчався в Українському Вільному університеті, в тому дітищі української еміграції після Першої світової війни. Саме студіюючи в УВУ, М. Неврлий глибоко пізнав творчість Т. Шевченка та І. Франка. Завдяки М. Неврлому, в 1956 відбулося відкриття меморіальної дошки на Слов’янському острові в Празі в пам’ять про І. Франка. М. Неврлий ініціював відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку в Братиславі (1990).
Другий автор — М. Даніш — студіював історію і славістику на філософському факультеті університету ім. Я. Коменського в Братиславі. Ступінь кандидата історичних наук здобув після захисту дисертації на історичному факультеті КНУ ім. Тараса Шевченка в 1989 р. Із 1995 р. М. Даніш — завідувач кафедри загальної історії філософського факультету університету ім. Я. Коменського у Братиславі. Викладає історію країн Східної Європи, особливо історію України та Росії. У своїх наукових дослідженнях він найчастіше торкається проблематики словацько-українських та словацько-російських взаємин.
Монографія «Іван Франко. Життя і творчість (1856—1916)» вийшла в м. Пряшеві. Видання пишно ілюстроване світлинами з життя і творчості І. Франка, використана література, бібліографія словацьких перекладів творів письменника, словацька франкіана і резюме українською, німецькою, англійською та французькою мовами, а також іменний реєстр, що набагато полегшує працю будь-якого науковця європейського рівня над цим виданням.
Академік Національної АН України Іван Дзюба написав про цю книгу: «Автори підкреслюють велику і багатогранну творчість Івана Франка, яка має що сказати кожній генерації. І в цьому його геніальність. Ця праця поширює відомості про феномен Івана Франка в слов’янському світі, зокрема у середовищі словацького суспільства» .
Кожна історична епоха намагалась навісити І. Франкові відповідний ярлик власної ідеології, філософії чи політичної орієнтації. Франко народився у Східній Галичині в с. Нагуєвичах. Для свого часу він був глибоко освіченою людиною і далеко бачив у майбуття. Для багатьох своїх сучасників він залишався незрозумілим і не був ними гідно поцінованим. Франко натхненно поширював думки про слов’янську взаємність. У стосунках з поляками та росіянами він відстоював принципи рівності та взаєморозуміння. Його схильність до всеслов’янської взаємності зблизила його з іншими слов’янськими народами, в т. ч. зі словаками. Словаки відстоювали самостійність своєї мови і відстоювали свою незалежність. «Словаки є одним, — писав І. Франко, — із найцікавіших народів усього слов’янського світу, особливо з точки зору своєї історичної долі й характеру». Ця характеристика словаків закономірно випливала з історичного досвіду власного українського народу, досвіду, який був у словаків і українців, і який Франко відчував на власній шкурі в українсько-польській Галичині, керованій, як і Словаччина, Австро-Угорською монархією.
Франко був українським інтелектуалом, який жив і працював перш за все у Західній Україні, але у своїй творчості звертався до всієї України, і належав він усій Україні, стверджують словацькі україністи. Він був національним письменником, що зумів дохідливо зобразити життя і психологію різних прошарків галицького суспільства. У своїх висновках Франко далеко переступав кордони України. Його державотворчі візії ясно визначали майбутнє єдиної України. Він говорив про неї, як про майбутнє, яке необхідно з великою відповідальністю підготувати, вчинивши реальні й політичні кроки. Франко стояв біля джерел перших політичних партій в Україні: він був одним із засновників і першим головою Галицько-української радикальної партії, пізніше членом соціально-демократичної партії, а згодом, коли з’ясувалося, що ці партії йдуть шляхом екстремізму, рішуче став на бік боротьби за єдину Україну.
Хоча цей український провидець відзначався сильним соціальним чуттям, але після докладного вивчення положень марксизму з цим ученням не погодився і, наприклад, комуністичну ідеологію уже в той час визначив як шкідливу, яка приведе суспільний розвиток до соціальної несправедливості, приниження індивіда і, врешті-решт, до геноциду.
Іван Франко випробував усі жанри літературної творчості — був поетом, прозаїком, драматургом, публіцистом і автором багатьох творів дитячої літератури. У всіх жанрах він був велетом, своєрідним і сміливим експериментатором. У поезії перш за все він використовував точні канонічні строфи, завжди підпорядковані римі. Франко збагатив українську літературу сонетами, й у числі перших зробив сонет дуже актуальним. Поезія Франка ідейно й тематично багата і малює широке коло картин із життя всіх прошарків галицької спільноти. У своїх началах ця творчість проникнута революційністю, молодечим запалом і пошуками соціально справедливого суспільства. Франко у своїй творчості звернувся до широких епічних сюжетів, до соціальних і філософських поем, як, наприклад, «Панські жарти», «Іван Вишенський», «Цар і аскет», «Смерть Каїна», «Мойсей».
Новаторство для української літератури означала і франкова проза, його реалізм. Тогочасну галицьку прозу він збагатив новими сюжетами й образами, у яких домінував соціально-психологічний і етично-філософський аспект. Він був автором десятьох романів та більше сотні новел і нарисів. Від першого романтичного твору «Петрії і Довбущуки» він перейшов до творів реалістичної прози. Найбільше його зацікавило важке життя нафтовиків Борислава, що неподалік його рідного села Нагуєвичів. Визначальним для бориславського циклу є роман «Борислав сміється», у якому вперше в європейській літературі відображено організовану соціальну боротьбу робітників за свої права.
З історичної прози І. Франка завоював популярність його роман «Захар Беркут», який своїми мотивами боротьби галичан з монгольською експансією в ХІІІ ст. близький і до словацької історії. У романах «Перехресні стежки», «Основи суспільності» Франко дав яскраві картини життя галицької інтелігенції; вражають автобіографічні оповідання, новели «Schхnschreiben», «На дні», «Малий Мирон».
Ідейно багатою є і драматургічна творчість І. Франка. Його п’єси «Украдене щастя», «Сон князя Святослава» належать нині до класичних творів української сцени. У драматичних творах «Учитель», «Рябина», «Будка ч. 27», «Майстер Черняк», «Кам’яна душа», «Послідній крейцар» І. Франко проявив себе майстром живих діалогів, драматичних конфліктів із динамічним соціально-психологічним змістом. У царині дитячої літератури виділяються «Коваль Бассім», «Пригоди Дон-Кіхота», «Коли ще звірі говорили». Велика поема для дітей «Лис Микита» віднайшла своїх приязних читачів і поза межами України.
Франко володів 14 мовами і, крім усіх слов’янських, для нього німецька та французька були як рідні. Деякі твори писав російською мовою, польською і німецькою. Свої мовні здібності зреалізував як перекладач і як знавець світової літератури. Він переклав українською 60 світових авторів. Винятковість франкової перекладацької праці полягає не лише в багатоаспектності, але і в розмаїтих перекладах найстарших античних авторів, донесенні до своїх сучасників шедеврів світової літератури. Український філолог і учений Дмитро Чижевський назвав Франка-перекладача поширювачем світової культури в українському середовищі.
Іван Франко був автором багатьох літературно-критичних статей про твори західноєвропейських літератур, до своїх перекладів він писав передмови, коментарі і вступи. У сфері його інтересів були Толстой, Байрон, Шекспір, творчість Міцкевича, Ѓете. Золя, Гюго. Франка як літературного науковця і публіциста знала, мабуть, уся літературна Європа. Словацькі україністи стверджують, що лише у зв’язку зі смертю Франка з’явилось у періодиці 230 статей різними європейськими мовами.
Приблизно третю частину його величезної наукової спадщини становлять праці з фольклористики. Усній народній творчості — особливо слов’янській — він присвятив особливу увагу і бачив у ній могутню соціальну і естетичну силу. У прислів’ях і приповідках, за його переконанням, криються естетичні і моральні вартості народу. Фольклор Франко вважав за короля філології, за основне і найважливіше джерело всіх відгалужень філології. Від кінця 90-х років ХІХ ст. він стояв в авангарді української фольклористики і свої найважливіші статті публікував в журналі «Життє і слово», а після створення Етнографічної комісії при НТШ ім. Шевченка як її голова почав видавати змістовні Етнографічні збірники. Про працьовитість Франка свідчить той факт, що від 1895 до 1916 р. за його редакторства вийшло 38 томів Етнографічного збірника (а за 22 роки після смерті Франка, тобто за період 1916—1938 рр., з’явилося лише два томи). Франка як фольклориста шанували у більшості європейських країн. Видатний чеський учений Їржі Полівка назвав франкові галицько-руські народні приповідки в шести книгах «однією з найвеличніших збірок приповідок не лише у слов’янських літературах...»
Франко займався і такими галузями, як історія, фольклористика, соціологія, історія літератури, мовознавство, філософія, політологія, економічні науки, причому в деяких із них він став в Україні основоположником нових методів досліджень, способу мислення, нового погляду на їхню оригінальну інтерпретацію. Він опублікував понад 100 історичних праць (монографій, досліджень, статей, рецензій).
В останнє десятиліття свого життя він видав найкращу філологічну працю «Студії над українськими народними піснями» (1907—1913); для написання цієї студії, стверджують М. Даніш і М. Неврлий, Франко опрацював усі досі надруковані і рукописні збірники українських народних пісень, як і їхні різні історичні варіанти. Він був також автором п’ятитомного кодексу староукраїнських літературних текстів і апокрифів. («Апокрифи і легенди з українських рукописів», 1896—1910). До особливо значних філологічних праць І. Франка належить і його «Історія української літератури», в якій він охопив літературний розвиток в Україні від найстаріших часів до 1890 р. Це дослідження підтвердило приналежність Франка до найбільших знавців української літератури.
Останні роки Франкового життя були переповнені терпінням і фізичними болями з причин тяжкої невиліковної хвороби. Постійні відвідування лікарів, лікування в санаторіях і лікарнях позначились на його родинному і приватному житті. Відмовили йому в слухняності обидві руки. Франко втратив здатність самостійно писати. Спершу він диктував твори своєму синові Андрієві, а після трагічної смерті сина — особистому секретареві. Для Словаччини, інших слов’янських країн, для всієї культурної Європи франкові думки і твори стали невичерпною криницею знань.
Франко мав феноменальну пам’ять та енциклопедичні знання. Він міг працювати безперервно понад 24 години, і саме ця його властивість і спричинила його кончину. Таку феноменальну спадщину він створив до свого 60-ліття, коли, врешті-решт, і згасла свічка його життя. Змовкла пісня великого українця, який любив свою батьківщину, але водночас був у ставленні до неї немилосердним і жорстким, коли ця Вітчизна ступала шляхами, про які він добре відав, що вони хибні. Чимало його думок про державність і майбутнє України реалізуються лише сьогодні, але багато із них і нині залишаються своєрідною порадою, — як зараз уникнути хиб та помилок...
