Фредерік Лескюр — відомий у світі танцюрист і хореограф, свого часу танцював у таких майстрів сучасного балету, як Режін Шопіно, Анжелен Прельжокажа, Доменік Петі, Жозеф Наджа, Бувьо й Обадья.
1986 року Фредерік Лескюр почав займатися композицією, а 1993 року заснував свою балетну трупу. Київський глядач мав можливість 1998 року подивитися його роботи «Тривожна втеча» і «Крах теорії» на першому фестивалі сучасного танцю в Києві. А нещодавно Французький культурний центр представив нам можливість побачити його виставу «Починається». «Починається» — розмова на тему, на яку не говорить зараз хіба що німий — рубіж тисячоліть. Але Фредерік Лескюр вирішує її по-своєму і несподівано. «Починається» — історія порога, межі і перевтілення, котре оновлює нас і робить простішими, звільняє від зайвої самовпевненості і дає можливість знайти в собі трохи віри. — Ми говоримо в нашому балеті, — розповідає Фредерік, — про те, що людей обманюють їхні очікування, і майбутнє виявляється не схожим на їхні уявлення про нього. Навіть наукові теорії, які сьогодні виглядають дуже доказово і переконливо, завтра можуть виявитися повністю неспроможними. Кожний новий день приносить нову інформацію, але вона незаперечна лише цього дня. Яким бачили свій двотисячний рік люди у країнах соціалістичного режиму в 70-х? Чи могли вони уявити собі сьогодення? Хто міг подумати, що 1999 року НАТО вестиме війну в Європі? Ніхто. Жодна людина, я переконаний. Наша проблема в тому, що ми чекаємо чогось кращого від майбутнього і погоджуємося страждати в ім'я «завтра» — сьогодні. І вигадуємо для себе віхи. Це шалена помилка — все треба робити зараз, цієї хвилини. Коли 1996 року ми розпочинали роботу над цим балетом, я прочитав у газеті внизу сторінки малесеньку замітку про те, що крижина, розміри якої перевершують Корсику, відірвалася в морі Уедела і тане. Потім мої друзі екологи говорили, що ця замітка була важливішою від усього іншого, надрукованого на цій сторінці. Набагато важливішою. Для майбутнього. Але її, напевно, навряд чи хтось помітив. Майбутнє ніколи не дивиться нам в обличчя. Воно завжди трохи збоку. Але насправді ми маємо з ним справу прямо зараз.
— А релігійні передбачення Кінця Світу?
— Я теж віруюча людина. Але у світі існує безліч релігій, і далеко не всі вони передбачають Кінець Світу. Крім того, я гадаю, що для Бога навряд чи мають значення числа і номери... Книги пишуть люди, і Біблія — не виняток. Можливо, я так міркую, бо три роки вивчав біологію в університеті...
— Чому ж ви стали танцюристом?
— Мені хотілося танцювати. І я сказав собі: «Якщо я захочу займатися біологією в 50 років, я ще зможу. Але починати танцювати в 50 — неможливо. Може, колись я ще щось зроблю в біології. Моя перша дружина — біолог. Вона працює зараз у Штатах, у найбільшій у країні біологічній лабораторії — N.E.H., займається проблемами СНІДу. Ми з нею хороші друзі, і я завжди знаю про всі новини в цій галузі. Крім того, я постійно читаю дуже багато наукової літератури, стежу за тим, що відбувається.
— Фантастику ви не читаєте?
— Для мене наукова література більш захоплююча. Якщо ми хочемо щось отримати, ми повинні над цим працювати, а не сподіватися на допомогу Бога. Людина повинна розраховувати тільки на себе.
— Які ваші враження від України?
— З усіх країн Східної Європи, в яких я побував, Україна мені подобається більше від інших. Мені здається, люди тут більш спокійні й доброзичливі, аніж у Росії.
— Фредеріку, ви проводили тут майстер-клас...
— Так, але було тільки два заняття по дві години. Тобто, ми ще тільки спробували один одного: танцюристи — мій танець, я — їхні можливості. Я повернуся восени. У мене є проект зробити хореографічну постановку з українськими танцюристами.
— А до Парижа ви їх не запрошуєте? Ви ж організуєте там стажування?
— Для французів. Іноземців я вчу у них вдома. Я був у багатьох країнах світу, а в колишньому Радянському Союзі: в Москві, Вільнюсі, Тбілісі, Мінську, Вітебську та інші. Все впирається в гроші. Я не можу сплатити переліт і проживання танцюристів у Франції. А у Франції є тільки одна велика організація (її в деякому розумінні можна порівняти з Фондом Сороса), яка дає гроші на мистецтво, зокрема, може сплатити переліт гастролюючому театру тощо — це A.F.A.A. Вона сприяє культурному обміну і реалізовує державні субсидії в різних проектах.
— Що для вас важливіше: викликати у глядача емоції чи примусити його роздумувати?
— Емоції, звісно, насамперед. Танець — це набагато більш абстрактне дійство, аніж кіно чи театр драматичний, оперний. Тому дуже важливо залучити глядача в коло емоційних переживань. Завдання полягає не тільки в тому, щоб показати, а в тому, щоб це побачили.
Сучасний балет як жанр мистецтва в Україні маловідомий. Важливо, щоб українські глядачі зрозуміли, що ми робимо, і тільки тоді вони будуть здатні відчути. Я використовую хореографію як засіб навчити людей бачити, дивитися. Якось був у Амстердамі в музеї Ван Гога. І саме там у мене виникло таке відчуття — крім того, що Ван Гог просто писав свої картини, він робив це, щоб допомогти нам побачити те, що він бачить, а ми — ні. Наприклад, iдеш вулицею — і бачиш: дерева хитаються від вітру...
— І не кожний це помічає...
— Так. Але коли ти бачиш ці дерева, що гойдаються на його картинах, ти несподівано розумієш, як дивитися на них у житті. І ти бачиш світ після цього інакше. Ми дивимося на рух гілок і наші очі в цей момент теж рухаються — ми починаємо в цьому брати участь. Це робота артиста, митця, в широкому сенсі слова: навчити глядача...
— Він — провідник?
— Та ні. Він просто той, хто миє вікна, коли вони брудні. У деяких людей через пережитий біль, удари долі і невдачі вікна стають дуже брудними. І люди не бачать ані життя за вікном, ані інших речей. А я відчуваю, що мистецтво просто допомагає почистити вікно. Митець неначе знімає цей сірий шар, і людина починає радіти життю...
А балет має характерну особливість. У кіно глядач не вибирає: він дивиться на екран і бачить той план, який йому показує режисер. У балеті ти бачиш одного танцюриста на сцені і в цей момент не бачиш іншого на іншому краю сцени, потім несподівано бачиш його, потім помічаєш промінь світла... Це життя. Я хочу дати можливість глядачеві дивитися скрізь, не напружуючись, у різних напрямах. Потім ми виходимо в зал, і в залі запалюється світло, щоб глядачі могли подивитися один на одного. Я, можливо, зараз скажу дивну річ: якщо чоловік прийшов на мою виставу, а побачив не її, а жінку в залі — я щасливий.
Це траплялося зі мною (сміється)...
