На мандрівників до «шахтарської столиці», що ставлять на меті познайомитися з культурним потенціалом Донецька, очікує злий сюрприз: мільйонне місто, за великим рахунком, має лише два музеї — краєзнавчий і художній. Той останній, на додаток, вже півстоліття «квартирує» в пристосованому приміщенні, що безліч разів заливалося квартирантами з верхніх поверхів, — добре, якщо лише гарячою водою із порваних труб опалення... Та безпосередньо в музейних залах на вас чекає приємна несподіванка: попри невиграшне («вагончиком») розташування експозиційних площ, буквально вбивче освітлення через бокові вітрини та вельми скромну присутність творів загальновідомих, хрестоматійних митців, колекція створює цілісне враження. Тобто «колективне свідоме» виставлених тут живопису, графіки, скульптури, вітражів та витворів змішаних модерних художніх технік залишає після знайомства відчуття чогось досить стильного та завершеного. Про цей провінційний феномен та про багато іншого — в розмові з багаторічним керівником Донецького художнього музею Галиною Володимирівною ЧУМАК.
— Пані Галино, перший цікавий факт в історії закладу культури, який ви очолюєте, — подвійна дата його народження.
— Музейна біографія невід’ємна від усього, що відбувалося та й зараз відбувається на Донбасі. У другій половині 30-х років минулого сторіччя тут активно розкручувався маховик індустріалізації, поширювався стаханівський рух. Вловивши тенденцію, відомий художник Йосип Бродський запропонував створити в обласному центрі Сталіно картинну галерею, де б експонувалися, зокрема, портрети передовиків праці.
Невдовзі кілька пакунків з картинами справді надійшли до міста, та... з багажного відділення залізниці їх ніхто не поспішав забрати. Керівництво станції змушене було звертатися до влади з погрозою продати на аукціоні чи просто викинути «непотріб». Лише після того заходилися пришукувати приміщення для розміщення тих, як на пролетарське місто, дивовиж.
Картинна галерея в Сталіно офіційно відкрилася восени 1939 року. У нас зберігається квиток до міського кінотеатру «Жовтень», який давав глядачеві право на огляд художньої експозиції. Між іншим, імена там були відомі в країні, якщо не сказати — славетні: Кузьма Петров-Водкін, Мартірос Сарьян, Олександр Дейнека, Ганна Остроумова-Лебедєва, Микола Кузнєцов, Костянтин Богаєвський, Олександр Герасімов...
Та невдовзі, як відомо, почалася Друга світова війна. У сум’ятті евакуації про картини просто забули. Німці, що увійшли до міста, з чотирьох сотень полотен ретельно відібрали 256 цінніших, які вивезли до Рейху. На сьогодні та перша колекція музею де-факто вважається втраченою. Лише девя’ть живописних робіт у 1990 роки несподівано «випірнули» в київських запасниках, не в найкращому стані, потребуючи капітальної реставрації.
— І далі «шахтарська столиця» понад два десятиліття побутувала без власної картинної галереї.
— Ну, існував невеличкий художній відділ в обласному краєзнавчому музеї. Коли 1965 року на порядку денному постала ідея відродження Донецького художнього музею, то першою проблемою було — приміщення. У місті якраз звели житловий будинок, перший поверх якого планувався під великий продуктовий магазин типу «Єлісеївського» — тоді була мода на все московське. Пожертвували гастрономом.
Твори для нової колекції збирали в Ермітажі, Музеї образотворчого мистецтва ім. Пушкіна, Третьяківці, а також в галереях Мінська, Сімферополя, Севастополя. Звісно ж, власники віддавали те, що залежалося у фондах, не маючи шансів потрапити в основну експозицію.
— Тобто Донецький художній музей від моменту свого другого народження мусив нести своєрідне тавро меншовартості?
—Давайте розрізняти належність до, так би мовити, другого ешелону та банальну другосортність. Не можна ж, наприклад, «відміняти» в російській поезії Володимира Бенедиктова чи Євгена Баратинського тільки тому, що існував «сонце Пушкін». Так само в образотворчому мистецтві. Тим більше, що поділ на «геніальних та просто здібних» у мистецтві завжди умовний, тимчасовий. Ті ж Якопо Амігані, Джорж Доу, Август Рідель, представлені нині в нашій музейній колекції, безперечно, не настільки відомі, як «розкручений» попередник Рембрандт, проте сьогодні вони мають у світі своє стабільне коло шанувальників. І цінність їх творчого доробку поступово зростає. А хіба хтось наважиться помістити до «тилової шереги» Івана Айвазовського, Костянтина Маковського, Костянтина Коровіна чи, наприклад, засновника футуризму Давида Бурлюка.
Інше джерело набрання музейним зібранням художньої ваги — наукова діяльність з ідентифікації недосліджених творів. Свого часу ми отримали чимало картин, які у супровідних документах описувалися приблизно так: «Портрет невідомого роботи невідомого». Наведу одну історію. Кілька років виснажливої праці знадобилося науковому співробітникові Тетяні Пановій, аби дослідити полотно, на якому було зображено старовинну кімнату, прикрашену великою кількістю картин. Зрештою виявилося, що йдеться про картинну галерею Василя Кокорєва, засновника першого московського публічного музею, та й автор роботи — досить відомий майстер пензля Олександр Гребнєв. Третьяківка зараз лікті кусає, що колись необачливо віддала чималу цінність. Та тепер вона — наше, невід’ємне.
До сказаного слід додати, що протягом багатьох років музей розшукував, купував (інколи, скажімо чесно, настирливо випрошував у авторів чи спадкоємців художника) цікаві роботи, що долучалися до нашої колекції. Зараз знавці оцінюють її на рівні найкращих зібрань України.
— Ще одне очевидне соціальне завдання музею — зберігати, фіксувати для історії творчість донецької художньої громади. Тут доречно було б згадати трагічну історію Геннадія Олемпіюка. Через нещасний випадок талановитий донецький художник, якому пророкували блискуче майбутнє, несподівано пішов із життя, його творчий доробок виявився розпорошеним, в результаті ім’я швидко зараз йде в небуття.
— Можу не задумуючись додати ще одна рівнозначне, також досить трагічне, недооцінене, як на моє переконання, ім’я: Микола Дубіна. До речі, обох можна знайти в нашій експозиції.
Відповідаючи ж на ваше запитання: музей тут робить, що може. Кілька разів на рік пропонуємо площі для виставок донецьких митців — колективних або індивідуальних (ювілейних). По закінченні обов’язково закуповуємо хоч одну роботу. Багато хто з донеччан охоче сам дарує музею свої картини, наприклад, народний художник України Юрій Зорко. Просто зараз у нас велика виставка живопису ще одного визнаного донецького метра — Григорія Тишкевича.
— Кажуть, музей стає схожим на скупого лицаря, коли замикається в рамках власної колекції. ДХМ також пережив важкий у матеріальному плані період, коли доводилося, прямо скажемо, імітувати виставкову діяльність, безкінечно тасуючи наявні фонди. Та зараз нібито прорвало: ви показали першокласний живопис Івана Марчука, разом із «чудасіями на колесиках» модного скульптора Олега Пінчука.
— Знаєте, привезти до Донецька Марчука нам запропонувало якась дуже несподівана організація, типу Міжнародної асоціації греків-підприємців. Іван Степанович, якому ми «на про всяк» передзвонили, сказав, що він сам трохи здивований пропозицією, але якщо люди з відкритим серцем пропонують...
Виставку скульптури Пінчука спонсорували відомі донецькі підприємці — брати Андрій та Сергій Клюєви. На додаток закупили одну з робіт — вона зараз у наших залах. А взагалі при нашому бюджеті часто-густо доводиться покладатися на фортуну. Скажімо, я сама не вірила, що вдасться «завернути» до Донецька, по дорозі з Ермітажу до Латинської Америки, виставку японського прикладного мистецтва — а таки вийшло.
— Зате нещодавно привезена з національного Музею історичних коштовностей славетна скіфська золота пектораль, на яку «клюнули» донеччани, врешті-решт виявилася лише копією...
— Я вам скажу, то принципове питання. Думаєте, золота маска Тутанхамона, яку — за великі гроші, між іншим, — демонструють час від часу по всьому світі, то автентичний артефакт? Та жодна держава світу не ризикувала б такою неоціненною річчю, як пектораль. Якщо копія сертифікована, художньо досконала, вона виконує належне естетичне завдання.
— Ледь не забув спитати: у нещодавні похмурі часи чимало українських музеїв безповоротно втратили перлини своїх колекцій. З тих чи інших причин. Яка ситуація в ДХМ?
— Абсолютно вся колекція на своїх місцях, це можна, зокрема, перевірити по каталогах, виданих ще за радянської доби. Пригадується лише поодинокий випадок — крадіжка невеличкої роботи з приватного зібрання, що була привезена на виставку Айвазовського, та це трапилося бозна-коли.
Принагідно пожаліюся: нещодавно отримали зі столиці сувору вказівку відносно того, що договори на охорону музею мусять, мовляв, укладатися на конкурсній основі. З іншого боку, існує положення, що музеєм має опікуватися виключно Державна служба охорони. Навіщо розставляти керівникам закладів культури такі паперові пастки? Ми й без того все менше науковці, все більше бюрократи.
— Якось пощастило подивитися на ваші запасники. Там безліч робіт епохи соціалістичного реалізму, коли художників бригадами вивозили на комсомольські ударні новобудови, а по тому зобов’язували музей купувати доробок. Донедавна то вважалося малоцікавим баластом, але часи міняються: ідеологічно витриманий «соцреал» зараз на піку моди.
— Частково ми мали нагоду демонструвати роботи такого плану на виставках, присвячених черговому ювілею рекорду Стаханова, який все ще широко відмічається на Донбасі. Є бажання створити окрему велику експозицію, але за нинішніх умов, доки перебуваємо в старому приміщенні, реалізувати ідею можливо лише за рахунок ущемлення класичної, усталеної експозиції. На це я як директор ніколи не піду. Тож доведеться чекати до кращих часів.
— От ми, здається, дісталися найголовнішого в сьогоднішній розмові, перспектив переселення до нової будівлі.
— Не так давно міська влада Донецька оприлюднила плани зведення нового комплексу художнього музею, поряд із стадіоном «Донбас Арена». Зараз навіть виділено відповідну земельну ділянку під будмайданчик. Фахівці, щоправда, кажуть, що ѓрунти там ненадійні, можлива усадка і, відповідно, тріщини в стінах, але якщо все зробити по совісті, то ускладнень не буде. Ще питання — поряд річка Кальміус. Але я маю, наприклад, знімки двох картинних галерей у Китаї та Бразилії, які розташовуються взагалі посеред штучних озер, і нічого. Та згадаймо пітерський Ермітаж (хоча свого часу він будувався як царський палац, а не пінакотека).
У міського голови Олександра Лук’янченка я запитувала, що воно буде з транспортом. Зараз музей розташовується хоч у малопридатному приміщенні, але в самісінькому центрі, на перетині двох затишних бульварів. Скажімо, школярики, які їхали дві години з маленького шахтарського селища, аби прилучитися до прекрасного, після екскурсії мають можливість перепочити в затінку попід деревами перед тим, як знову сісти в автобус. А що воно буде на новому місті? Мер гарантував, що не менш комфортно. Каже, з часом поряд із стадіоном утвориться новий міський центр.
Між тим в інтернеті виставили перші проекти нової будівлі музею, нібито для громадського обговорення. Я не зовсім розумію, як можна шляхом інтерактивного голосування вирішити суто специфічні питання щодо дотримання санітарних норм збереження раритетів: освітлення, вентиляції, розділення потоків екскурсантів, безпеки. З усіх проектувальників лише один, наймолодший архітектор прийшов до мене попросити відповідні нормативні документи (і я його запам’ятала). Ну нічого, остаточно вирішуватиме питання комісія, в якій і я маю не останнє слово, ще поспілкуємося...
Ось у чому донецька громадськість справді могла б сказати вагоме слово, так це у відстоюванні ідеї синтетичного, комплексного центру мистецтв на базі нового музею. Я б хотіла мати постійно діючий кінозал, де б демонструвалися освітні фільми з мистецтва, а також приміщення для камерних концертів, можливо, відкриті для відвідування студії художників, реставраційні майстерні. Зрештою, само слово «музей» колись означало «місце, яке обрали музи».
