Мистецький салон "Європ'арт-97", попри відносну молодість (йому лише шість років), уже здобув собі репутацію одного з найповажніших закладів такого типу в Європі. Цього року в його залах виставилося три сотні митців, репрезентуючи 70 галерей з 17 країн світу.
Українські митці вперше взяли участь у цьому заході - восьмеро львів'ян (Володимир Костирко, Іван Турецький, Юрко Кох, Ольга Кох-Погрібна, Наталка Пухінда, Орест Гнатів, Євген Трубега, Ярослав Юзьків) та один івано-франківець (Мирослав Яремак). Ми попрохали мистецьке подружжя Кохів - Юрка й Ольгу - поділитися враженнями від події. Першим було, зрозуміло, питання про труднощі виходу українських митців "у світ" та про можливі комплекси меншовартості (чи, навпаки, зайвого звеличення), з цим пов'язані.
Ю.К.: Труднощі зникли, я гадаю, разом із совдепією. Є, звичайно, певні технічні проблеми. Наприклад, нам і досі бракує інформації про міжнародної виставки, гранти, проекти. Бракує коштів , щоб поїхати на виставку особисто (ми, наприклад, поїхали до Женеви лише учотирьох, решта виставлялась "заочно"), а часом бракує коштів і просто на якісні прозірки й на те, щоб оперативно послати їх на відбірний конкурс.
Що ж до комплексу меншовартості чи, навпаки, "запаморочення від успіхів", то це минуло давно й досить швидко. Я виставлявся за кордоном разів сімдесят, Ольга - понад тридцять.
У цьому нема нічого надзвичайного, бо в нас дуже мало галерей і нема де виставлятись. А на Заході люди "виростають" у галереях.
У нас суспільство не просто бідне - це було б ще півбіди. Воно, окрім усього, ще й убоге культурно, інтелектуально; нерідко воно просто вульгарне й, навіть, хамське.
О.П.-К.: Юрко, я гадаю, трохи перебільшує - адже й у нас є тонкі, вдумливі поціновувачі мистецтва, поезії, музики. І навпаки - хамів і невігласів на Заході теж, на жаль, не бракує. Але, хоч би що казали мої колеги, я на закордонних виставка завжди хвилююся більше. Надто коли твої безпосередні сусіди - не просто французи чи італійці, а - Утріло, Бюфі, Шагал, Далі, Ле Корбюзбьє (їхні твори там теж виставлялись від деяких галерей). А з іншого боку - коли поруч немає нікого з "сусідів" - ні з Польщі, ні з Росії, ні з Угорщини, лише галерея з Риги (зате вже вдруге), та ще двоє художників з Карабаху (заявлені як "швейцарці") і двоє з Середньої Азії - від галереї з Великобританії. Втім, і ми не були там "першими" українцями: торік на Європ'арті виставлялася Христина Качалуба, цього року - Аріана де Нижанківська, обидві - швейцарки українського походження.
- І що ж Ви там бачили й що показували самі ?
Ю.К..: На виставці було все: малярство, графіка, скульптура всіх напрямків, вишуканий антикваріат і наймодерніші мистецькі об'єкти в техніці відеоарту чи віртуального мистецтва. Жанровий діапазон українських митців теж був доволі широкий - від "нарубітівської" графіки О.Гнатіва й реалістичного малярства Н.Пухінди до розкішного "необароко" В.Костирка, чи, скажімо, від декоративної пластики Є.Трубеги до постмодерністських "просторових об'єктів" М.Яремка. Загалом, українські митці видаються мені цікавішими - надто на тлі майже патологічного небажання західних митців... малювати. Хто бував на міжнародних виставках, знає, наскільки вражаючою є відмінність у ставленні до фігуративного ремесла в нашій, скажімо, так, школі та їхній. Особисто я вельми вдячний певній "загальмованості" нашого історичного розвитку, завдяки якому багатьом митцям поталанило зберегти професійну майстерність і зв'язок зі шляхетними Вчителями. Тому, навіть, безпредметні твори наших митців вирізняються органічною майстерністю, не кажучи вже про певну національно-культурну "інакшість".
О.Л.-К.: А мене найбільш вразила сама атмосфера виставки, якась фантастична можливість переміщатись у межах Palexpo в різних площинах, беручи участь у найрізноманітніших акціях, слухати музику різних часів і народів, оглядати шедеври сучасної поліграфії, спостерігати політ дирижабля та інші дитячі розваги, почуватись дитиною, почуватись дорослою, попивати вино чи пиво в десятьох кнайпах... Відкриття виставки й подальші щоденні акції супроводжувалися маршовими проходами національних гвардійців, костюмованими дійствами, шампанським і виснажливим засиллям тисяч усміхнених облич: від студентів-хіпі-панків до представників ООН та дипломатичних корпусів (завітав, до речі, до нас і амбасадор України в Швейцарії, залишив пам'ятний запис). Як і на всякій міжнародній імпрезі, найцікавіше на виставці - це спілкування з колегами, - вистачило б тільки енергії та знання чужих мов!..
- Ви не сказали ні слова про власні роботи...
Ю.К.: Крім офортів, ліногравюр та книжкової графіки, якою ми часом займаємось разом, Ольга має оригінальний авторський жанр - пляшк-арт. Це - малярські об'єкти, виконані засобами олійного живопису не на полотні чи картоні, а на спеціально підібраних, бажано антикварних пляшках. У такий спосіб витворюються цілі квартали дивних міст зі своїми історіями та персонажами. Цей світ безпосередньо дотичний до світу моїх картин, де я також зондую місто з його споконвічною надреальністю. Мій "женевський" цикл називався "Метафізичні проходи Львовом"...
- Алюзії до "Історичних проходів Львовом" І.Крип'якевича?
Ю.К.: Скоріш - Андруховича. Хоч мій підхід дещо інший. Але специфіка регіональної історії, психології, естетики - регіональний "міф" - є для нас справді чимось дуже важливим.
- Чимало митців виїжджають за кордон назовсім. Вас не тягне?
О.Л-К.: Не знаю, що б ми робили там, виїхавши назовсім. Львів - це ж не тільки місце, а спосіб життя. Може, навіть, сенс.
- Майже як у Гайдегера: не ми пишемо Львів, а він пише нами?
О.Л.-К.: Чому "майже"? По-моєму, так воно й є...
