Не ризикну прогнозувати реакцію публіки, та в критичних публікаціях черговому комерційному театральному проекту зарозумілого епатажера Андрія Жолдака напевне уготовано сумну долю. Хоча б тому, що "Кармен" зліплена за тими ж рецептами, що й "Не боюся сірого вовка" та "Швейк", які не викликали бурхливого захоплення театральних оглядачів. Сам же Жолдак, схоже, до негативних суджень критиків про свою роботу звик і, щоб зайвий раз не огризатися, вирішив діяти превентивно. У телеінтерв'ю напередодні прем'єри він несамовито напустився на письмаків, не надто добираючи висловів. Критику Жолдак зневажає. Втім, не лише її.
Не занадто високої думки режисер і про публіку, хоча, здається, ніколи не робив з цього приводу спеціальних заяв. Про це, радше, красномовно свідчить його спосіб приготування "комерційного видовища". А також масована реклама, що передувала показові. Шанобливо знімемо капелюха перед безпрецедентно талановитим продюсером. Жолдак зі своїм незмінним компаньйоном Мирославом Гринишиним досягли успіхів не тільки в умінні збирати під театральний проект неймовірні суми, за що їм потай заздрять колеги, а й майстерно розпалювати апетити глядачів до наступної театральної трапези. У цьому розумінні їхній трирічний досвід продюсування вистав справді унікальний. І можна тільки жалкувати, що цей безприкладно честолюбний і напористий тандем настільки одіозно сприймається професійним середовищем. Більш резонно було б у цієї не дуже уклінної парочки дещо й запозичити. Не брутальність у спілкуванні з пресою, звісно, і не гидливу зверхність, і не вразливість. А безсумнівний талант перетворювати свій проект на сенсацію. Центральну подію театрального сезону. Якою, на переконання "непросвіченої" публіки, завдяки віртуозній та агресивній рекламі, стане "Кармен".
Не беруся, повторюю, пророкувати ймовірні глядацькі розчарування. Публіка в принципі рада обманюватися, а викладаючи за квиток скажені гроші (від 20 до 150 гривень), щаслива обманутися двічі. Тим більше постановник "Кармен" у притаманному йому м'язистому стилі холоднокровно маніпулює реакціями глядачів, за що його, зокрема, щиро сваритимуть критики. Найбільш скрупульозні й освічені - за кричущу розбіжність трактування спектаклю з оригіналом - чи то новелою Проспера Меріме, чи то оперою Жоржа Бізе. Особливе єхидство, гадаю, повинні викликати ... вагітність Кармен та її згвалтування неприборканим покидьком з гангстерської ватаги Хосе, що призводить до фатальних для героїв наслідків: викидня, божевілля, отруєння, остаточно розладнаного мар'яжу, врешті-решт, до загибелі героїні. Докори, що режисер нечулий до оригіналу, справедливі, але абсолютно безпідставні. Жолдак, вважаю, і не думав не тільки сумлінно відтворювати класичні колізії, а й болісно пробиратися до класичних розумінь, дошукуватися авторської суті й детально досліджувати створені Меріме-Бізе характери. Це занадто тяжка праця і значно більша розкіш, ніж супердорогі радіомікрофони, шикарні костюми чи найбагатші помпезні декорації, народжені аристократичною фантазією Марії Левитської, котра не припиняє захоплюватися красою тління культури (вогні гігантського океанського лайнера ще сильніше підкреслюють у її оформленні мальовничу бездиханність ландшафту).
Жолдак - щиро чи лукаво, навіщо гадати? - декларує останніми роками смерть психологічного театру. І, по суті, його роздратування критичними глузуваннями цілком пояснюване: претензії, адресовані до його спектаклів, не зовсім коректні. Запозирливий Жолдак звинувачує своїх опонентів у всіх смертних гріхах: злості, помсті, заздрості, глупоті, відсталості, хоча повинен був би докоряти тільки за небажання обманюватися. Надлишкову норовливість і незалежність думки. Від Жолдака продовжують вимагати вистави, а він, візьму на себе сміливість стверджувати, свідомо створює комікси. Рекламний штурм для нього - аж ніяк не тільки спосіб завербувати глядачів, а й повноцінна частина видовища, своєрідний пролог. Саме тут встановлюється головне правило взаємин із глядачем: не думати, а сліпо вірити. Поліжанровість конкретного сценічного видовища, що її маніфестує режисер, - це не просто естетична, а насамперед світоглядна позиція. Всі три "сенсаційні" проекти - пишний, чудово аранжований похорон логіки. Справа, звісно, не у формальних трюках і грандіозних спецефектах, завдяки яким режисер жонглює свідомістю глядачів, а у знавіснілому ігноруванні їхнього раціо. Кожен наступний епізод заявляється як автономний і найважливіший. І тому в "Кармен" публіку не має турбувати брак пояснень у змінах психологічного чи соціального статусу героїв, навіть настільки принципових, як перетворення Хосе з чарівного солдата-губошльопа на владного і не сентиментального ватажка банди, а з цього холодного циніка на палкого романтичного шаленця. Це трапеза, де кожна нова страва геть мусить відбити смак попереднього. Ця вигадлива церемонія, томливе дефіле - забудь про щойно скинуте вбрання, милуйся новим туалетом. Знаменно, що цей принцип поширюється не тільки на костюми, а й на сценічні маски. Актор тепер не зобов'язаний детально відтворювати образ, а може обмежитись емоціональним автопортретуванням ??? у даній сценічній ситуації. У "Кармен" інколи це призводить до анекдотичних наслідків, коли, наприклад, удавлений ревнивим Хосе у фіналі першого акту самовдоволений розпещений капітан Цуніга "воскресає" у другому в іпостасі найближчого поплічника Хосе-гангстера настільки ж самовдоволеного Данкайро. З допомогою елементарної переміни мундиру на цивільний костюм, без найменших змін пластики чи інтонацій.
Зрозуміло, коли панівним у рецептурі видовища стає калейдоскоп глянцевих ілюстрацій, у найвигіднішому становищі виявляється майстер - чи то світла, чи то звуку, чи то музикування на акордеоні, чи то викрійки терпкої мізансцени, чи то темпераментного жесту.
Людська і професійна індивідуальність Анатолія Хостікоєва, котрий другий рік поспіль отримує в проектах Андрія Жолдака захопливий бенефіс, настільки самодостатня, що кращого виконавця для змістово аморфних і еклектичних сценічних шоу навряд чи в Києві можна відшукати. Хостікоєв щедро ділиться з постановником, партнеркою і публікою своїм універсальним талантом, потужно заповнюючи атлетичною фігурою, несамовитим темпераментом, оригінальними відсебеньками усі недоліки задуму. Він довірливий і привабливий упродовж усієї дії, а в сцені божевілля - прекрасний. Було б грішно стверджувати, що завдання, поставлене перед ним, архіскладне - подати Хосе як цілісну у всіх крайнощах натуру залежало від режисера, але фрагменти - лірику, гангстерську драму з цитатами з Маріо Пьюзо (!), мелодраму - актор виправдав майстерно. Фатальній спокусниці Кармен пощастило трохи менше. Красуня Вікторія Спесивцева була жвавою й еротичною, милою і граціозною, розкутою і грайливою. Однак загадку чаклунської магії героїні, котра жартуючи полонить чоловіків, змушує їх забувати про обов'язок, дружбу, гідність, актриса не розгадала. Кармен у її виконанні постала як сварлива, навіжена, примхлива спокусниця, приваблива амазонка. Для панорамного погляду на героїню Меріме-Бізе начебто досить. Та на виставі відчутно було, що все-таки замало. Це коли в одному з епізодів режисер вирішив для більшого емоційного ефекту підсилити миле щебетання закоханої пари записом фрагменту арії Кармен. У тому пристрасному мецо-сопрано були й фатум, і таємниця. Як, втім, у справжньому мистецтві.
