Не знати б про всі ті каверзи та катаклізми світового масштабу,
що спіткають усіх цих закарбованих на фото панів та панянок через якихось
15—20 років, — і можна було б казати про «кінець історії». Але їх чекав
— усього-на-всього! — «кінець (їхнього) світу». Про що вони, звісно, не
здогадувались.
Дистанція завбільшки у століття робить чудеса: німець ХХ
століття Теодор Фонтане сьогодні видається химернішим за ренесансного галла
Мішеля Монтеня. А Рембрандт нам зрозуміліший, ніж Франц фон Штук. А ось
і він, власною персоною — пітний німецький бюргер: сам Штук, зі спітнілою
бичачою шиєю, в якій пульсує кров непробудженого кентавра. Він лише чотири
роки як отримав дворянський титул за малярські заслуги, але так і лишився
талановитим ремісником (фото 1910 року).
А ось вам і лінивий авангард: схиливши голову набік, примруживши
очі, як кіт, Митець закарбовує для Вічності свою фізію. Мабуть, цей портрет
Фрідріха Банделова (1902) — єдиний на виставці твір, у якому пробивається
вузесенький промінчик чогось «ненормативного». Втім, радше — дивакуватого.
Все інше — навіть японська екзотика (мускулисті борці, 1890), навіть «соціальне
питання» (селянин із косою, 1901, рибалки, 1890) чи «проблеми статі», що
змушують натурників і натурниць сором’язливо відвертати очі (Адам і Єва,
1910) — все це дбайливо розкладено по поличках, прокласифіковано, споряджено
номерами й узято на подвійний облік. Отже, катастрофа 1914—18 років (а
далі 33-го, 39 — 45-го) була неминучою не тому, що «прогнило щось...» у
розтакому-то королівстві. Навпаки, все було «чудово». Надто доглянутим
був європейський (а особливо — німецький) садок. Кортіло — поза чергою
— назривати найсолодших яблук. А садівнику — надавати копняків. «Пропонувалася
французька настоянка проти ревматизму і ароматна вода для чоловічих і жіночих
ротів. Сповіщалося, що в спеціалізованому магазині для продажу устаткування
для лікарень є засоби проти розладу шлункa, панчохи для хворих із варикозним
розширенням вен і надувні гумові устілки. Нащадок якогось вельможі XVI
століття шукав покупця для свого фамільного палацу... Невідома панянка
пропонувала будильник, котрий розбудить кожного запахом троянди чи коров’ячих
млинців; рекламувалося скляне волосся... Аптека Святої Трійці повідомляла,
що в продажу є рідина професора Лемона проти веснянок і лишаїв. Якийсь
анонімний покупець шукав із купівлею на виплат єврейську душу, до того
ж — найнижчого стану...» Ні, це не Мюнхен і не Берлін, це — Александрія
початку ХХ століття, уривки газет, процитовані з «Хазарського словника»
Милорада Павича, нашого сучасника і співвітчизника Гаврила Принципа. З
якого все, власне, і почалося.
А поки що — «Пані таємна радниця» з фото 1911 року (от
про кого й уявити не можна, що вони дозволять собі сидіти, закинувши ногу
за ногу) може не турбуватись, що в неї, вочевидь, брак арійського кров’яного
відсотка. І хлопчаки з дівчатками, в матросках чи без них («Золота юність»,
1899 р.) не здогадуються, кому з них — а мабуть, переважній більшості —
бути гарматним м’ясом для Вердена. Трійця хлопчачих задків (1906) (у кожних
сідниць — своє «обличчя»: сором’язливе, флегматичне, нахабне) — не лише
передвіщає майбутню «блакитну хвилю» — 50 років потому. І не просто сигналізує
про призабуту нині моду на оздоровлюючий нудизм. Пахне горілою плоттю —
довгою вервечкою дорослих задків у напрямку до великих печей крематоріїв.
Веселі дядечка (фото без дати Нікола Першейда) можуть усміхатись у свої
пишно-пшеничні вуса, як герої картин Людвига Кнауса, улюбленого художника
художника-єфрейтора Гітлера — Шилькгрубера.
Ідилічний німецький світ застиг у своїй важкуватій, нуднуватій,
трохи сумній довершеності. Незабаром на неї чекає загибель. Споглядаючи
старі фото, іноді втямлюєш більше, аніж студіюючи праці істориків.
