Його правдиві, поетичні, щирі, талановитi книги створюють в уяві читача цілий всесвіт, який поглинає без залишку і з яким завжди важко розлучатися. Без Толстого та ще Достоєвського російська культура ХIХ століття мала б зовсім інше обличчя, а також іншу репутацію у світі: без цих двох письменників вона не стала б «великою».
Коли навколо мене все переплутується, а прямі Декартові координати навколишнього простору стають кривими й непевними, я беру не вибираючи том Толстого, навмання відкриваю сторінку і через короткий час опиняюся в особливих світах — світлих, яскравих, дотепних, реальних як життя і одночасно фантастичних. Художні тексти Толстого — то дійсно магія. Чи не в кожному його реченні будь-який літератор чи газетний редактор міг би зробити не одну правку — так все там заплутано і стилістично наївно, так багато там повторів і дивних оборотів. Між тим ці незграбні речення, як магічні формули, вимальовують, творять живих людей, суспільство, природу і пробуджують у душі читача відчуття краси й радості життя.
Толстой не був невизнаним письменником. Ще за життя слава його перетнула кордони Російської імперії: більша частина творів Толстого була надрукована французькою та англійською мовами у Франції, Лондоні, Нью-Йорку; на Заході народилася справжня «толстоманія». Видатні західні письменники рецензували його твори, укладали біографію Толстого, шукали честі зустрітися з ним; відомі художники писали його портрети. Флобер писав Тургенєву: «Який художник! Який психолог! Мені здається, що в нього трапляються місця істинно шекспірівські. Як сильно!»
Друга частина життя письменника пройшла в так званому «богоискательстве», яке, на великий жаль мільйонів його шанувальників, відволікало Толстого від красного письменства. Душа Толстого безперервно шукала віри. «Во что же я верю? — спросил я себя и искренне ответил, что я верю, что надо быть добрым, нужно смиряться, прощать, любить. В это я верю всем существом». Із роками Толстой починає все критичніше ставитися до християнської релігії, а особливо — до церкви з її таїнствами, обрядами, священством. Він пише критику догматичного богослов’я та все більше схиляється до того, що «доктрина Иисуса является для меня только одною из прекрасных доктрин религиозных, которые мы получили из древности египетской, еврейской, индусской, китайской, греческой. Главное в принципе Иисуса — любовь к Богу, т.е. ко всем людям без исключения». Подібні думки та твори, що розходилися по всьому світові, а також зростаюче число духовних адептів («толстовців») неухильно вели письменника до конфронтації із Російською православною церквою.
«Останньою краплею» в цьому став роман «Воскресение» (1899 р.), у якому, згідно з духовною пресою, Толстой «перевищив навіть самого себе в нападках на Церкву» і особливо — на таїнство євхаристії. Це не є таким вже перебільшенням, як свідчить невелика цитата з роману (місце дії — острожна церква): «Богослужение состояло в том, что священник, одевшись в особенную, странную и очень неудобную парчевую одежду, вырезывал и раскладывал кусочки хлеба на блюдце и потом клал их в чашу с вином, произнося при этом различные имена и молитвы… Сущность богослужения состояла в том, что предполагалось, что вырезанные священником кусочки и положенные в вино при известных манипуляциях и молитвах превращаются в тело и кровь Бога… После того, как превращение свершилось, священник разрезал серединный кусочек начетверо и положил его сначала в вино, а потом в рот. Предполагалось, что он съел кусочек тела Бога и выпил глоток его крови. После этого священник отдернул занавеску, отворил середние двери и, взяв в руки золоченую чашу, вышел с нею в середние двери и пригласил желающих тоже поесть тела и крови Бога, находившихся в чаше». Окрім усього, в романі дісталось також обер-прокурору Святішого Синоду — тодішньому главі Російської церкви, сумно відомому Костянтину Побєдоносцеву.
Роман «Воскресение» став сигналом до широкої церковної кампанії проти Льва Толстого; її підтримали всі ті, хто належав у Росії до консервативного, фанатичного, чорносотенного напрямків, включно з антисемітами. Думаю, що серед них мало було читачів Толстого, людей, які мали справжнє уявлення про його творчість, про її значення для Росії. (Прости їх Господи, бо не відали, що творили!) Толстого звинувачували в атеїзмі, гордині, блюзнірстві, в попранні всього святого, в заснуванні «секти толстовців», у знущанні над іконами та обрядами, в звабленні простих людей, у підриві «основ» і ще багато в чому.
1901 року Російський Святіший Синод відлучає Льва Миколайовича Толстого від церкви, іншими словами — накладає на нього анафему. Документ називається: «Определение Святейшего Синода от 20-23 февраля 1901 года №557 с посланием верным чадам Православной Греко-Российской церкви (так тоді називалася РПЦ) о графе Льве Толстом». У визначенні йдеться про те, що граф Толстой зухвало пішов проти Бога, явно відрікся від Матері Православної Церкви і почав розповсюджувати вчення, супротивні Христу та Церкві, заради того, щоб знищити в умах і серцях людей батьківську віру. «Посему Церковь не считает его своим членом и не может считать, доколе он не раскается и не восстановит своего общения с нею». Підписали документ сім членів св. Синоду на чолі з «первенствующим» митрополитом С.-Петербурзьким Антонієм (Вадковський). Православний Синод видав також таємне (яке невдовзі стало явним) розпорядження священикам на випадок смерті Льва Толстого, яке забороняло відспівувати його в церкві, ховати за православним обрядом. Постанова російського православного Синоду стала новиною №1 не тільки в Росії, а й на всій планеті; більшість відгуків висловлювали нерозуміння «незбагненного» ставлення Російської церкви до російського генія.
Першою відповіла на постанову Синоду графиня Софія Андріївна Толстая. У її листі є такі слова: «Горестному моему негодованию нет предела. И не с точки зрения того, что от этой бумаги погибнет духовно муж мой: это не дело людей, а дело Божие. Жизнь души человеческой с религиозной точки зрения никому, кроме Бога, неведома и, к счастью, не подвластна… А с точки зрения той Церкви, к которой принадлежу и от которой никогда не отступлю, которая создана Христом, которая громко должна провозглашать закон любви, всепрощения, любовь к врагам, к ненавидящим нас, молиться за всех, с этой точки зрения для меня непостижимо распоряжение Синода… Оно вызывает не сочувствие, а негодование в людях и большую любовь и сочувствие Льву Николаевичу. Уже мы получаем такие изъявления, и им не будет конца от всего мира…
Если же признать Церковью людей, дерзающих своей злобой нарушать высший закон — любовь Христа, то давно бы мы все, истинно верующие и посещающие церковь, ушли бы от нее, — от карающих и отлучающих от Церкви, носящих бриллиантовые митры и звезды пастырей ее».
Сам Толстой спочатку не хотів реагувати на відлучення від православної церкви, але за півтора місяця світ читав його «Ответ на постановление Синода и на полученные мною по этому поводу письма». Там, зокрема, говориться: «То, что я отрекся от Церкви, называющей себя Православной, совершенно справедливо. Но отрекся не потому, что восстал на Господа, а, напротив, только потому, что всеми силами желал служить Ему. Прежде чем отречься от Церкви… я, по некоторым признакам усомнившись в правоте Церкви, посвятил несколько лет на то, чтобы исследовать теоретически и практически учение Церкви; перечитал все, что мог об учении Церкви, изучил и критически разобрал догматическое богословие, практически же строго следовал в течение года всем предписаниям Церкви, соблюдая все посты и все церковные службы. И я убедился, что учение Церкви есть теоретически коварная и вредная ложь, практически же — собрание самых грубых суеверий и колдовства, скрывающего совершенно весь смысл христианского учения… Как бы кто ни понимал личность Христа, но учение Его несомненно дает благо людям, если только они не будут извращать его… Сегодня от его учения почти ничего не осталось… Ведь учение Христа в том, чтобы люди любили друг друга, не платили злом за зло, не судили, не убивали друг друга». Толстой звинуватив Синод ще в тому, що його Визначення було підбурюванням і викликало, як очевидно й очікувалося, в неосвічених людях злобу й ненависть до нього. І наводить приклади погроз в деяких отриманих ним листах: «Тепер на тебе накладено анафему й підеш після смерті на вічну муку й здохнеш, як собака. Будь проклятий, старий чорт… Якщо уряд не прибере тебе, ми самі примусимо тебе, пройдисвіта, замовчати».
Лист Толстого закінчується словами: «Я начал с того, что полюбил свою православную веру более своего спокойствия; потом полюбил христианство более своей Церкви, теперь же люблю истину более всего на свете. И истина совпадает для меня с христианством, как я его понимаю. И я исповедую это христианство и спокойно и радостно живу и спокойно и радостно приближаюсь к смерти».
Не жалували Толстого й останні російські імператори — Олександр III та Микола II. Так, постановка його драми «Власть тьмы» була заборонена цензурою, бо Олександр III вважав, що «п’єса занадто реальна й страшна за сюжетом і що необхідно покласти край цьому неподобству Л.М. Толстого. Він чисто нігіліст і безбожник. Непогано було б заборонити продаж його драм». «Охранительная» кампанія навколо Льва Толстого не припинилася навіть після смерті письменника (1910). Синод активно противився вшануванню пам’яті Толстого, встановленню йому пам’ятників, вивченню його творів у гімназіях.
У російському суспільстві спостерігалося й інше ставлення до анафеми — вирувало обурення визначенням церкви, друкувалися гнівні антицерковні матеріали на захист Толстого. Слава письменника ще зросла, його твори друкувалися й читалися в усьому світі, п’єси ставилися якщо не на театральних, то на домашніх сценах. У відомому оповіданні Купріна «Анафема» йдеться про простого диякона, який мав виголосити в храмі прокляття на Льва Толстого. Диякон, однак, збагнувши про кого йдеться і згадавши щойно прочитану ним повість «Казаки», проголосив своїм страшним оглушливим голосом замість анафеми «Многая лєта!».
Сьогодні, 102 роки по тому, анафема, кинута Російською православною церквою на Льва Толстого в часи Побєдоносцева, залишається чинною. На початку 90-х років, у часи демократичної ейфорії, в Росії лунало чимало голосів (серед них i з боку православного духовенства) про скасування того рішення Святішого Синоду. Церква відмовилася: вона «нічого не забула і нічому не навчилася» з того часу.
Немає жодних сумнівів, що Синод Російської православної церкви формально мав всі підстави для відлучення Толстого — той сам не визнавав свою віру традиційно православною, а всю другу половину життя провів у духовних пошуках на інших релігійних шляхах. Та якби він був звичайною людиною, а не славетним письменником, на це, скоріше за все, церква не звернула б уваги. Адже російська інтелігенція ніколи не вирізнялася особливою побожністю; більша частина людей тоді (як і сьогодні) мало замислювалася над своєю вірою, обмежувалася тим, що час від часу відвідувала храми й виконувала ті або інші таїнства чи обряди. За часів Толстого, як і зараз, був дуже поширений інтерес до східних духовних практик, до ідеї переселення душ, різного роду окультизм, магія (достатньо перечитати неперевершені «Плоды просвещения»). І якби церква захотіла проклясти всіх відступників від істинного православ’я, в неї було б чимало роботи. Для покарання, однак, було обрано окрасу й гордість російської культури. Попри заповідь не платити злом за зло, прощати своїх ворогів. Кого ж тоді прощати, як не геніального славетного письменника?
Здається мені, що люди недарма будують Божі храми руками своїх геніїв, прикрашають їх найкращими творіннями земного мистецтва, пишуть для них музику. Це є, безумовно, свідченням того, що витвори високого людського таланту завжди були і є угодними Небу. І важко уявити собі, що Там, у вишніх, де зважують усі людські вчинки, залишилося непоміченим і невагомим те, що написав Лев Толстой. Впевнена, що його і Там із радістю читають, попри навіть анафему Російського Синоду.
P.S. У матеріалі автор із задоволенням скористався привілеєм більшості українців — двомовністю — і дозволив собі не перекладати українською цитати з творів Льва Толстого.
