Минулого тижня в Києві відбулася прем’єра вистави «Гімн демократичної молоді».
Років двадцять тому, коли теперішні діячі франківської сцени, були беззастережною юнню, їхні «філософські настрої та муки» часто-густо знаходили яскраве відображення в капусниках, театральних привітаннях і закулісних приколах. Нині тільки «періодична печаль» свідчить про змагальну мистецьку атмосферу в нашій столиці. Взагалі, в нашому теперішньому житті найбільший дефіцит — це дефіцит свята. Свята, без якого навіть реальний економічний прогрес нічого не вартий. І тому в час, коли сучасному українському театру докоряють у гіперрозважальності, я з тими, хто не б’ється головою об сцену, а посмішкою та гумором трощать лихо. Прем’єра франківців вийшла веселою і дотепною. Нагадала постановку Сергія Данченка «За двома зайцями», в якій він виступив «першопокривателем» жорсткої іменної пародії, різкої актуалізації сміхотворення, шаленства акторського імпровізу. Словом, закликав вести артистів «піддавальним» способом і, ясна річ, на хвилі п’янкої радості творчості. І як казав великий пєрєдєлкін Ігор Кочевих, «на тому й погрішили».
Нині піднесеність та іронічність, легкість глибоких роздумів, простота й вишуканість існування є ознаками франківського стилю.
Удосконалювати і гартувати його на сучасному літературному матеріалі спало на думку Юрієві Одинокому. Обрав він написану 2006 року книжку Сергія Жадана «Гімн демократичної молоді». Про результат я сказав би, що «розвідка болем» пред’явила цікавого «язика». Виявилося, що цих митців дуже вирізняє власний невроз кохання і щастя вони «поминають» по-різному. Тому в спектаклі з’явилася історія кохання Марти (Ксенія Баша) і Сан Санича (Дмитро Рибалевський), яку Жадан написав по Одинокому, тому що для Сергія любов — це велике непорозуміння, а для Юрія — божественне засліплення. От і зникла щемлива історія лесбіянки і правильного Сан Санича, а натомість постало цілком зрозуміле божевілля «самогубця на табуретці», тобто мопедистки та екс-боксера, який пише дисертацію «Про особливості боротьби в період первинного нагромадження капіталу». Подано її добре: перевіреними режисером прийомами — пробіжки, бійки, обійми, підйом переворотом і підскок до самогубства, які глядачі сприймають прихильно, аж до сліз.
Справжніми «полюсами», даруйте за нескромність, — «вершинами» акторського осмислення стали образи Валентини Валентинівни (Людмила Смородіна) і Славика (Остап Ступка). У пікантній ситуації з боротьбою за відкриття, функціонування і, нарешті, фінансове виживання гей-клубу «Бутерброд» вони розмикають «рівнобідовий» трикутник нафталіново-хабарно-законної бюрократії, працьовитих романтиків і рантьє в «малинових» піджаках, які певні, що кишені вирішують усе. Валентина Валентинівна (Людмила Смородіна) — «дама з комедією», яка «не чекає манто з неба». Костюм, від беретки до черевичків, зачіска, грим, такі кислотно-знані інтонації, ділова хода керівної пані — геть усе блискучий шарж на чиновництво в «золотій рамі» жіночої доброзичливості, яка не має розумних меж. Славик (Остап Ступка) — вже друга чудова комедійна роль, зроблена разом із режисером Юрієм Одиноким, але абсолютно по-іншому. Зовні нічого особливого, але калейдоскоп думок, пінг-понг ідей, еквілібр фантазій роблять персонаж ніжним, симпатичним і зворушливим. Що й казати, коли перший же вихід актора викликає усмішку, яка ще багато разів варіюватиметься нестримним сміхом.
Урожай на акторські знахідки дуже багатий. І безумовно, зростатиме в ціні з кожною виставою. Стануть компактнішими й від цього ще яскравішими перекладачка Зіна (Тетяна Жирко-Олексенко), яка жонглює цнотливістю і стервозністю в безлічі відтінків; пафосно-подвижницька з «торс-мажорними обставинами» рульова концерту (Анастасія Добриніна), піднесений коньякадзе Микола Сачок (Євген Шах), «боксери за справедливість» та «суперксерокси» на чолі з Павлом Піскуном — словом, усі, хто готовий запекло боротися «за місце під спонсором», хоч би як це перетворювало людину на посміховисько.
Іноземний преподобний Джонсон-і-Джонсон (Олексій Богданович) — весь у білому на початку і так само в кінці, зовнішнім виглядом, гіпнотичними рухами й перекладеним словом наївно повчає тих, до кого зрештою розгублено обізветься зі словами: «Ви так живете, ніби робите комусь послугу». Хтозна, ми й справді не досить жадібні до життя, свого цураємося і чужого не навчаємося? І від цього самозізнання «піт проступає, наче клоуни на арені», а «події розгортаються навколо тебе, мов простирадла». Останню фразу сценограф Віктор Шульга реалізував буквально. На сцені видніється каркас багатоповерхівки, який складено з кубиків кімнат. Замість стін — подекуди завіски-простирадла. Конструкція нівроку, займає всю сцену. Весь час думаєш собі, коли вона запрацює, зміниться, наповниться чимось. А вона так і залишається довгобудом, який задля душевного затишку не звик «кидать гроші на вертеп» Гога Ламая (Олег Стальчук) і заповнюється гіпсокартоном. «Гроші-давай-гроші» — таке просте і зрозуміле кредо його життя.
Клуб для геїв «Бутерброд» прогорів... Славик певен, що врятує його перепрофілюванням... у Будинок дитячої творчості «Рушничок». Щоправда, геї від цього не залишаться на вулиці, та їх усього-на-всього двоє: Доктор і Буся. Артисти — Тарас Жирко та Олег Терновий — разом із режисером знаходять доречний малюнок для зазначених героїв ситуації. Доктор, який колись урятував життя Марті, уявіть собі, попри власну сексуальну орієнтацію, чиїсь нетактовні жарти, вибачає словами: «Ніжність як російська нафта — вистачить на всіх, але не надовго». Після цього він елегантно подає руку Бусі, який відмовляється від неї, розкладає чи то жезл, чи то указку, якою грався перед цим до розмірів нормальної ковіньки і нею простукує собі шлях до виходу. Він сліпий і готовий залишитися самотнім у темряві, аби через ніжність до нього нікого не зневажали.
Прем’єра франківців багата на емоційні фарби. Справа за глядачем. Його реакція відкарбує, витончить, сконцентрує, виструнчить і піднесе до висоти франківського стилю все придумане з надлишком, зігране з перебільшенням, не пережите до необхідної глибини. У цьому ще одна особливість театру — проголошувати демократичний артистичний національний та при цьому академічний гімн співтворчості. Переконайтеся в цьому, якщо подивитеся виставу ще з одним складом виконавців, від яких глядач завжди очікує іменного малюнку ролі: Дмитро Черновий, Тетяна Шляхова, Світлана Прус, Вадим Полікарпов, Олексій Зубков, Ксенія Вертинська, Назар Задніпровський, Наталія Ярошенко, Олексій Паламаренко.
Як каже Сергій Жадан:
Кожного разу,
коли вони зустрічалися,
коли сварилися
і сперечалися,
все перекочувалося
і не закінчувалось,
і кожного разу
повітря засвічувалось...
