У свій час, говорячи про вшанування пам’яті видатного режисера Леся Курбаса та не менш відомого актора Мар’яна Крушельницького, Лесь Танюк наголосив: «Народ, який не вшановує світочів своєї культури, загине». Можливо, й занадто суворий вирок пророкує політик і режисер, голова Всеукраїнської спілки театральних діячів — та раціональне зерно у його застереженні є. Але, як на мене, його треба адресувати ще й до влади, яка, на жаль, не завжди асоціює себе з народом. Хоч, з другого боку, саме влада дуже часто використовує і «світочів культури», і просто популярних діячів мистецтва у своїх інтересах, демонструючи публічно велику любов до них. Ордени й медалі, високі звання, інші нагороди та різні пільги... Все для них — мовляв, дивіться, як ми їх шануємо та возвеличуємо.
Як ви вже, мабуть, зрозуміли, стосується це не Курбаса й не Крушельницького, яким не дісталося за їхне життя ні нагород, ні навіть доброго слова від влади. Навпаки, саме тодішня комуністична влада позбавила їх життя у самому розквіті творчості. Більше того, все зробила, аби позбавити народ пам’яті про них. Слава богу, прийшов час і їхні імена повернуті з забуття.
Але давайте повернемося до нинішньої влади і до діячів культури й мистецтва, які були нашими сучасниками і чиєю творчістю ми усі насолоджувалися десятки років, не жаліючи для них ні добрих, щирих слів, ні гучних аплодисментів, а влада відповідно — високих нагород. І ця увага з обох сторін була цілком заслуженою, і здавалося — буде такою завжди. Але, на жаль, це тривало доти, поки вони жили...
...14 жовтня виповнилося 65 років від дня народження співачки Раїси Кириченко, народної артистки України, лауреата Шевченківської премії, повного кавалера орденів княгині Ольги, Героя України й т.ін. Це те, чим вшанувала її влада при житті. А для народу вона була і залишається великою та любимою співачкою, «козачкою», як вона сама себе називала. Три роки тому її не стало. Але не поменшало її голосу в ефірі, не звузилася про неї пам’ять в народі, не потьмяніла її зоря на пісенному небосхилі. Земляки-полтавчани достойно вшанували її пам’ять: вулицю назвали її іменем у Полтаві, у церкві рідного села відслужили панахиду, пам’ятник відкрили, концерт організували. Словом, що могли, те зробили на регіональному, місцевому рівні. Тут влада і народ були справді єдині.
А як же в Києві вшанували велику співачку? Якщо сказати, що скромно — значить нічого не сказати. Про цю дату тут взагалі забули, зокрема, у Міністерстві культури і туризму, у Київській міській держадміністрації, не кажучи вже про вищі інстанції. Більше того, у Мінкульттуризмі навіть обурювалися настійливими проханнями, пропозиціями, нагадуваннями про ювілей Раїси Кириченко зі сторони її друзів, які за власною ініціативою створили так званий оргкомітет, зібрали певну частину коштів і намагалися достукатися до влади, аби на належному державному рівні відзначити цю дату. Зокрема, пропонували організувати у Палаці «Україна» творчий вечір пам’яті співачки, відкрити Дошку пам’яті на будинку в Києві, де вона жила останні роки. Відповідь була стандартною — немає грошей. Хоч для відкриття Дошки не потрібно було великих коштів. Правда міністерські чиновники пообіцяли прийти з квітами і навіть виступити, якщо такий захід відбудеться. А про концерт і мови не могло бути.
У Київській міській держадміністрації, як здалося, були більш лояльними та привітними до прохань самодіяльного оргкомітету. Але про кошти на концерт попросили взагалі не згадувати. Але пообіцяли Дошку виготовити і навіть організувати її відкриття за участю самого мера. І правда, Дошку виготовили, а ось з відкриттям... Спочатку визначили одну дату, причому за тиждень до дня народження. Потім другу, а потім... Словом, все закінчилося тим, що прийшли майстри з відповідними інструментами та приколотили Дошку до стіни будинку по вулиці Артема. Без слів, без квітів, без людей... Наче вивіску на офісі. Боляче й сумно. І соромно. Соромно за таких «культурних» чиновників.
Але, як виявилося згодом, це просто у них такий стиль роботи. А точніше, така державна, з подвійними стандартами, позиція: при житті вихваляти й нагороджувати, а по смерті... або викреслювати із календаря пам’ятних дат, а отже, й з пам’яті, або взагалі не вписувати. Раїса Кириченко, на жаль, у цьогорічний календар хоч і потрапила, але на місяць пізніше. А оскільки в календарі не була вказана дата її смерті, то деякі інтернет-видання розповідали про неї як про живу...
Не більше пощастило іншому ювіляру. Як відомо, кілька днів тому, 1 грудня, минуло 90 років із дня народження народного артиста СРСР, першого Шевченківського лауреата (1962 р.) серед діячів мистецтва і теж усіма любимого і справді народного композитора — Платона Майбороди.
Якби цей композитор більше нічого не створив, а тільки одну «Пісню про рушник», разом із Андрієм Малишком, цього було б досить, аби обезсмертити своє ім’я. Причому не тільки в Україні. Цей пісенний шедевр уже багато років звучить майже на всіх континентах. Кілька місяців тому Український фонд культури, без участі Мінкульттуризму, відзначив 50 років із дня створення цієї пісні, яка увійшла в світову скарбницю кращих пісень ХХ століття.
Словом, «Пісня про рушник» живе, мігруючи по планеті. А в Україні вдова композитора Тетяна Майборода усі роки по смерті чоловіка самотужки домагається вшанування його пам’яті, нагадуючи чиновникам, що для нас усіх він створив понад 200 українських пісень, дум, кантат, ораторій і т.ін., багато з яких і досі є музикальними шлягерами, як, наприклад «Київський вальс», «Стежина», «Пісня про вчительку» та інші. Причому, просить вона у чиновників Мінкультури одного: або виконайте до кінця Постанову ще Ради Міністрів УРСР від 19 жовтня 1989 року, або відмініть і не травмуйте душу мою. Та й не ганьбіть себе в очах мільйонів шанувальників таланту Платона Майбороди. Але у відповідь усі ці роки чує одне: немає у держави коштів. Хоч, як на мене, у Міністерства транспорту УРСР чи України за 9 років знайшлися б гроші, аби одному із теплоходів присвоїти ім’я композитора, як записано у постанові. Просто не надали цьому значення ні тодішні, ні нинішні керівники. Так само, як не спромоглися з 1989 року відшукати у бюджеті країни кілька тисяч гривень на заснування премії імені Платона Майбороди «за створення кращої пісні року з присудженням її в день народження композитора — 1 грудня». Отож, немає такого конкурсу і чи буде взагалі — ніхто не знає. Як і немає стипендії імені Платона Майбороди «для кращих студентів-відмінників» у Київському інституті культури. То, можливо, хоч зараз нинішній ректор знайде кошти, аби заснувати таку премію, аби віддати належне композитору. Тим більше, що потрібно це, «в першу чергу», майбутнім діячам культури.
І ще про один пункт постанови хочу нагадати нинішнім правонаступникам Спілки композиторів УРСР, Мінкультури УРСР та Державного комітету УРСР у справах видавництв, поліграфії та книжної торгівлі. Саме їм було доручено «вирішити питання про підготовку й видання зібрання творів композитора П.І. Майбороди». Як результат — усі ці три організації спромоглися нарешті не на зібрання творів, а лише на випуск так званого ювілейного видання, яке, до речі, так і не встигли видати до річниці. Як пожартував з цього приводу один музикознавець: «До 100-річчя ще 10 років. Час є»... Гіркий жарт, але він дуже точно характеризує спритність влади виконувати свої рішення. Зате вийшла книга спогадів про Платона Майбороду, яку упорядкував відомий поет Микола Сом, а профінансувала видання, як і компакт-диск, Тетяна Майборода за власні кошти.
Але й це ще не все. Історія про вшанування пам’яті видатного композитора на державному рівні має своє продовження й сьогодні. Причому, як в анекдоті — є хороша й погана новини з цього приводу. Почну з хорошої. Надійшла вона кілька днів тому від Київської міськради. Там, після кількох спроб Тетяни Майбороди достукатися до сердець депутатів, останні нарешті усвідомили, хто такий Платон Майборода і прийняли рішення про перейменування вулиці Мануїльського на вулицю Платона Майбороди. Невідомо, що на них вплинуло після неодноразових відмовлень. Можливо, що й останній лист на ім’я Президента України, який написала вдова.
А тепер погана новина. Ніякого відзначення 90-річчя з дня народження Платона Майбороди на державному рівні немає. Це було відомо ще за тиждень до ювілейної дати. Причина та ж — немає грошей, що за нинішніх умов звучить нібито актуально й переконливо. «Про який ювілей, про який концерт може йти мова, якщо в країні, по-перше, криза, і не одна, по-друге — гроші були потрібні на заходи, пов’язані з відзначенням Голодомору, по-третє — меморіал у Батурині й т.ін.» Такі «вагомі» усні аргументи у чиновників із Мінкульттуризму. Хоч, по суті, їх би мали викласти у письмовій формі, як відповідь на лист голови Українського фонду культури Бориса Олійника до міністра Василя Вовкуна про відзначення ювілею композитора в Національному театрі опери України. Причому, мова йшла лише про оплату приміщення. Їх не почули! Питання у черговий раз, як мовиться, спустили на гальмах. Лист поклали в шухляду та поставили крапку. Можливо, чиновники від культури сподівалися, що, як і раніше бувало, фінансові клопоти по організації концерту знову візьме на себе дружина Платона Майбороди, а високопосадовець лише прийде на ювілейний концерт і від імені та за дорученням скаже «теплі й щирі» слова про народного композитора. Бо звідки їм знати, що здоров’я у Тетяни Василівни за останні роки значно погіршилося, і вона сама вже не може ходити по кабінетах, а головне — останні кошти від проданої квартири витратила на видання книги спогадів і компакт-диску.
А ми з вами розмірковуємо про високу духовність і культуру, нарікаємо на деградацію музичного мистецтва, про низький рівень сучасних українських пісень, непрофесійність композиторів і безголосість виконавців. А звідки візьмуться професіонали, якщо шедеври національної музичної культури перебувають сьогодні, у найкращому випадку, у запасниках і використовуються постійно лише на каналі духовного відродження «Культура» Українського радіо. На інших — звучить лише низькопробна попса та шансон. А музику і пісні видатних українських композиторів ХХ століття, як і народні, сучасні творці вважають застарілими і немодними, тому викидають не лише слова із пісень, а й корегують мелодію. Зате усі ці «творці» знаходять підтримку, в тому числі й фінансову, і в державних чиновників, і у політиків-спонсорів, і влаштовують гучні концерти — хто з нагоди п’ятиріччя з дня першого виходу на сцену, а хто з приводу 10-ої написаної пісні на зразок: «Їж мене, пий мене, шаленій».
Це я згадав лише двох відомих і шанованих в народі діячів мистецтва і культури, ювілеї яких припали на цю осінь. А їх десятки, про чиє вшанування у свій час був виданий не один указ і не одна постанова. Але ніхто не цікавиться, чи виконуються ці укази й постанови. І справа тут не в грошах. А в культурі нашого мислення, наших вчинків, нашої пам’яті, нашої людської совісті.
