Значно молодше і динамічніше мистецтво — кіно — вже освоїло поетичну мову режисерськими і операторськими роботами Довженка, Параджанова, Демуцького, братів Іллєнків та інших видатних майстрів екрана. Український драматичний театр шукав поетичної мови на різних етапах свого існування по-різному. Попервах — через пов’язаність сюжетів з піснями і легендами («Бондарівна», «Украдене щастя»), через віршованість форми (п’єси Лесі Українки, їх біблійні мотиви), через символізм (О.Олесь) та експресіоністичний конструктивізм (режисер Лесь Курбас). Згодом, в шорах «соціалістичного реалізму» поетичність українського театру виявлялася лише в пишній декоративній красі (художники Петрицький, Духновський, Нарбут та ін.) та наспівних інтонаціях сценічної мови (славетну артистку Наталю Ужвій недарма називали поетесою української сцени). Поетичність в художніх образах, умовностях, мистецьких парадоксах почала повертатись на українську сцену тоді, коли в часи «відлиги» початку шістдесятих та «перебудови» кінця вісімдесятих суспільство одержало ковток свободи. Саме вільна свідомість здатна сприймати і відтворювати світ в ліричній тональності, на емоційному піднесенні, з пошуковим польотом думки. Видатну роль в цьому процесі відіграв геніальний сценограф Данило Лідер, який багато в чому повів за собою режисера Сергія Данченка і сформував знамениту українську школу сценографії. Щоправда, ці поетичні спроби досить грубо і владно причавлювали, за що режисери платили покаліченою творчою долею, здоров’ям і навіть життям. Нині знову дихаємо свободою, хоч і не на повні груди. І знову український театр топче стежину поетичності.
Саме поняття поетичності ми скоріше відчуваємо, ніж розуміємо. Впевнено кажемо: який поетичний краєвид, які поетичні стосунки, який поетичний вираз… А що воно таке — поетичність? Спробуємо з тим визначитись, не претендуючи на науковість, а лише організуючи відчуття думкою.
Перш за все це явно щось небуденне, що не часто зустрічається в повсякденності. Шось незвичне, піднесене, яскраво виразне. Щось, що пробуджує багато почуттів, порівнянь, асоціацій, роздумів, що зачаровує красою, чистотою і гармонійністю. Щось далеке від бруду, незграбності, дисонансів, деструкції. Адже важко назвати «поетичними» звалища, обвали землетрусу, фронтові лазарети. Та й природа сама по собі поетичною не буває — лише в нашому замилуванні. Отже, поетичність — це певна система відтворення дійсності митцем і сприйняття її людиною, тим же митцем або публікою (глядачем-слухачем-читачем).
Щодо поетичності на сцені. Цікаво, що така органічна для українського світогляду, притаманна українським мистецтвам і навіть побуту, поетичність в європейському (та й в російському) театрі існує десь на околиці творчої свідомості і пов’язується найчастіше з драматургією, написаною віршами. Але ж театр це не тільки писані літературні тексти (п’єси). Їх можна і самому наодинці почитати. Існує навіть драматургія особливого характеру, яка так і називається «драма для читання», англійською мовою — «закрита драма». Театр — це ще й вистава на основі того тексту, тобто сценічне дійство зі своєю власною особливою образністю, стилем і «способом існування актора в ролі» (термін видатного режисера Георгія Товстоногова). Сценічна поетичність — це перш за все узагальнені образи, які утворюють цілісний художній світ, виокремлений з рамок побутової достовірності. Тут глечик молока, що здіймається до зоряного неба, не є конкретним полив’яним глечиком, в який налито коров’яче молоко. У геніального художника Данила Лідера («Тев’є-Тевель» в Київському театрі ім.І.Франка) це доля Тев’є-молочника, що зливається з «млечным путем» Всесвіту, з долями гнаних історією євреїв, яких Шолом Алейхем назвав «блукаючими зірками».
Сценічна поетичність спирається на театральну умовність, віддаляючись від «фотографічного реалізму» у бік узагальнення подробиць людського побуту, підносячи повсякденні судження до рівня філософських міркувань. Тому в поетичному театрі ми зустрічаємо багатошаровість змісту, багатозначність символів, насичені асоціаціями виразні деталі, ситуації-притчі, характери-маски, що уособлюють певні поняття, сили, явища, ритуальні дії, пластичні напівтанцювальні рухи, наспівні або якісь специфічні інтонації, насичене музичне тло, часто ритмізоване. Тому актори на сцені поетичного театру рухаються, говорять, діють інакше, ніж в реальному житті.
Так багато міркувати про поетичний український театр доводиться тому, що теоретичне осмислення цього сценічного явища тільки-но починається. Глядач (можливо, і читач газети), занурений у клопоти повсякденності і далекий від поезії як роду літератури, не завжди готовий сприйняти поезію сценічну. Актори, добре навчені у театральних вузах класичної системи правдивого проживання образу людини з певним характером у конкретних запропонованих обставинах (Станіславський), далеко не завжди можуть піднятися над цією основою до умовного існування образу-символа в абстрактних обставинах. Режисери рухаються в цьому напрямку інколи навпомацки. Щоправда, поетичні пошуки І.Бориса, Ф.Стригуна, А.Канцедайла та інших дозволяють сподіватися на поширення поетичної стежини в практиці українського театру.
Останнім часом стиль поетичного театру особливо вдається режисеру Олександру Дзекуну. Надзвичайно виразні дві його вистави — «Брате Чичиков» у Київському театрі ім. І.Франка та «Великий льох» у Черкаському музично-драматичному театрі ім.Т.Шевченка. Звернемо увагу на те, що обидві вони створені на основі поетичних творів двох геніїв, породжених Україною — Тараса Шевченка і Миколи Гоголя («Мертві душі» — поема в прозі).
Образний лад гоголівської вистави Олександра Дзекуна на перший погляд здається дивним, але скільки в ньому змістів, тем, мотивів і філософських асоціацій. Хоч трохи обізнаний глядач смакує несподівані режисерські рішення з особливим азартом співтворця вистави. Невже Чичиков альтер его Гоголя? А хіба персонажі, витворені письменником, не є по суті тими ж мертвими душами, уявно живими? А італійський карнавал на початку вистави нагадує, що Гоголь писав свою поему в прозі саме в Італії і творив, власне, різноманітні маски її дійових осіб. І розпинають Чичикова (автора) його персонажі, як розпинали месію, як розпинається письменник на добровільно обраній Голгофі власної творчості. І мотив попелу нагадує про спалений Гоголем рукопис другої частини «Мертвих душ». Вистава насичена притаманними українцям віруваннями, містицизмом, вишуканою красою. В ній чимало російських образних мотивів, бо душа Гоголя розіп’ята між Україною і Росією.
У тих самих поетичних інтонаціях і філософських роздумах вирішений режисером О.Дзекуном і «Великий льох» в Черкасах. Тексти, що звучать у виставі, скомпоновані не тільки з цієї невеличкої поеми Шевченка, а й з інших його творів — «Сон», «Катерина», «Розрита могила» , «Стоїть в селі Суботові…» із залученням навіть монологу п’яного Хлестакова з гоголівського (!) «Ревізора» (редакція Івана Дзюби та Миколи Жулинського). Стрижневим мотивом вистави є трагічне віщування Шевченка: «…будуть в Україні / родиться близнята. / Один буде, як той Гонта, / катів катувати! / Другий буде… катам помагати». Чи не справдилося пророцтво? Дзекун обрамляє дійство вистави саме цим мотивом. На початку в сценічному середовищі (сценограф Сергій Ридванецький), утвореному уявною пірамідою з напнутих по її ребрах струн-нервів з великим поваленим хрестом в середині та зі світлим закругленим віконечком високо у чорній стіні, на якому сидять голуби і до якого приставлена драбина (дорога до раю?), з’являється вагітна Катерина, знайома нам з полотна художника Шевченка. Це вона породить тих близнюків — в одному нуртуватиме кров батька-москаля, в другому матері-українки. Наприкінці Катерина (арт. І.Глазова) наважиться утопити дітей в розритій могилі, та її зупинить Мати-Україна (арт. Н.Коломієць), а козак (арт. С.Бобров) покладе їх у колиску, підвішену на трьох зв’язаних верхів’ями списах. Це смислова крапка вистави — вічні в українському характері близнюки, його крайні вияви: завзяте катування ворогів та запопадницька допомога катам України.
Шевченко визначив «Великий льох» як містерію. В цьому ж дусі вирішує виставу і О.Дзекун. Дійові особи схожі на вертепних ляльок, особливо в сцені царського бенкету (мотиви «Сну»), де Петро I з сокирою, Катерина II, Микола I з дружиною, найперші кати України та її Кобзаря, закрутилися у вихорі шаленого танцю (балетмейстер В.Татаринов), в якому навприсядки плазує і блохою скаче маленький перед ними Богдан Хмельницький, що «занапастив єси вбогу сироту Вкраїну».
Шевченкова містерія тримається на сакральному числі три — три душі, три ворони, три лірники. Білі голубки-душі дівочі (В.Наталушко, І.Кіндик, Т.Гребень) майже виспівують свої сповіді тонкими голосочками і тріпочуть крильцями-руками, літаючи по сцені, по-пташиному сідаючи на драбини і накльовуючи голівками.
Чорні ворони під гучний ритм козацької литаври, яку щосили лупить Перша з них, ворона-Україна (арт. С.Клименко), викрикують свої вихваляння про катування українського люду, наче рубають слова. Одна російською (так у Шевченка), друга польською, знехотя переходячи на українську (артистки А.Боброва та Н.Вігран). Дзекуну було важливо позначити, які держави розпинали Україну. Та найбільше, за Шевченком, вона сама собі зашкодила. Набатом гримить думка про необхідність покаяння України перед своїм минулим. Натомість ми сьогодні його оптом і без упину героїзуємо.
Три лірники — «один сліпий (арт. О.Кузьменко), другий кривий (засл. арт. Ю.Берлінський), а третій горбатий (арт. М.Кондратський)», що «йшли в Суботов про Богдана мирянам співати», у виставі теракотові, як сама земля, схожі на скульптурки, зліплені з тої глини, що горщики ліплять і хати мажуть. Вони розмовляють дуже повільно, зронюючи важкі слова, витримуючи між ними чималі паузи. Це взагалі звуковий стиль вистави, бо в божественні й пророчі тексти Шевченка треба вслухатись, слова Кобзаря треба вкласти у власну душу, впорядкувати у власних думках. Лірники вкривають барабана рушником, по черзі неспішно і значуще дістають з торбин сяючі чарки, хліб, вино і яйця — предмети символічні, біблійного змісту — ритуально вечеряють, допомагаючи сліпому, і тоді їхня трапеза нагадує святу Трійцю, яку за мить розтопчуть москалі.
У виставі безліч образних символів, знаків, дій і деталей. Наприклад, царські мантії тут чорні з білими хвостиками (горностай навпаки, наче в негативі), а білі шати голубок-душ схожі водночас і на пір’я, і на весільне дівоче вбрання (художник по костюмах Наталя Ридванецька). Під час бенкету на повалений хрест української церкви видирається п’яний москаль і словами Хлестакова хизується перед присутніми — за тим читаються амбіції імперської свідомості Московщини. Протягом вистави солдати час від часу риють землю — шукають скарб Хмельницького, розривають великий льох, копають комусь могилу. Та могильний пагорб в центрі сцени сам розверзається, з могили виходить козак зі списом і ледь затинаючись у словах (мертвому важко говорити) розповідає матері-Україні про трагедію Берестечка: «Нас тут триста, як скло, товариства лягло…» Він своїм списом намагається підняти повалений хрест і це йому майже вдається. Але тільки майже.
Цілком несподівано у виставі гармонійно поєдналися прелюдія і фуга Й.С.Баха у виконанні бандуриста (!) Р.Гриньківа, музика І.Стравінського, М.Лисенка, А.Веделя, Р.Щедріна, М.Глінки, С.Вандера, І.А.Шульца, народні голосіння, пісні на слова Т.Шевченка А.Середи, О.Кузьменка та духовні співи у виконанні кафедрального духовного хору «Відлуння». З цих божественних звуків зіткано музичну тканину містерії, яка огортає душу, розставляє наголоси, відлунює зміст епізодів, емоційно забарвлює вірші Кобзаря.
Останнім часом Черкаський театр під керівництвом народного артиста України Аліма Ситника сміливо експериментує в пошуках нової театральної мови, надаючи свою сцену і творчі сили артистів трупи яскравим режисерським індивідуальностям. Вистава «Великий льох» особливо гостро і водночас поетично зачіпає національні, емоційні та інтелектуальні струни душі українського глядача. Спадає хрестоматійна полуда з божественних поезій Шевченка, і постають вони перед людьми ХХI сторіччя оновленими, яскравими і напрочуд сучасними. Це ж до нас волає ненька-Україна: «Сини мої на чужині, / на чужій роботі. / Дніпро, брат мій, висихає, / мене покидає, / і могили мої милі / москаль розриває…/ Нехай риє, розкопує, / не своє шукає, / а тим часом перевертні нехай підростають / та поможуть москалеві / господарювати,/ та з матері полатану / сорочку знімати. / Помагайте, недолюдки, / матір катувати».
Поетичний театр сьогодні як ніколи близький національному духу України. Він повертає нам нашу національну пам’ять, очищує почуття, розкріпачує фантазійність, тобто пробуджує творчі сили, облагороджує емоційність. Він повертає нас до чистоти, краси і народного коріння. Його яскрава образність, можливо, не всім до смаку, а інколи і не завжди зрозуміла, бо складна і багатошарова. Проте саме цим вона і цікава, і впливає на людину не завжди через логіку і раціо, а часто через підсвідомість і генетичний код нації, джерела якого нині замулені складною і часто трагічною історією нашої землі. Український поетичний театр є унікальним в театральному світі планети, своєрідним брендом нашої культури, нашої ментальності і тої держави, яку ми нарешті будуємо. Дай, Боже, таки збудувати, щоб не сміялися «з України стороннії люди». Будемо сподіватися, що «Встане Україна./ І розвіє тьму неволі,/ світ правди засвітить, / і помоляться на волі / невольничі діти!..»
