«День» (див. випуск від 8.08) уже писав про виставку київського художника Валерія Шкарупи «Сонце в рибах». Йому 55 років, проте він продовжує активно працювати в живописі, графіці, кераміці, з 1993 року веде міжнародний проект «Раку-кераміка», з 2000 року — один із лідерів міжнародних симпозіумів «Ленд-арт». Роботи містяться в декількох музеях і галереях України, а також у приватних зібраннях, галереях і музеях Росії, Швейцарії, Німеччини, Вірменії, Італії, Ізраїлю, Франції, Канади, Єгипту, США.
Будучи художником, Валерій, утім, є ще й носієм досить цікавої біографії — якоюсь мірою типової, якоюсь — унікальної для людини, яка встигла пожити в радянському минулому. Його розповідь здалася нам вельми цікавою і ми пропонуємо її вам практично в тому вигляді, в якому її почули, без особливих виправлень і скорочень, хіба що розбивши на своєрідні «розділи».
1. СЛУЖБА
Було це в 1967 році. Живу собі, живу, аж раптом — призивають мене до армії. Оскільки я художник, то мене, як і всіх художників, мали відправити кудись недалеко, під Київ. І лікарі до мене мали зауваження — з їхніх довідок виходило, що не годжуся я для нормальної служби, щось із серцем. Гаразд, приходжу на призовний пункт, а там сидить такий собі бравий морський офіцер, дивиться на мене:
— Ти класний хлопець.
— А що?
— Нам потрібні моряки.
— А в мене ось довідки.
Він усі ці документи повидирав і каже:
— Та все нормально! Здоровий класний юнак.
Отак і опинився в морфлоті — про що в юності завжди мріяв. І що мене вразило — коли ми вишикувалися на військкоматівській площі, нам сказали: ви на флот ідете, це ж три роки, хто не хоче, той може вийти, — ніхто не вийшов. Хоча кожен розумів, на що йде. Спершу «учебка» (навчальна частина — ДД) у Миколаєві. Там я одразу і серйозно зрозумів, що художник і армія — це дуже складно. «Учебка» попалася дуже сувора. За півроку — три пiдбори на чоботі з покришок. Перший — рідний, потім з автомобільних покришок доводилося вирізати та прибивати, а все тому, що плац карбували там максимально; муштра там — !!! А я не терпів будь- яких команд, наказів, а особливо це загальне одягання за командою «Рота, підйом!». Думав, думав, як би мені закосити, і вигадав: чорт забирай, я ж художник. Вставав о п’ятій годині спеціально, казав, що йду бойовий листок оформляти, — і тільки мене й бачили. І таким чином благополучно ігнорував момент підйому. Але, звісно, жодного листка не було, і взагалі жодного малювання, для замполіта в ленінській кімнаті. В армії вже в перші місяці я зрозумів, де можна викроїти позаштатну ситуацію; щойно вона виникала, одразу її використовував, коротше, максимально старався жити своїм життям… В «учебці» були хороші бібліотеки, я читав багато. І старшина там обожнював говорити мені «підніми руки». А в мене під пахвами було по книжці. У тумбочці не можна нічого зберігати, тож улюблені книжки з мистецтва в мене були під пахвами. Морська форма, сорочка навипуск, ременем не підперезується. Ну, підіймав я руки, воно все й вивалювалося під загальне тріумфування. До речі, потім, на кораблі, я виписував «Мистецтво» — найголовніший радянський художній журнал. То всі говорили — так, журнал хороший, чудовий журнал, але дуже жорсткий, папір крейдований, за прямим призначенням його не використаєш.
2. СМІШНА «ХОЛОДНА ВІЙНА»
Потрапив я на крейсер «Чорноморець». І плавав на ньому півроку в Середземному морi. Займалися тим, що «пасли» американські авіаносці. Місяць-півтора за одним авіаносцем ходили на відстані кабельтова, в зоні видимості, — і знімали всю візуальну й електронну інформацію. «Чорноморець» був великий корабель завдовжки 210 метрів, до 1500 екіпажу, завдання — в разі чого, за 5-6 хвилин знищити, розбомбити цей авіаносець. Але після шести хвилин, якщо злетить перша партія американських літаків, нам уже робити нічого. Накриють одразу ж. Такий паритет сил, але ходили один за одним постійно. Ми за ними, за нами американці, за американцями знову наші — такий ланцюжок ходить, як прив’язаний, день і ніч, у будь-який шторм, за будь-якої погоди. Вони нас вітали з революційними святами, приязно до нас ставилися, знали все керівництво, всіх офіцерів поіменно. А в нас, сам розумієш, — 1967 рік, входження в застій, відносини з Батьківщиною дуже серйозні. Був у нас у цьому невеликому з’єднанні есмінець, із яким постійно щось коїлося: то ланцюг якірний втратить, то ще щось. Одного разу він при штормі втратив боцманську команду: трьох людей просто змило. Гаразд, пощастило, виникло затишшя і їх витягли. Потім узагалі цей есмінець просто врізався в американський авіаносець. І знову боцманська команда попадала у воду. Американці швидко їх витягли, а матроси — «За Батьківщину!» — знову стрибнули у воду, так би мовити — не здамося ворогу, уявляєш?! І такі казуси траплялися постійно. Ми ходили до Болгарії з дружнім візитом, до Варни. Заради нас перекрили порт, влаштували салют націй. Там ще й якесь свято було національне. Нам дозволили вихід у місто. Болгари дуже тепло приймали… Коротше, половину команди назад привезли на машинах, розбирали тільники та безкозирки на сувеніри. Після цього, щойно ми пройшли протоки Босфор і Дарданелли, нам заборонили заходи взагалі, а ми їх запланували безліч. То всі на знак протесту дружно поголили голови і так попливли в Середземне море. Клас! Уявляєш, одного ранку вся команда — півтори тисячі гавриків — голомоза!
Я працював зв’язківцем. Це корабельна еліта, вихід на верхню палубу, можливість оглядати, коли інші сидять унизу. Моя романтична натура митця просто раділа. За півроку ми обійшли всі внутрішні моря — від Гібралтару до Лівії, Греції, абсолютно приголомшуючі острови. Після вахти о 6.00 зміняєшся, береш свій матрац, подушку і на палубі лягаєш, а це схід сонця, плескіт солоних струменів, грецькі острови — як у раю. Загалом сила-силенна вражень. Усі ці підводні човни, зустрічі кораблів... Потім я всі ці авіаносці бачив, коли почалася буча у В’єтнамі, — і «Саратога», й інших.
Мені пощастило, я не зустрічав жодної дідівщини. На флоті це трохи інакше. На маленьких кораблях бувало й таке. Але на великих є якийсь кодекс стосунків, який ти засвоюєш. Не було нахабства, природні якісь прохання нормальною людською мовою. У мене там склалися прекрасні стосунки зі служивими. Чим флот, власне, і цікавий — там мінімум офіцерів, усе на самоврядуванні. Всі навчання ґрунтувалися лише на передачі від служивих. Я попадаю до служивого у відділення, триває максимальне навчання, перевірки — і я вже його змінюю. Тобто вiн зацікавлений у тобі як у зміні. Обходилося практично без мордобою. У мене так було, але знову ж, якщо це боцмани, мотористи, — величезні команди з освітою нижчою за середню — там по повній програмі все… А тут — справді так. Звісно, якщо ти нахабнів, тобі м’якенько давали зрозуміти, що ти помиляєшся. Розумієш, що є правила гри, яких ти повинен дотримуватися.
3. ПЕРЕТВОРЕННЯ НА АРАБА
До Севастополя повернулися під Новий рік — корабель поставили в док на повний ремонт. Викликають мене:
— Є відрядження. Спеки боїшся?
— Ні. Але я художник, і мені потрібен вільний час.
— Вільного часу буде достатньо.
Сфотографували мене, всі речі взяв із собою. Привозять нас на кримський аеродром, місяць кантуємося, щось оформляють, набирається якась команда, але що, куди, ніхто нічого не знає. Потім переїхали до Феодосії, переодягли нас у все штатське зарубіжного виробництва, на корабель посадили. Пливли, пливли і підпливли до Єгипту. Причалюємо до Александрії, дивимося, — багато озброєння, танки тощо. І натовпи, легіони арабів. Нас заспокоїли: «зараз ви зійдете і будете такі ж араби». Це був уже 1969 рік. Лише два роки тому минула знаменита шестиденна війна, коли Ізраїль, на скільки танкам вистачило пального, пройшов углиб арабської території. А потім наші ввели ціле з’єднання десантних кораблів і наші ракетні дивізіони — одразу все припинилося. Але тривала перманентна війна, стрілянина. Вночі нас переодягли і відвезли за 40 кілометрів від Каїра просто в пустелю, на великий аеродром. І почалася абсолютно фантастична пустельна служба, вона тривала цілий рік. Ми були вільними — напівцивільні, напіврадники, грошенята нам платили. І при цьому нальоти, обстріл — усі елементи війни. Природно, вітри, пилові бурі — все, що потрібно від пустелі.
4. ЄГИПЕТ І БАНАНИ
У пустелі мене найбільше приголомшило те, що це не лише піски-бархани. Вони були, але головне — величезні кам’янисті площі та стовбури закам’янілих дерев, цілі ділянки, як кам’яні ліси. Щонеділі нас вивозили до Каїра, в історичні столиці — Мікени, Саккара, до пірамід, ми лазили по цих катакомбах. Піраміди — абсолютно фантастичні. Під’їжджаєш до Гізи — їх немає. А ближче до центра міста — вони раптово височіють. Пісок, пустеля, сонце і раптом… Ні з чим не можна порівняти. Відчуття таке… непідробності подій. Дуже монументально. У музеї воно вирване з контексту природи, воно втрачається. А на природі вони такі монументальні, мабуть, ні з чим не порівняти. Ніл — величезна ріка, як усі середньоазійські ріки, каламутна. Поза ним по берегах немає нічого, тільки вузька смуга, в яку все місто й поміщається. Їдеш, їдеш — пустеля, потім раптово — почало зеленіти. Де вода — там життя, ми потім це вже самі там відчували. За рік бачив один раз дощ, який закінчувався на рівні другого поверху, до низу він уже не дійшов. Спека жахлива, там також голови поголили. Вночi у пустелі — теж страшно. День — спека, ніч — холод. Якщо в ніч чергував, усе, що можна, натягував на себе і йшов у штаб, а там підшивки газет — і під ці газети залазиш, так iз автоматом і спиш, поки все тихо.
Там на ракетних точках, в окопах сиділи наші як радники. Прості хлопці строкової служби, необстріляні. Постійно були нальоти, постійно підіймали нас за тривогою, залазили в щілини. Там же на нас американські «Фантоми» налітали, якраз така технологічна війна почалася. Коли літак виявляв, що його засікли, він просто цю батарею розстрілював. Ми їх обманювали — один засік, передав другому, а той третьому, третій і збиває, тільки таким чином можна було з ними впоратися. Я служив трохи далі, в забезпеченні, зв’язківцем. Одного разу йшов увечері до себе — бабах! — постріл здалеку — просто перед обличчям майнуло, снайпер, чи що? Я закляк: що робити, залягти чи йти? Почекав, усе минулося, пішов. Мені ж тоді тільки 19 років виповнилося. Страху не було. У молодості все це переживаєш інакше, романтично, усе це цікаво.
Із місцевими відносини склалися так: якщо не набридали — отже, нормально, якщо набридали — відганяли їх до бісової матері. Ми серед них почувалися абсолютно цивілізованими. Тому що тим фелахам або солдатам, наприклад, так привозили їжу: борт машини відкривався, і їм коржики просто в пил ногою відраховували. Або ось — одного разу бачив — тримають двоє одного за руки, а третій б’є києм по п’ятках. Таке покарання абсолютно моторошне, це дуже болісно, надлюдські крики. У Каїрі жителі досить непогано по десятку слів знали російською. А Каїр величезний. Був я там у Національному музеї, багато ходив і старими кварталами, ринками. Базари вражають. Просто приголомшила мене велика кількість золота — я не розумів, звідки його стільки, просто гори. Абсолютно інший світ.
До нас із флоту зв’язківці попали, і коки — кухарі — такі сильні хлопці. А там була в нас ресторанна система. Ми після флоту прийшли вперше вранці до їдальні, дивимося — по чотири людини за столом, прибори, шоколад, апельсини, коротше — дахівка зсунулася одразу ж. Збираємося ввечері — мені миттю склянку чистого спирту, інструкцію, як його пити — «ну, за Батьківщину, давай» — раз! І все. Там ще були якісь промови… Але я прокинувся з гроном бананів у пустелі. Ніч, я іду… кудись іду, коротше. Там зазвичай, щойно стемніє, щовечора на стіні показували фільми. Дивлюся по горизонту — десь світиться. Так і дійшов туди з цим гроном бананів із темряви.
ЕПІЛОГ. МИСТЕЦТВО — ЦЕ ПУСТЕЛЯ
Одного разу зайшов далеко в пустелю, ліг. Скарабей пробіг, пустеля затамувала подих; потім пробігає якийсь тушканчик кульгавий, зупинився. Дивилися одне на одного мов заворожені… Капіталістичний світ з його магазинами не справляв особливого враження, а от пустеля — давала відчуття автентичності. Пустеля мені й тепер сниться, без сонця не можу. Думаю, це проявилося в моєму живописі — спершу інтуїтивно, потім це підтверджувалося. Адже що таке пустеля? Пустеля — це глибина закопування. Вона наповнена життям і кольорами анітрохи не менше, ніж ліс, але це глибина внутрішня. Усе розмаїття життя — на глибині, насичене, але невидиме. Так і в мені є внутрішні якісь переживання, вони виходять на полотно, передаються в картину, немов і абстрактну, — у ній є все, якщо вдивитися. Тож мистецтво — це пустеля.
