Позавчора завершився VI Міжнародний дитячий кінофестиваль
«Артек», основною метою якого, на думку організаторів, було повернути маленькому
глядачеві велике кіно.
Учора «День» повідомив про результати конкурсу, однак щодо мене, то
особистим «виправданням перебування» на фестивалі, куди приїздять здебільшого
відпочити, ніж попрацювати, стали перегляди «Тяжіння сонця» (Україна —
Росія, 1997) та «Повернення Жар-птиці» (Росія, 1997).
«Тяжіння сонця» — це Рей Бредбері у вільній інтерпретації Ігоря Апасяна.
Тож у фільмі є й вино з кульбабок, і машина щастя, і все те, про що ми
звикли читати в американського письменника: дрібні радощі життя набагато
цінніші за значні життєві досягнення, тепла, яке йде з людського серця,
не здатні виробити й тисячі надпотужних бойлерних, а цінність життя — у
самому житті. Проте усвідомлення цього як у Бредбері, так і у фільмі Апасяна
приходить як відчуття щемкого болю серця, пронизаного сонячним променем.
Власне, центральною новелою фільму є «Втрати». У цьому епізоді блискуче
зіграв Інокентій Смоктуновський (до речі, роль полковника Фрілея — остання
його робота в кіно). Адже основна ідея Бредбері — немає машин досконаліших
за людей (такий собі луддит-гуманіст). Машина щастя — це родина, яка тебе
любить, а машина часу — це мудрі старі, які оповідають про історію з погляду
вічності. Історія оживає не в підручниках, а коли передається із вуст в
уста; тільки так і можна перемогти смерть, залишивши тепло свого серця
в серцях нащадків. Полковник Фрілей пам’ятає всі війни й усіх президентів,
але він не пам’ятає, на якому боці він воював, ким врешті опинився — переможцем
чи переможеним, бо війна — це суцільна низка поразок, а переможений у війні
— це просто той, хто останнім програв. Він навчає дітей того, що війна
— це загроза найсвятішому — життю. Власне, із цього екзистенціального відкриття
«Я живий» і починається епопея страждань героя фільму, адже воно споріднене
із втратою невинності — вигнанням із раю дитинства — пори, коли життя —
це найзвичайнісінька даннiсть, і переходом у дорослий світ, де життя —
це найкоштовніший подарунок.
«Тяжіння сонця» — це фільм про біль дорослішання. Цей біль може бути
красивим (фільм розкішно гарний), проте підкреслений естетизм робить його
ще пронизливішим.
Однак сучасне покоління не схильне до самоїдських рефлексій. Тож реакція
артеківців була вражаючою: у таборі «Озерний» вони покотом спали на лавках
(бо ж артеківські глядачі — це справді глядачі мимоволі: вони не можуть
самовільно піти з «культпоходу»), а в таборі «Лазурний» дітям пощастило
більше: через сильний вітер їм дозволили залишати літній кінотеатр. Тож
тим часом, як на екрані герой мучився гамлетівськими питаннями, діти «дезертирували»
цілими рядами. Під фінал фільму залишилося тільки декілька журналістів
— гостей фестивалю і 15-річна дівчина Галя з Рівного. На моє запитання,
чому всі пішли, а вона залишилася, Галинка відповіла просто: «Мені сподобалося»
і, вибачившись, побігла в корпус: її сваритимуть, що не пішла з усіма.
Проте ж головне, що все не марно: і фільм, і фестиваль, якщо є хоча б один
глядач, який просидів, дубеніючи від холоду, під пронизливим вітром, попри
острах покарання за порушення дисципліни. Можливо, й правий Ігор Апасян,
кажучи про своє кіно, що це найкращий дитячий фільм. Я чомусь йому вірю.
Сонне царство буяло й на демонстрацiї «Повернення Жар-птиці» Андріса
Лієпи. Дебютувавши як режисер, Лієпа фактично реанімував жанр фільму-балету.
Зйомки фільму, що тривали 5 років, завершилися в грудні. Тож в «Артеці»
фільм було показано тільки вшосте (після прем’єри в Москві, демонстрування
на фестивалях — фільмів-балетів у Нью-Йорку і «Кінотаврі» та кількох колегіальних
переглядів). «Повернення Жар-птиці» складається з трьох одноактних балетів:
«Петрушки» й «Жар-птиці» І. Стравінського та «Шехерезади» М. Римського-Корсакова.
Їх об’єднано в один фільм на тій підставі, що на початку століття всі три
були перлинами Дягілевської трупи і з тріумфом демонструвалися в програмі
«Російських сезонів» у Парижі. Колись у їх створенні брали участь легендарні
Ніжинський, Павлова, Рубінштейн, Карсавіна, Фокін. Фільм Лієпи поставлено
за хореографією М. Фокіна, а художнє оформлення й костюми відновлено за
оригінальними ескізами Олександра Бенуа, Олександра Головіна, Леоніда Бакста.
Головні партії в екранізації виконують Андріс Лієпа, Ніна Ананіашвілі,
Гедемінас Таранда та київський танцівник Віктор Єрьоменко. Музику до фільму
записав симфонічний оркестр Великого театру (до речі, записано її в системі
долбі-стерео).
Проте ані генії сучасного балету, ані приголомшуюча пишнота костюмів
і декорацій, що нагадує про стилістику казок Олександра Роу (така собі
ефектно яскрава «Росія для іноземців»), не надихнули маленьких глядачів.
Мирно проспавши «Петрушку» й «Жар-птицю», вони трохи пожвавішали на «Шехерезаді»,
оплесками й заохочувальними вигуками реагуючи на еротичні сцени. Після
перегляду фільму в Нью-Йорку одна американка, дякуючи Лієпі за фільм, зауважила:
«Ви подарували мені Великий театр за 8 доларів» (між іншим, квиток до «Метрополітен-опера»
коштує $150). До наших дітей жар-птиця повернулася «безвозмездно, то есть
даром», проте вони її проігнорували, наче звичайнісінького горобця.
Великою метою артеківського фестивалю було визволити нове покоління
від засилля американського кіно. Проте мені здається справедливою думка
московського актора Євгена Дворжецького, гостя кінофестивалю «Артек»: «Не
потрібно дітей вчити, їх потрібно зацікавлювати, і не потрібно їм нав’язувати,
як їм відчувати і кого любити. Поки що наше кіновиробництво, порівняно
з американським, не конкурентоспроможне. Аби воно таким стало, гроші потрібно
передусім витрачати не на фестивалі, а на кіно».
