Нам здалося, що розповісти щось цікаве й незнане про Гната Петровича Юру — засновника Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка — напередодні ювілею видатного режисера й актора, найкраще може генеральний директор прославленого колективу Михайло ЗАХАРЕВИЧ (він працює понад 20 років у театрі, викладає в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, здійснив понад десяток цікавих розвідок, які в основному були пов’язані з історією франківців і біографією Гната Петровича Юри).
— Михайле Васильовичу, про Гната Петровича багато написано, а де ви знаходили нову інформацію про митця?
— Передусім скористався знайомством із сином Гната Юри — Юрієм Гнатовичем Юрою. Зараз йому понад 80 років. Дізнався від нього цікаві речі. Були на моєму шляху й інші свідки подій — актори, режисери. Книжки таких корифеїв, як, наприклад, Йосип Гірняк. А далі — праця з архівами — документи, газети, неопубліковані спогади, фотографії з архіву нашого театру. Жоден дослідник у ці «куточки» не заглядав. Вінницькі, харківські та київські газети 1920—1930-х років містять багато незнаного... Нині в Інтернеті можна піймати неочікуване. Радий дечим поділитися з читачами «Дня».
ПОЧАТОК 1920-х. ГАСТРОЛІ ФРАНКІВЦІВ МІСТАМИ ДОНБАСУ
Із спогадів артистки Є.ОЖЕГОВСЬКОЇ:
«Юзівка. Поселились у напіврозваленому театрі, що стоїть на базарі. Четверта година дня — страшенна спека. Вся трупа після репетиції вдома й зайнята своїми хатніми справами: шумлять шість примусів, на яких кипить, шкварчить, тріщить якась страва, розпускаючи кожна свій специфічний запах, чад і сморід. Дехто пере білизну і якраз обливає її кип’ятком — піднімається цілий стовп задушливої пари. В кутку стрекоче швейна машинка — хтось шиє собі на виставу костюм. Якась господарка рубає котлети. Хтось баритоном виводить пісню. Дехто працює голосно над роллю. Хтось із кимсь сперечається. Ті голосно регочуть. З якогось ліжка чути богатирське хропіння. Хтось завиває собі на вечір перуку, пахне смаленим. Гнат Петрович сидить за столом з перев’язаною рушником головою, працює над п’єсою. Нарешті, підводиться, хапається за голову і з розпачем у голосі промовляє: «Збожеволіти можна! Нічого не розумію!»...
«СКУПЧЕННЯ ТАЛАНТІВ І РОДИЧІ»
Буває, що при «скупченні талантів» на одному сценічному майданчику не всім вистачає «кисневого запасу». Так траплялося й у середовищі Театру ім. І.Франка. У червні 1921 р. на гастролях в Кременчуці сталася катастрофа: Амвросій Бучма вивів із театру за собою 17 творчих працівників! Це була критична маса, подібний склад міг працювати як самостійний театр. На місце тих, хто пішов із театру, Гнат Петрович, що зберіг спокій, негайно запросив групу артистів: В.Варецьку, П.Нятко, Є.Ожеговську. Л.Гаккебуш, В.Василька, а головне — своїх родичів: старшого брата Терентія Юру, його дружину Феодосію Барвінську, сестру Тетяну Юрівну. Тоді ж до театру пристали Софія Тобілевич, Ольга Горська, Михайло Пилипенко, який став чоловіком Тетяни Юрівни. За родичів все своє життя Гнат Петрович звідусіль чув докори. Але ця талановита група була його надійним тилом. А «дезертирам» усе прощав.
Олександр Борщаговський зафіксував відгук Амвросія Бучми: «Гнат Юра — найбільш м’який, скромний і делікатний з усіх режисерів театру і кіно. З усіх, з ким мені доводилося працювати».
СЕМИЖИЛЬНИЙ МУЖИК
Унікальна ділова натура керівника театру! Не білоручка, не істеричка, яких доволі в цій професії. Семижильний мужик — швидко (за тиждень чи — найбільше — за 10 днів) ставить вистави, блискуче грає різнопланові ролі (найбільший успіх — Фігаро, бо в самого такий беручкий характер!), досконало знає директорсько-управлінське ремесло (завжди поза театром при ньому портфель із документами), чемно поводить себе в коридорах влади. Не бабій. Такий не загубить колектив. Отже, думає влада, його особисто й театр варто заохотити. У протоколі №14 засідання Президії Подільського губвиконкому від 17 січня 1923 р. з’являється неординарний запис: «Поддержать ходатайство Губнаробраза и Губполитпросвета перед Наркомпросом и ВУЦИК о награждении артиста украинской труппы театра им. Франко Гната Петровича Юры званием заслуженного артиста-художника УССР и театра — званием «Народного театра УССР».
То була лише «репетиція» ставлення влади до митця. Далі, справді, сипалися реальні відзнаки та нагороди, але хто рахував зарубки на серці від образ і перекреслень його творчих задумів! У 30-х роках він оголосив у пресі омріяні постановки «Гамлета» Шекспіра та «Війни і миру» Толстого, а довелося працювати в поті чола над «Правдою» та «Богданом Хмельницьким» Корнійчука...
ЕКСПАНСІЯ МЕТОДУ СОЦРЕАЛІЗМУ
По закінченню війни та виникненню країн народної демократії влада мала намір екстрено послати театр на гастролі бодай до однієї з них. Мета — експансія методу соцреалізму. Так би мовити, захоплення території за допомогою зброї тоталітарного устрою. Вибір упав на Польщу, і втомлений під час евакуації, голодний та босий колектив мали туди відрядити вже ... 1945 року. Про це є нотатка в «Щоденнику» роботи театру. Питання стояло й на зборах колективу. Гнат Юра, як міг, відстоював більш пізній термін поїздки. І вона відбулася через п’ять років. Виступи пройшли успішно завдяки талановитим акторам. Але полякам більш імпонували європейські модерні течії, в нас вчитися нові друзі не стали. Вміли глузувати непомітно, себе називали «найвеселішим бараком соцтабору».
***
А ось привітальна телеграма з нашого архіву керманичеві театру: «Сердечно поздоровляю дорогого Гната Петровича — високу гордість нашу, одного з найбільших митців сцени України, а також Радянського Союзу славним 75-річчям! Хоч я не був вашим учнем по сцені, а дуже багато взяв від Вас хорошого, прекрасного, чудесного. Хай же вічно живе, розцвітає ваша тонка, мудра умілість артиста в серцях гнатоюрівських учнів, серцях зростаючого покоління! Міцно обіймаю. Цілую! Ваш Павло Тичина».
«МЕНЕ БАГАТО ЗА ЩО МОЖНА СУДИТИ...»
Загальновідома скромність Гната Петровича. Свою творчість він так оцінював: «Мене багато за що можна судити, але ніхто з тих акторів, що працювали зі мною, не дорікне мені за спробу представити себе реформатором сцени. Я намагався дати нове дихання старому як світ реалістичному акторському театру, вірив у те, що новизна приходить спонтанно з новим актором-творцем, і все найкраще, що ми можемо, найкраще і велике — це підняти реалістичне дійство , якщо хочете, театральне видовище, до висот поезії...
Зрозуміти це не просто, легше зарахувати художника, який не готовий і не згодний будь-яку хвилину стояти на голові, до розряду рутинерів. Я до цього звик, мене не мучить огуда, я зжився з думкою, що на вищому Господньому суді зможу у своє виправдання назвати тільки кілька вистав, кілька з багатьох поставлених. Інакше не буває, всупереч нашим претензіям, нашій суєті, бажанню піднести й освятити кожний свій крок: лише кілька!».
Ось який мудрий був «батько» нашого театру...
ДОВІДКА «Дня»
Гнат Петрович Юра народився 8 січня 1888 року в селі Федвар (тепер — село Підлісне Олександрівського району Кіровоградської області). Із 1907 р. на професійній сцені в трупі С. Максимовича, де Юра зустрів свого творчого побратима й товариша в житті Семена Семдора. Далі Юра грав у театрі товариства «Руської Бесіди» у Львові (1913 — 1914), у Молодому театрі (1917) і в Театрі ім. Т. Шевченка в Києві (1919). Від 1920-го — у Театрі ім. Івана Франка, створеному під опікою УГА у Вінниці, перенесеному 1923-го до Харкова, а з 1926-го — до Києва. У цьому театрі Гнат Юра працював до 1961 року як художній керівник і режисер, підготувавши близько 100 вистав! За першого періоду Гнат Юра переважно імітував репертуар Молодого театру й спирався на драми Винниченка та модерні західно-європейські п’єси. Від 1929-го перейшов на радянсько-український (Микитенко, Корнійчук) та російський репертуар. Із світової класичної спадщини ставив «Дон Карлоса» Шіллера (1936).
Як актор залишився найкращим у побутових ролях:
- Терешко, Крамарюк («Суєта», «Житейське море» Івана Карпенка-Карого).
- Копистка («97» Миколи Куліша).
У побутовому плані також виступав у ролях:
- Фіґаро («Весілля Фіѓаро» Бомарше).
- Швейка («Пригоди бравого вояка Швейка» за Гашеком).
Знімався у фільмах:
- «Прометей» (1936).
- «Кармелюк» (1938).
- «Тарас Шевченко» (1951).
- «Мартин Боруля» (1953).
- «Сто тисяч» (1958).
Викладав із перервами у Київському театральному інституті (1938 — 1961).
Помер 18 січня 1966 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі. Поруч із ним похована його дружина — Ольга Іванівна Рубчаківна.
