Молодий романтик із Полтавщини Микола Гоголь у свої 20 років жив у полоні провінційних ілюзій про справжнє життя — у столиці імперії. Ілюзії були типовими для провінції, де не було ніякого життя — там були, за словами Гоголя, «існувателі». Згадаймо таких існувателів у п’єсі Чехова «Три сестри»: вони нічого не хочуть — вони хочуть у Москву...
Про характер патріотизму випускника Ніжинського ліцею можна судити з його першого твору «Ганц Кюхельгартен», який починається словами: «Пою Германию мою». При тому малось на увазі держава німецької культури, край Гете і Шиллєра...
Відповідно, Петербурґ був державою Пушкіна та Жуковського. А реальний Петербург, холодний і меркантильний, ударив юнака в обличчя при першій зустрічі. Після спалення своєї книжки він хотів спалити сліди.
То була перша втеча 1829 року. В німецькому чистенькому й тихому містечку Любек усе було чуже, як на картинці. Він сів у Гамбургу на пароплав і повернувся до Петербурга. Самодисциплінувався, влаштувався писарем у департаменті. А ночами став замишляти втечу з полону.
Цього разу не на чужину, а на український острів минулих століть — на хутір «біля Диканьки». Там було багато свободи, радості, сміху — і безмежний простір для уяви вигаданого пасічника Рудого Панька.
Йому вдалося розвеселяти похмуру столицю й увійти у перший ряд російських письменників. То було настільки фантастично, що перевершувало навіть вигадки Рудого Панька.
Але тут Гоголь, сповнений сил і надій, став замишляти нову втечу — вже не на вигаданий острів, а до нашого Києва, до реального Київського університету.
У практичного й завбачливого юнака все було продумано. Близькі стосунки з ректором Михайлом Максимовичем, рекомендаційні листи від Жуковського і Пушкіна. Мотивація «за станом здоров’я» була переконлива...
Але «сама доля запротестувала». Довелося повернутися до Петербурга на ту саму катедру російської історії, з приводу якої висловився, що волів би читати курс патології. Великий запас творчої енергії та зухвалого сміху Гоголя вибухнув у комедії «Ревізор». Казково сприятливі обставини вивили, по суті, абсолютно непрохідний через цензуру твір на сцену столичного театру. На прем’єрі плескав у долоні сам цар.
Дуже спостережливий літератор Аннєнков згадує:
«Думкою публіки Гоголь турбувався набагато більше, ніж думкою знавців, приятелів і присяжних суддів літератури, ...а петербурзька публіка ставилася до Гоголя якщо не цілковито вороже, то принаймні з підозрою і недовірою. Останнього удару було завдано виставою «Ревізора»... Стурбованість автора під час постановки «Ревізора» видавалася дивною, такою, що виходить за межі будь-яких узвичаєних норм і навіть, як казали, з будь-якої пристойності, на лихо виправдалася водевільним характером, наданим першій особі комедії, і пошло-карикатурним, що відбилося на інших. Гоголь простраждав увесь вечір. Мені, свідкові цієї першої вистави, дозволено буде сказати, що являла собою сама зала театру протягом чотирьох годин найчудовішого зі спектаклів, що будь-коли там бачили. Уже після першого акту подивування було написане на всіх обличчях (публіка була добірна в повному розумінні слова), мовби ніхто не знав, що треба думати про картину, щойно показану. Те подивування зростало з кожним актом...
Оплесків майже не було зовсім, зате напружена увага, судомна, підсилена слідкуванням за всіма відтінками п’єси, іноді мертва тиша показували, що те, що відбувається на сцені, пристрасно захоплювало серця глядачів. По закінченню акту попереднє подивування переросло майже в загальне обурення...»
Гоголь вискочив із театру, зайшов, звісно ж, до земляка М. Прокоповича: «Господи Боже! — сказав він. — Ну хоча б один, двоє лаяли, ну і Бог з ними, а то всі, всі...» Так відкрилося йому тоді обличчя Росії зблизька.
І це попри те, що сам цар спектаклем був задоволений, щоправда, своєрідно: «Ну й п’єска! Усім дісталося, а мені найбільше!»
Виїзд Гоголя за кордон того ж 1836 року був для нього порятунком.
То була успішна втеча.
1839 року він повертається у справах до Росії.
«Як тут холодно! І привіти, і потиски, часто, може, щирі, але мені звідусіль віє морозом. Я тут не на місці... О, Боже, Боже! Коли я виїду з цього Петербурга!»
В Італії Гоголь закінчує перший том «Мертвих душ». Публікує в Росії 1842 року. І це стає подією.
«Із прекрасної далини» його сміх, примирливий і незлобивий, вабить читача. Але загальне враження шокує... Ліричні відступи про російську тройку в «патріотів» викликали захват, в інших — острах. Невже то і є Росія. Патріотична публіка чекає від автора зображення Росії зі світлого парадного боку... В муках народжується 1845 року рукопис другого тому. Автор його спалює.
Своїм друзям у Москві він повідомляє, що його пошуки на полі національному — вже перегорнута сторінка. Відтепер єдине, що його тривожить, — людська душа. Вони всерівно чекають від нього світлих прозрінь...
То була тихенька втеча Гоголя на поле загальнолюдське.
Його розуміли. Але ж не того очікувала Росія, яка саме на нього звернула «повні чекання очі»... Очевидно, вірили в силу його прозрінь і водночас боялись.
Суспільство видало йому дуже високі аванси, і він прагнув виправдати їх своєю творчістю на благо Росії.
Тим більше, що попереду не було іншої дороги, окрім перевиховання, пробудження до духовної активності тих самих мертвих душ. Гоголь не вірив у чудодійні маніпуляції революціонерів, які обіцяли «все змінити» шляхом скинення старої влади й заміни її на іншу. Це він називав «заміною вивісок».
Росія з позитивного боку постала перед ним, як імператив, але перед його творчим поглядом не засвітилася. На його переконання, справжній художній твір мусить мати виховне значення й давати позитивні приклади для наслідування. За природою свого таланту він помічав те, що люди приховували або зовсім не бачили в собі й навколо себе. То були персонажі, не засвічені активністю добра. В іншому випадку з-під його пера виходили лише силувані чесноти й банальності.
Дехто вбачає навмисність у його доборі негативних національних типів. Природа гоголівського таланту була такою, що не дає підстав для такого припущення. То був органічний талант, позитивно спрямований характером християнського світогляду. То був не раціоналістичний творець позитивних прикладів, а геній, який вгадує й бачить невидиме.
Стривожений характером революцій у ХХ ст., відомий філософ М.О. Бердяєв у своїй статті «Духи російської революції» (1918) писав:
«Він вірив у людину, шукав краси в людині й не знаходив тієї людини в Росії...
...Гоголь вводив в оману, приховуючи сміхом своє демонічне споглядання... Гоголівська Росія не є тільки дореформним нашим побутом, вона стосується метафізичного характеру російського народу й виявляється також у російській революції. Те нелюдське хамство, яке побачив Гоголь, не є породженням старого ладу, не зумовлене причинами соціяльними й політичними; навпаки, воно породило все, що було поганого в старому ладі...
Його великому й неправдоподібному мистецтву дано було відкрити негативні сторони російського народу, його темних духів, усе те, що було нелюдського в ньому, що спотворювало образ і подобу Божу...
Гоголь нестерпно страждав від цього. Його дар прозріння духів пошлості — нещасний дар, і він упав жертвою цього дару. Він відкрив нестерпне зло пошлості, і це гнітило його».
Усе це міг побачити філософ уже після двох революцій, які дали нове наповнення гоголівським персонажам.
Можливо, щось подібне відчували слов’янофіли, коли так спрагло й безнадійно чекали на продовження «Мертвих душ». Вони трохи нагадували стривожених родичів, які очима благають лікаря, щоб він змінив свій діягноз і пообіцяв, що хворий одужає.
Очевидно, що в другому томі «Мертвих душ» чинилися спроби відшукати надію... А водночас був страх оминути спробу фальшивого діягнозу, бо стояло застереження апостола Павла: «Нехай жодне гниле слово не сходить з уст ваших». Нагадування про відповідальність за слово завжди тяжіло над Гоголем. Він міг захоплюватись і нестримно фантазувати, але не міг переступити. Власне, така серйозність вищих велінь і стала домінантою, закладеною в основу подальшого розвитку літератури. Великої літератури!
То вже потім революційний популізм розміняв слово на спокусливі обіцянки, й окрадений народ мовчав в очікуванні щастя.
Отже, Гоголь нагадував лікаря, який відчуває, що Росія одержима духами лжі, підміни, лукавства, пихи, самохвальства й беззаконня.
Він знав, що вона правди не любить, і «досить сказати її крихту, як на тебе накинуться всі стани суспільства».
Біс лжі не любить, щоб його упізнавали й називали на ім’я.
Але обов’язок Поета — служити батьківщині і принаймні знати неприємний діягноз.
Він почав називати видимі й приховані вади суспільства й потроху почав уголос говорити правду — усупереч офіційному самозвеличенню.
Він любив свою рідню, свій край і духовну культуру предків. Але хіба то «невдячність», коли він хотів поділитися тією культурою із сусідом?
Найбільшим скарбом Гоголь вважав євангельське слово. Він був проповідником того слова, і не його провина, що зерно падало здебільшого на камінь.
У країні одвічної нетерпимості й ворогування на грунті політичних суперечок він переконував, що думки людини змінюються, і не вони головні. Важлива чистота помислів і повага до людини. Вони виявляються в толерантності, в пошануванні думки іншого. Бо любов до ближнього означає любов до іншого й готовність його зрозуміти.
«Та страшна смерть — історична подія, зрозуміла не відразу, — писав І.С. Тургенєв. — Це тайна, важка грізна тайна. Мені, далебі, здається, що він помер тому, що вирішив, захотів померти, і те самогубство почалося знищенням «Мертвих душ»».
Цитату взято з некролога, написаного на смерть Гоголя. На думку імператора, Гоголь не заслуговує некрологів. Тургенєву дали місяць арешту за порушення цензурної заборони. У Некролозі є багато проникливих спостережень. Гоголь не хотів писати — й не захотів жити...
І то була його остання втеча з полону — втеча в «Небесну Вітчизну».
