Нагадую лелеку, який повільно ступає широкою нивою і видзьобує дивовижні слова, «заплетені» в образі косички, прихорошені піснями-квітами, прислів’ями, приказками, каламбурами, анекдотами, міні-новелами... Піднімаю захопленого дзьоба до небесної ниви, німію-дивуюся, яке зачарування словом колоситься на пісенній долі цієї залюбленої в народне образне слово жінки. Мліє український світ від пісенного чару Ніни Матвієнко і в переважній своїй більшості не здогадується, яка магія естетичного замилування словом затаєна в її листах, поезіях, щоденникових записах, діалогах, спогадах, у нотатках із гастролей країнами світу... Треба ж так розгорнути перед людьми біло-чорний сувій власної душі — відкритися чесно, розлого, з молитовною сповідальністю виповісти свої дитячі радощі, турботи і прикрощі, зокрема своє родинне горе, спричинене п’яним буйством батька, і погасити його щасливим переживанням духовного єднання роду. Втішання родиною, красою природи, магією людського спілкування, щебетливе виповідання почутого, пережитого, відлуненого із криниці національної історії, смакування піснею як народною долею — трагічною і героїчною, упослідженою та щасливою, переживання народної пісні як долі власної дитини — усе це і більше, набагато більше всього цього живе в книзі Ніни Матвієнко «Ой, виорю нивку широкую».
Український центр народної культури «Музей Івана Гончара», готуючи до друку цю книгу, прагнув відкрити цим «золотим ключиком», яким є голос і творчість Ніни Матвієнко, вхід до скарбниці духовної культури українців. Тому чар оповідного слова співачки органічно поєднується із магією пісні, з переживанням долі самої пісні та виповіданій в ній історичної і духовної долі рідного народу, її дочок і синів.
Сотні тисяч українських народних пісень — невичерпне джерело пізнання історії народу, свого краю, багато в чому ще не пізнаний світ народження й утвердження усного народного образного мислення та його оживлення-озвучення в мелодії. Така гармонія тексту мелодії, яку виражає українська народна пісня, планетарна естетична рідкість. Якщо залишилися в народній пам’яті такі гармонійні — в органічній єдності слова й музики — шедеври пісенної творчості нашого народу, то це свідчить про обдарування українців — творців та носіїв унікального народного мелосу.
Ніна Матвієнко свій природний дар особливо чутливого сприйняття образного слова в пісні зуміла так емоційно чисто, з якоюсь молитовною одержимістю, подати людям, що її пісні, саме її, у натхненному переживанні випорхнуті з її душі, наче проросли в ній, стали «Ніниними», сприймаються лише в її виконанні і багатьма не уявляються «живими», якщо не виспівані її голосом, її душею.
Сама ж співачка собі заповідала: «Ніна повинна бути піснею, мусить...» і уявляла це перевтілення в пісню, переселення власної душі в душу пісні як священний акт духовної інкарнації. Ніна Матвієнко ці миті зрощення з піснею, «вживлення» себе в пісню переживала з особливою тривогою — чи відбудеться це злиття двох, її та пісні, сердець?
Опечалена тим, що на День Радянської армії в «Укоопспілці» її неуважно слухали, співачка переживає не так за себе, як за свою пісню — чи не образилася вона на людей, які непоштиво її сприймали: «Моя пісня невинно тулилася до мене, любовно обіймала, заспокоювала, мені аж соромно стало раптом. Яке я мала право не вірити їй, як я могла сумніватись? Ми обнялися сильно, і наші серця злилися воєдино, наші серця стали одним».
Ця своєрідна самопосвята українській пісні вивищується до високої жертовності, солодкого духовного саморозп’яття заради життя пісні, яка для Ніни Матвієнко є і зойком власної душі, і сповіддю перед рідним народом, і морем любові, в якому розкошує її душа. У багатьох листах, особливо до Романа Дідули, в щоденникових сповідях, в цих душевно чистих новелах, образках, шпіцах стільки емоційного вогню, образного блиску, стильової вишуканості, що аж дух забиває. І все тому, що Ніна Матвієнко любить милуватися, втішатися словом, оживлювати почуті діалоги, смакувати кумедні ситуації, «вилущувати» із шкаралупи буденщини характери і виводити їх перед людські очі.
Це ж треба так майстерно, через репетиції, завдяки особистим враженням-сприйняттям чорно-біло виписати Анатолія Авдієвського, Авдєя! «Жоден у світі чоловік не має такого колосального терпіння щодо пояснення пісні, її мелодики, розшифровки внутрішнього емоційного заряду пісні. Ні, ні, жоден!» — занотує Матвієнко 11 квітня 1995 року. Треба ж так, слово в слово, записати ці сварливі борсання Авдєя з хористами, ці крики, погрози, благання, хваління і стогони справді великого творця пісенних шедеврів, які народжуються таким великим і складним для організації гармонійного звучання хором!
Зазираючи, завдяки її нотаткам, за лаштунки — у вир багатогодинних репетицій, і все на ногах, до тріску капілярів на литках, — вражаєшся цій каторжній праці задля гармонійного народження — наче птаха запускає в небо — пісні в солодких муках, у радісних сльозах великого лету.
Ніна Матвієнко свою національну місію відродження народного духу в пісні сприймає з якоюсь молитовною вірою в чудодійну емоційну «підзарядку» словом і мелодією людського самопочуття. Вона переконана, що пісня здатна наповнити суспільні настрої духовною силою віри і нації, мобілізувати народний дух на кардинальні звершення, консолідувати націю отим «вулканом сили», який сконцентровано в народних піснях. І не лише українська народна пісня володіє такими ідейно-духовним потенціалом. Ніна Матвієнко ефективно опановує і класичну, і сучасну творчість професійних композиторів, сама радіючи-чудуючись із дивовижних властивостей свого голосу. «Великим покаянням перед її величністю — поезією Шевченка» вважає Ніна Матвієнко «Симфонію №3» талановитого Олега Киви на слова Тараса Шевченка: «Я сьогодні найщасливіша жінка на своїй музичній планеті — Державі, ім’я якій — Краса і Віра — моя Україна. Я купаюсь у мелодіях, зібраних Батьком національної поезії — Тарасом Шевченком. Це вже не він, це душа його, сльози торжества, іскри Божої веселки розгойдали і Землю, і Небо, до Бога підняли очі і мертві, і живі, і ненароджені. Це була симфонія Любові О. Киви...» (с. 113).
У своїх щоденниках, у вкраплених у ці гарячі — писані буквально на коліні в літаку, в поїзді, в черзі до лікаря, вночі, коли покладає дітей спати, — нотатки поезіях, у оповіданнях і листах пульсує нестримна пристрасть виповісти враження, почуття, розчарування, гнів і скорботу — весь безмір творчих кипінь та буденних клопотів жінки, що прагне торкнутися «рукою до іконної Пісні». Сприйняття пісні Ніною Матвієнко базується багато в чому на органічному засвоєнні словесно-музичного фольклору Полісся, яке не втратило повністю, хоча тяжко потерпіло від Чорнобильської катастрофи, свого особливого значення для пізнання етногенезу українців, старожитностей національної культури. Не випадково польський етнолог і лінгвіст, дійсний член Польської академії наук К. Мошинський у листі до славетного фольклориста, етномузиколога й філолога Ф. Колесси писав 28 лютого 1932 р.: «Ви не повірите, як мене непокоїть, що середнє Полісся все ще залишається для музикознавців землею незнаною. На жаль, я не настільки обізнаний в музикознавстві, аби давати оцінку тому, що я чув на Поліссі, однак я дуже люблю музику і знаю багато польських народних пісень, корінно українських, російських та ін., а проте поліські, які я зараз згадую (зокрема деякі веснянки, колядки) справили на мене незабутнє враження, видались мені якимись особливо незвичними, «прастарими»1.
Польський учений запросив свого українського колегу поїхати на кілька тижнів на Полісся і записати від окремих співаків та дуетів тексти і мелодії. Правда, ці вчені записували тексти і мелодії не на рідній для Ніни Матвієнко Житомирщині, а на території нинішньої Білорусі — в Мінській області, на пограниччі з Брестською. І лише завдяки енергійним пошукам знаного фольклориста і етнолога С.Й. Грици збірник народних пісень та інструментальних мелодій, зафіксованих Ф. Колессою і К. Мошинським у вересні 1932 року, було відшукано, науково реконструйовано та опубліковано 1995 року.
Згадка про цей збірник пісенного фольклору того терену Полісся, який розташований уздовж лівого берега Прип’яті та її приток, не випадкова, бо представлений в ньому пісенний матеріал переконливо свідчить про те, що на території українсько-білоруського пограниччя домінував український етнос. Філарет Колесса шляхом порівняння поліських мелодій із спорідненими українськими та білоруськими довів на матеріалі кількох тисяч пісень, що українські елементи в народній музиці Полісся переважають: «Докладне порівняння поліських мелодій із спорідненими українськими та відомими мені білоруськими мелодіями виявляє рішучу перевагу українських елементів у музиці поліщуків».
У книзі «Ой, виорю нивку широкую» Ніна Матвієнко подає пісенно-музичний матеріал із власного репертуару. Це понад 250 народних пісень і творів українських композиторів. Це колядки і щедрівки, веснянки, пісні до Зелених свят, купальські та петрівчані, жниварські й обжинкові, весільні, колискові, поховальні, жартівливі й танцювальні, псальми, історичні та станові пісні, пісні про кохання, родинне життя... Той, хто порівняє пісні із репертуару Ніни Матвієнко із піснями у записах Ф. Колесси та К. Мошинського — з колядками, веснянками, купальськими, обжинковими, весільними піснями, похоронними голосіннями, з піснями з особистого та родинного життя, колисковими, танковими та гумористичними піснями поліщуків, той побачить винятково виразну спорідненість текстів і мелодій. Це свідчить про унікальність того етнокультурного середовища, яким є Полісся з властивою його мешканцям імпровізаційною природою співу.
Для Ніни Матвієнко творча імпровізація не тільки в слові, але й у співі — органічна потреба максимально співпереживаючого «оволодіння» піснею, поріднення з текстом і вираження його співом. Ця особливість піснеспіву Ніни Матвієнко має глибоку традицію. Філарет Колесса чи не перший дослідив зв’язок між піснею та виконавцем, пояснив природу трансформації співної мови поліщуків, яка зумовлена давньою традицією індивідуалізації творчого матеріалу, здатністю переживати особистісно у процесі виконання пісні змістову наповненість мелодії.
Ніна Матвієнко тим оригінальна як співачка, самобутня і неповторна у своїй мові, що прагне опанувати голосом цю творчу матерію, якою є текст і мелодія в неподільній єдності, відтворювати її й у слові, і в пісні, індивідуалізувати твір завдяки майстерній імпровізації голосом.
Так, 16 січня 1986 року співачка о першій годині ночі признається щоденникові: «Я хочу бути піснею! Я розуміла, про неї нічого не розкажеш і ніякі сентиментальні слова не розкриють її. Золотий ключ того нутра в мудрих словах і мелодіях, і то лише тоді, в який рот вона і на чий зуб попаде. О ні, пісня дуже чутлива мати, від дітей залежить її старість і могила. Інколи послухаєш в сотий раз «Марину», «Ой, гаю, гаю, зелен розмаю», або «Байду», або Леонтовича — не треба слів, у хлопців зразу ж сіються вуса, у дівчат тріщать пазухи, у матерів пирскає молоко, а в батьків руки хапаються за шаблі. Он яка вона медоносна пшениця! Ні, краще — хліб гречкосія, олія для художника, кохання для губ, змочених сльозами, а мені — слава з посвідченням, а для мого народу — окраса в перемозі над приниженням нації в усі часи».
Невільництво протягом кількох століть заганяло українську націю в цивілізаційну тінь, але душа народу нашого не була затінена — історичне буття нації повсякчасно розвиднювалося завдяки невичерпності духовних першоджерел, серед яких народна пісня чи не найпотужніше окрилювала національний дух. Ніна Матвієнко сприймає українську пісню на колір, на запах, на дотик — як «до чогось живого!», раює нею, тішиться, розкошує і цим піснетворенням, піснепереживанням, піснемолінням відкриває і свою душу, і душу затіненого невільництвом українського народу.
