Завжди з будь-яких подорожей ми намагаємося витиснути все. До краплі. Усі можливі й навіть неможливі враження-емоції-місця-персонажі. Певною мірою, як мені здається, це можна назвати постсовковим «голодом», жадібністю до вражень. Особливо — «імпортних», бо наступного разу візу можуть не дати. Просто так. Ця жадібність живе в мені, хоча я і не знаю, що таке залізна завіса. Зате знаю, як рости в країні, яка досі борсається «за кулісами».
Так і цього разу. Згідно з планом, у Будапешті ми — о 20.00, а вже об 11 ранку наступного дня маємо рушати далі. З усіх доступних за ці 15 годин вражень — тільки нічні паби. Не найгірша і, до речі, не позбавлена власне культурного занурення (без жодної іронії) перспектива, але «голод» наполягає на більшому. І тут — це справді, як нам здалося, диво! — виявляється, що наша ніч у Будапешті — це Ніч музеїв. Або, як кажуть угорці, Muzeumok Ejszakaja. Ось чому півміста носить блакитні «фестивальні» браслети на руках. Ця паперова стрічка, яку можна придбати протягом 20 червня і в ніч із 20-го на 21-е у будь-якому будапештському музеї і в усіх касах метро (!), коштує 1300 форинтів. Вони дають дозвіл на вільний вхід до будь-якого музею. Щоправда, тільки цієї ночі. У звичайні дні таку суму туристи змушені викладати за можливість побачити експозицію тільки одного музею. А цієї ночі «у грі» — близько 50 (!) міських музеїв. І в кожному з 16.00 до третьої ночі відбувається... все, що завгодно. Очевидно, аби позбутися стереотипу (якщо він тут взагалі існує), що музеї — це заклади нудні та статичні, до них стажуються всі угорські продуктивні творчі сили — театр, танці, музика, відео, перформанс... Наприклад, о першій ночі у фантастичному приміщенні Музею декоративного мистецтва на першому поверсі — дивовижно організований простір. Дзеркальний настил, равликоподібний білий «купол», гра світла, гра саксофона, гра людського тіла — у сучасній імпровізованій хореографії. Цей простір органічно доповнює публіка — різного віку, що оточила дійство тісним колом розпластаних, «підігрітих» музикою і візуальним рядом тіл. Розписувати принади музейного тла — справа невдячна. А от про публіку варто сказати окремо. У годинній черзі за квитками, яку довелося вистояти о 10-й вечора біля історичного музею, найбільше, звичайно, зворушувала дітвора, що повисла на руках батьків і бабусь-дідусів із посоловілими напівзаплющеними очима. Поруч — пенсіонери, люди середнього віку, «білі комірці», безліч молоді. Ніч музеїв тут — не богемна подія для вибраних, а масове свято. Десь таке, мабуть, як день міста.
Для нас же усі містичні враження від цієї ночі супроводжувалися відчуттям тривоги та опущених рук. Ну як за півночі обійти і побачити 50 музеїв? Наші чотири ноги і дві пари очей на це просто не здатні, а запалений від вражень мозок о другій ночі вже на третьому — Музеї сучасного мистецтва імені Людвіга — каже «досить!»
Ця фрагментарна уривчаста розповідь — не привід для моралізаторства, мовляв, у нас в історичні музеї годинні черги не вишиковуються або у нас рівень зовсім інший... Ні! Це привід сказати, що Україна вже декілька років долучена до європейської мистецької гри, знаної як Ніч музеїв. Так, наша Ніч музеїв ще далека від центральноєвропейського розмаху, але вона у нас є. І вона — наша. І знаєте, це найприємніше...
