Утім, і в поставленому нею спектаклі «У колі любові» за
Сомерсетом Моемом, який іде сьогодні ввечері, Батурiна виконує одну з головних
ролей — леді Кіті. Сама Надія Петрівна жартома називає таке поєднання життєвих
амплуа — граючий тренер. Треба сказати, так вважає не тільки вона. Колеги,
які беруть участь у її виставах, зiзнаються, що для них репетиції Батурiної
— справжня школа психологічного театру. Не випадково в її спектаклях на
сцені театру «Сузір’я», що геть позбавлені постановочної претензійності,
завжди багато акторських успiхiв. Ці роботи полонять не вишуканістю концепції,
а рівним душевним теплом і чарівністю. Вони щиро розповідають про прості
людські почуття та зрозумілі кожному переживання. Тому їх і люблять глядачі.
Надія Петрівна говорить, що камерний зал театру «Сузір’я» має в собі заворожуючу
ауру. Однак не тільки цим пояснюються аншлаги на спектаклях «Коли кінь
непритомніє» Ф. Саган чи «У колі любові» С. Моема. Переповідаючи «салонні»
історії про англійських аристократів, Батурiна і «настроєні» нею, як антикварні
інструменти, партнери недекларативно нагадують глядачеві про людські почуття
і стосунки, які за жодних умов не можна в собі нищити. Про благородство,
співчуття, ніжність, відданість, душевну охайність. Те, що актриса трепетно
береже ці почуття в собі, для неї самої — це і борг пам’ятi перед корифеєм
Російської драми — Віктором Халатовим, Юрієм Лавровим, Євгенією Опаловою,
з якими пов’язані натхненні хвилини її творчої кар’єри.
— Вони кожною клітинкою сповідували психологічний театр,
— згадує Н. Батурiна своїх учителів по сцені. — І хоч які були талановиті,
ніколи не страждали на зоряну хворобу. Віктор Михайлович Халатов обожнював
імпровізувати. Текст переінакшував, як хотів. Коли я його благала дати
точну репліку, відповідав: «Артист, як собака, повинен дивитися на партнера,
слухати i вгадувати в який момент озватися». Почуттю ліктя на сцені я навчилася
від них.
Звичайно, за роки роботи в театрі довелося пережити різне.
Особливо психологічно важко дався період метушнi, коли головні режисери
мінялися, як рукавички. Це був непродуктивний час. І хоч я грала багато,
та коти на душі шкребли. Нас, акторів, навіть звинувачували у «кровожерливості»,
мовляв, «з’їдаємо» режисерів. Театр — складний організм. Творчі люди —
дуже вразливі натури. Косий погляд, необережне слово можуть викликати пожежу.
Дехто з режисерів за своїм рівнем був нижчим, ніж трупа. А в усьому безладді
й конфліктах вважали винними нас.
— Тим часом у Російській драмі ви сьогодні зайняті лише
в двох постановках — «Скажені гроші» й «Повернення в Сорренто». Ваше захоплення
режисурою спричинені нереалізованістю в рідному театрі?
— У будь-якого актора бувають періоди, коли він менше зайнятий.
Тут важливо не панікувати й навчитися чекати свого часу. Звісно, сцена
«Сузір’я» — для мене своєрідний допінг. Проте й у театрі імені Лесі Українки
я нині ставлю спектакль «Пізанська вежа» Н. Птушкіної. Це трагікомедія
про нашу сьогоднішню душевну глухоту. Загалом, ми живемо в досить цинічний
час, коли гроші стали мало не релігією. Я впевнена, що театр у такий час
просто зобов’язаний говорити з глядачами про любов і взаємодопомогу.
— Ви, напевно, політично активна людина?
— У благополучній країні, де все налагоджено й відрегульовано,
людей, котрі цікавляться політикою, зовсім мало. В Україні тепер інакше.
Ми більше топчемося на місці, ніж ідемо вперед. Немає соціальних гарантій,
впевненостi у завтрашньому дні. Кожний виживає поодинці. Країна роз’єднана.
Немає єдиної мети й ідеї, які б об’єднали більшість. Десятиріччями нас
привчали до того, що культура — це щось другорядне. На неї постійно не
вистачає коштів. Переконана, доки психологія влади щодо культури не зміниться,
країна буде ледве животіти.
— Ви вирішили дуже скромно відзначити ювілей. Вам не подобається
його єлей чи ви взагалі не любите дні народження?
— Півроку тому померла моя мама. І світ потьмянiв. Я звикла,
що в домi збираються наші з чоловіком друзі й на почесному місці сидить
мама. Мені її дуже не вистачає.
А про ювілей скажу словами сатирика Михайла Задорнова:
«Є три стадії старіння: склероз, маразм і ювілей. Хочеться якнайдовше побути
в маразмі».
№227 26.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
