Людська пам’ять, на щастя, вибіркова. Вона зберігає не все, а вкарбовує лише найбільш важливе, вражаюче, що сколихнуло емоції й відклалося в підсвідомість. Незалежно від того, були то радість і захват чи розчарування та гіркота. Про це й мова.
Сонячними й похмурими, блакитними й помаранчевими, чорними й білими листочками календаря осипався рік Мавпи- 2004. Мавпа — знак артистичний і водночас ненадійний, винахідливий і суперечливий, інтелектуальний й оманливий. Були праві східні мудреці, які стверджували, що від Мавпи можна чекати всього, особливо несподіванок — змін у політиці: революцій, блокад, ризикованих витівок, безладу, анархії. Все може статися...
Багато чого й сталося в житті театру та в театрі життя. І запам’яталося з того чимало, ввійшло в серце та в історію. Перш за все театральні свята та ювілеї.
150 років виповнилося невмирущій зірці українського театру Марії Костянтинівні Заньковецькій. Україна загалом поштиво відзначила цю подію. Ювілейні вечори в Києві та Львові, фестивалі (жіночих моновистав «Марія» в Києві та жіночої творчості у Ніжині), випуск видавництвом «Мистецтво» ґрунтовного розкішного альбому «Талан. Життя та творчість Марії Заньковецької», підготовленого науковим колективом київського Музею М. Заньковецької, де пройшов і скромний завершальний вечір. Вийшло чимало газетно-журнальних публікацій про Марію Костянтинівну, проблемно-наукових конференцій і «круглих столів», вистава «Марія Заньковецька» в Ніжинському театрі ім. М. Коцюбинського — тепер усі тамтешні городяни знатимуть, що одухотворена бронзова жінка, яка сидить в центральному сквері міста, — не письменниця і не революціонерка, а Велика Актриса із сусіднього села Заньки.
Гримаса Мавпи — навіть до ювілею всесвітньо (!) відомої артистки не оновилася експозиція музею М. Заньковецької в її рідному селі, де в холоді та неувазі гинуть раритетні артефакти (директор В. Є. Мандрика).
Сторіччя відзначив Київський університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, який у серпні одержав статус Національного. Нагороди, подарунки, феєрверк, костюмовані гості, славетні випускники — ювілейний вечір приймав Театр ім. І. Франка, вся трупа якого практично складається з вихованців цього найстарішого в Україні освітянського закладу мистецтва. Шлях від приватної школи Миколи Лисенка до музично-драматичного інституту (що у тридцятих роках розділився на театральний і консерваторію), а згодом і до Університету пройдений гідно та плідно. З інститутом пов’язані імена Леся Курбаса, Амвросія Бучми, О. Кусенка, Н. Копержинської, Тарапуньки та Штепселя (Ю. Тимошенка та Ю. Березіна), Ю. Ткаченка, М. Задніпровського, К. Степанкова, А. Роговцевої, І. Миколайчука, С. Данченка, Е. Митницького, Л. Танюка, Б. Ступки, А. Хостікоєва, Б. Бенюка, Т. Назарової, О. Роднянського, О. Саніна та багатьох-багатьох інших видатних акторів, режисерів театру та кіно, театро- та кінознавців, операторів, телеведучих, організаторів театральної справи та кіновиробництва...
Гримаса Мавпи. Оце тільки в її артистичний рік держава спромоглася бодай частково повернути свої борги та скласти шану Мистецькій Школі імені І. Карпенка-Карого, яка в жебрацьких умовах викохала для України цвіт її театру, кіно і телебачення, а нині взялася ще й за цирк, хореографію... І пусткою дивиться на Львівську площу зогнилий під дощами-вітрами погано запроектований довгобуд інституту, валиться корпус на Хрещатику, 52, а вибратися звідти студентам і педагогам нема куди...
Вісімдесят п’ятий сезон відкрив Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка. Впадає в око, що загальна інтонація вистав цього флагмана української сцени в мавпячому році — істерія. Програмною для франківців стала однойменна вистава про Зигмунда Фройда в постановці Григорія Гладія та блискучому виконанні Богдана Ступки. Перенасичена режисерськими алюзіями, які практично не прочитуються більшістю глядачів, вистава «Істерія» виявилась претензійним самоствердженням прекрасного українського актора Г. Гладія у статусі закордонного режисера-месії.
Істеричні й персонажі романної вистави «Брати Карамазови», яку створив на франківській сцені пекторальний режисер Юрій Одинокий за власною композицією тексту відомого роману. Тут істерія продиктована самим Федором Достоєвським: у нього без істерик не існує жоден герой. А от про що істерикує франківська вистава, поки що сказати? Наразі найбільш виразною і змістовною є істерика Івана Карамазова (з. а. О. Богданович) про заперечення Бога, який допускає в світі «сльозинку дитини».
Здивовані гримаси Мавпи щодо цієї прем’єрної суєтності Зосими (арт. П. Панчук), який аж ніяк не тягне на статус старця, ще й Оптиної пустині, педальованої комедійності з. а. Л. Смородіною в ролі Катерини Хохлакової та явно зайвої кількості епізодичних персонажів, які практично не задіяні в конфлікті.
Так само багато галасу даремно витрачають виконавці вистави «Сентиментальний круїз» за п’єсою французької росіянки Тамари Кандала. Полишені режисером Петром Ільченком на поверхні тексту без спроби зануритись у внутрішню правду стосунків героїв, актори в творчій паніці зриваються на крик, істерику, біганину. Зате детективна фабула на тлі чарівних білих вітрил (сценограф В. Карашевський) тішать «серіальну» цікавість глядачів, а всіх артистів переграв своєю щирою безпосередністю великий чорний пес у фіналі.
Зворушена гримаса Мавпи: зате після закриття завіси сердечно, без істерик, на щирому пафосі й теплому гуморі відбувся ювілей народного артиста В. Нечипоренка, який у свої 55 так старанно й темпераментно грав у виставі закоханість у молоду хижу красуню (І. Мельник).
Наразі Мавпа сердечно вітає з ювілеєм ще одного славного франківця, народного артиста Леся Задніпровського, який знаменито зіграв у її році Єгуду в «Істерії» та Федора Павловича Карамазова. А також вітає легендарну й нині живу, хвилюючу виставу «Тев’є-Тевель», якій виповнилось аж п’ятнадцять років!
От хто мав повне право на істерику — це героїня твору Г. Маркеса «Посаг кохання», зневажена чоловіком-аристократом його дружина, жінка простого роду, але тонкої душевної організації. Та народна артистка Лариса Кадирова на Малій сцені Театру ім. І.Франка піднімається над піною розбурханих емоцій до високої драми морального суду над духовною порожнечею нікчемного мужчини.
Гірко-запитальна гримаса Мавпи — чому видатний акторський талант Кадирової, як, до речі, й Роговцевої, нині практично не запитаний українським театром? І ще на одну загадку розгублено шукає відповідь Мавпа: чи то інтонація істерії, так виразно відтворена франківцями цього року, є їхнім геніальним прозрінням щодо підвищеної емоційності помаранчевої революції, чи свідчення їх творчої розгубленості в умовах втрати керманича (С. Данченко), який не забезпечив театр гідною режисурою?
Ще один ювілей. Своє 60-річчя відзначила Національна Спілка театральних діячів України. Показали в Києві кращі вистави різних регіонів нашої землі, поспілкувались із ветеранами сцени, відбулась конференція та ювілейний вечір-«капусник», на якому Кримсько-татарський театр талановито зіграв пародію на «Моцарта і Сальєрі» з сучасними політичними підтекстами, а Пушкін і Шевченко, чиї імена носять харківські театри, прекрасно порозумілися між собою. Повноважні поважні митці з усіх усюд України були щасливі побачитись, потеревенити, дружно задмухали шістдесят свічок на величезному ювілейному торті.
Та Мавпа криво посміхається на скромний ювілей СТД: щось не чути про державну масштабність діяльності Спілки. Лише окремі регіональні її відділення активно ведуть досить широку за спектром діяльність. І тут, на мій погляд, явний перед веде Дніпропетровське відділення (голова народний артист Ю. Чайка, відповідальний секретар Марина Проценко). Хоча б для прикладу: їхній щорічний театральний фестиваль «Січеславна» плідно існує всі роки незалежної України й користується великим авторитетом. Саме в результаті перемог на «Січеславні» став муніципальним театром Дніпропетровська колектив «Віримо!», виплеканий Володимиром Петренком із театральної студії Палацу дітей та юнацтва.
Активно підтримує Спілка й дніпропетровський театр Михайла Мельника «Крик», який цього року пробрав до кісток, до підвалин душі моновиставою «Гріх» за творами М. Коцюбинського, де й голос матері, яка ніяк не може померти та просить сина допомогти їй перейти до іншого світу, теж належить Михайлу Мельнику. А вся ця трагічна вистава, власне, про долю України та її синів.
Так само вкотре яскраво засвітився на «Січеславні» унікальний театр «Академія руху» під керівництвом Олександра Бєльського з Кривого Рогу, отримавши цього року її Гран-прі та висунення на здобуття Державної премії ім. Т. Г. Шевченка. Принагідно привітаємо «Академію руху» з десятирічним ювілеєм.
І ще одна дивовижна вистава «Січеславни» висунута на Шевченківську премію. Це камерна опера Віталія Губаренка «Листи кохання» за новелою Анрі Барбюса «Ніжність». Режисер, народний артист України Юрій Чайка, який так оригінально і високопрофесійно керує Дніпропетровським театром опери і балету, поставив цю оперу як драматичну виставу. Чарівний вокал Олени Бокач вписаний у чітко вибудувану драматичну дію та пов’язаний партнерством із адресатом листів кохання, безсловесним коханим мужчиною у виконанні актора Дніпропетровського молодіжного театру з.а. Анатолія Дудки.
У тому ж регіоні за підтримки СТД вишукано світиться неповторний театр «Vie» з острова Хортиця (м. Запоріжжя) під керівництвом Віктора Попова. Головна прикмета і сила цього театру — єдність стилю у відповідностi з драматургічним матеріалом.
Радує «Січеславна» й іншими театрами регіону — Дніпродзержинська, Павлограда, роботами сценографів, лялькарів, дебютами, творчими пошуками.
В Україні, де практично припинився гастрольний рух, його місце посіли театральні фестивалі. І їх наразі чимало: в Харкові, Керчі, по всіх усюдах. Але — строїть гримасу Мавпа — Спілка театральних діячів до них, здебільшого, тільки злегка дотична. Головними рушіями фестивалів виступають інші структури, здебільшого місцеві управління культури, або їх ініціюють самі театри.
Власне, саме на таких підставах відбувся «Театральний Донбас — 2004» (від Донецького управління культури ним плідно опікувалась Надія Іжболдіна). Цього року фестиваль відбувся в Маріуполі з поваги до ювілею місцевого театру.
У Херсоні триденний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії» концентрується навколо Театру ім. Миколи Куліша. Це яскраве театральне свято для самого міста та для учасників фестивалю. Директор театру Олександр Книга — великий майстер щодо цього.
Кислі гримаси Мавпи стосуються поступового розмивання концепції фестивалю як форуму музичних вистав, скорочення кількості вистав діючого репертуару херсонського театру до п’яти назв, запрошення до постановок вистав режисерів-любителів із високими посадами та відсутності на афіші театру п’єси патрона — Миколи Куліша, таких актуальних нині.
Так само й «Тернопільські театральні вечори» завдячують своїм існуванням директору — художньому керівнику Тернопільського театру Михайлу Фергелю. Івано-франківські «Прем’єри сезону» — колишньому директору театру, нині начальнику обласного управління культури Роману Іваницькому, а Волинський «Вертеп» — директору луцького лялькового театру Данилу Поштаруку.
Ці театральні фестивалі західного регіону надихаються особистою участю в них голови Львівського відділення СТД народного артиста Федора Стригуна, легендарного керівника Національного театру ім. М. Заньковецької, зірки української сцени, що в листопаді відсвяткував свій ювілей, із чим його й вітає Мавпа радісною гримасою.
Та й Київське СТД зосередилось, в основному, на «Київській пекторалі», навколо якої вирують закулісні пристрасті амбіцій, образ, скептичного гумору. І все ж її цінують, до неї ревниво приглядаються, і вона таки визначає не лише мистецькі успіхи, а й потенціал творчої перспективи, естетичних спрямувань і пошуків.
Здивована гримаса Мавпи стосується подвійної оцінки пекторальних підсумків року — спочатку групою поважних експертів, а потім ще й високим журі. Мавпа вбачає тут пережиток совковості, коли думку фахівців начальство коригувало «по понятиям».
А ще в Київському відділенні СТД змінився гетьман. Відійшов від справ народний артист Микола Рушковський, що кілька десятиріч плідно головував тут. Мавпа бажає відомому артисту і видатному театральному педагогу відносного відпочинку, талановитих учнів і нових ролей на його рідній сцені російського театру ім. Лесі Українки.
Перти Київського СТДевського плуга взявся заслужений артист Олексій Богданович, провідний артист українського Театру ім. І. Франка. Граючи з успіхом провідні ролі, Богданович давно вже заслужив звання «народного». Мавпа дивиться на нього з надією.
І з сумом поглядає вона на голову центрального, всеукраїнського СТД, шановного Леся Танюка. Скільки велетенських справ на плечах цього чоловіка! Народне депутатство у Верховній Раді, красне письменство та видання серйозних книжок, театральна педагогіка, новоутворений із учнів театр «Ательє- 16», представництво на численних ювілеях, презентаціях, конференціях, науково-творчий центр Леся Курбаса й багато чого іншого. От тільки проблеми Національної Спілки театральних діячів України в Леся Степановича десь далеко: Спілка майже повністю втратила свою матеріальну базу та жебракує по спонсорах, практично згорнуто активну творчу, наукову, критично-аналітичну діяльність. Спілка живе-виживає за традиційним українським принципом «якось буде».
А таки буде. Помітно набирає обертів естетичний напрямок поетичного театру в Україні. Поетичність — родова риса нашої національної сцени, мистецтво вільних, духовно багатих людей (митців і глядачів). У цьому напрямку яскраво вирізняються асоціативно-образні вистави Олександра Дзекуна («Великий льох» у Черкасах та «Духів день» у Київському молодому), музично-гумористичне тепле «Древо перетворення» М. Гумільова в індійському стилі (театр «Vie», Хортиця), сценічні мініатюри львівського театру «У кошику» (керівник Ірина Волицька), музично-поетична сценічна версія поеми Ліни Костенко «Циганська муза» (театр Авторської пісні, Запоріжжя), «Украдене щастя» І. Франка в постановці І. Бориса в Івано-Франківську, музично-драматичні вистави акторського дуету Ірини Калашнікової та Сергія Мельника — «У Барабанному провулку» за Б. Окуджавою, «Жінка в пісках» Кобо Абе, «Смак черешні» А. Осецької... Ряд поетичних вистав вибудовується досить рясний.
А pro po Мавпи: «Смак черешні» — вдалий режисерський дебют відомого артиста Валентина Шестопалова у театрі «Актор».
Гримаса Мавпи — поетичність українського театру — давно потребує теоретичного осмислення на допомогу інтуїтивним практикам театру, щоб не підмінялися поняття, як от у франківській фантазії «Ех, мушкетери, мушкетери...» або в «Лісовій пісні» у Дніпропетровському театрі ім. Т. Шевченка.
Мавпа з цікавістю спостерігала за творчим доробком у Києві запрошених режисерів-варягів. Із Польщі завітав до Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра литовець Лінас Зайкаускас. Він поставив тут дві вистави. Мереживне, тонке й несподівано тихе «Наше містечко» Т. Вайльдера та шокуюче-експресивне, на відкритих емоціях і психологічному загостренні — «Вишневий сад» А. Чехова. В яких є режисерська й акторська уважна розробленість психологічних вузликів, петельок і гачечків, що дають глядачам можливість «зупинитись-озирнутись», проникнути в глибини людської душі й зустріти там себе, свої болі та проблеми, свої почуття та думки.
Натомість грандіозне сценічне театральне полотно «Маскараду» в Театрі російської драми ім. Лесі Українки настільки грандіозне, величне й титанічне, що в ньому губиться і знецінюється людина — й сам скорочений у тексті автор, Михайло Юрійович Лермонтов, і трагічний Арбенін, і безневинна Ніна, і всі інші персонажі. Людина як така зникає, розчиняється, губиться в строкатості арлекінної шахівниці, величезних декоративних площин і незрозумілих труб, в багатофігурності замаскованої масовки, безупинній біганині артистів і балету, децибелах музики. Важко в однакових костюмах і масках розрізнити Ніну і баронесу Штраль (хіба вони ідентичні?), прослідкувати за філософською думкою страждаючих особистостей і навіть вхопити елементарний сюжет.
Наразі в центрі цього масштабного художнього проекту опинився його постановник Ігор Селін зі своєю постановочною командою з Санкт-Петербургу, який претензійно вибудовує власну творчу генеалогію від геніїв режисера В. Мейєрхольда, художника В.Головіна та інших видатних попередників. Саме його, Селіна, режисерським вигадкам і кунштюкам, фантазійним маренням і туманним шарадам покликаний дивуватися глядач. І ніякі таланти ніяких артистів І. Селіну не потрібні, йому досить себе, коханого.
Гримаса Мавпи — і нащо нам оті петербурзькі старші брати, коли у нас в Україні і свої такі є, ще й крутіші. Андрій Жолдак, наприклад.
До речі, щодо театральних проектів, то варто помітити дві цікаві київські вистави — «Медея» Єврипіда в постановці Олександра Балабана в Центрі Леся Курбаса та «Про мишей і людей» за повістю Д. Стейнбека в постановці В. Малахова, де А. Хостікоєв, Б. Бенюк та їх партнери виявили тонкий психологізм, органічність і піднялися від комедії до трагедійності.
Захоплена гримаса Мавпи: ця вистава вражає ще й високою моральністю акторського братства — в ній мужньо і виразно грає серйозно хворий артист В. Абазопуло, підтриманий своїми товаришами. Мавпа вражена і радіє такій корпоративності, бажає всім здоров’я.
Серед моїх сильних вражень року, що минає, є відкриття terra-incognita театру ім. М.Коцюбинського в Ніжині. Лялечка відновленої будівлі театру, затишного, гарно оздобленого, чистюсінького і в середині, і навіть на задньому дворі, святково освітлена, прикрашає місто і приваблює глядачів. Вони заповнюють невеликий зал аншлагами, люблять своїх артистів і вистави, які часто дивляться по кілька разів. Театр двічі на тиждень виїжджає в найвіддаленіші куточки, глухі села Чернігівської області, де майже тридцять років взагалі не бачили театру. Розумне, виважене, вимогливе і по-хохляцькому хитромудре керівництво театром директора Юрія Муквича дає плідні наслідки.
Гримаса Мавпи: трупа театру потребує молодого поповнення, значного удосконалення акторської техніки і серйозної режисури.
Останнє — режисура — надто гостра проблема театру в Україні взагалі. Хіба ще гострішою видається проблема сучасної української драматургії. Адже нині практично відсутні українські п’єси сучасної тематики і пристойного художнього рівня, адресовані не тонкому прошарку міської інтелектуальної еліти, а пересічному глядачу, в тому числі й сільському.
А поки що рятуємось вітчизняною класикою. Ось в Дніпропетровську вразила актуальністю і високим виконавським рівнем вистава «Чумаки» І. Карпенка-Карого в постановці Анатолія Канцедайла. А скільки ще дорогоцінних покладів в творчій спадщині наших класиків!
Сумом і радісними надіями закінчився 2004 рік — рік артистичної примхливої Мавпи.
Сумуємо :
— Відійшли від нас назавжди — сподіваємось, в кращий світ — видатні митці, актори, режисери, педагоги і просто рядові служителі Мельпомени. Спустіла без них театральна земля. Пам’ятаймо їх — кожного: ця пам’ять збагачує наше серце.
— Практично знищено Київський Експериментальний театр, а разом і унікальний, пошанований в Європі Вуличний театр на ходулях. Бог суддя тим дурним рукам, що причетні до цього.
— Цілком занепав для України театральний фестиваль «Херсонеські ігри» в Севастополі. Україна взагалі тринадцять років (і ще більше) хлопала вухами на адресу Криму. І нині опинилась на межі внутрішнього відторгнення його населенням всього українського. Відсутність розумної проукраїнської культурної політики особливо в центрі, на Сході та Півдні нашої держави відгукується мавпячими гримасами нинішніх президентських виборів.
Причини для суму легко віднайдуться в кожному театральному колективі, в кожній вразливій душі митця.
Рятуємось радістю і надіями :
— Закладено чарівну цеглину в будову Республіканського театру ляльок в найкращому парку центру столиці.
— Повернувся «додому», на верхні поверхи будинку Родзянків на Ярославовому валу в Києві унікальний театр «Сузір’я», а в Харкові нарешті оновився давно згорілий театр ім. О.Пушкіна.
— Театральними діячами одержано чимало державних почесних звань, нагород, відзнак. Відсвятковано багато ювілеїв та інших свят.
— Успішно пройшли гастролі Донецького театру у Львові, а Театру ім. М. Заньковецької в Донбасі. Гідно приймають українські театри в Канаді, США, Польщі, Великої Британії, Франції.
Сцени театрів України рясніли прем’єрами, мали глядацький успіх. А це — головне покликання театру: дарувати людям естетичну насолоду, хвилювати глядача, нести йому світлу думку, моральну чистоту та й просто радість.
Не все запам’ятала Мавпа, не все осмислила, в чомусь, можливо, помилилась, щось свідомо обминула, не про все, що заслуговує на увагу, спромоглась сказати. І нехай Мавпа корчить гримаси, — це її природа.
Дай, Боже, щоб наступний Півень-Шантеклер, як в п’єсі Е. Ростана, знаменито граної в театрі «Віримо!» провіщав нам Сонце та Радість!
І про що ми будемо кукурікати завтра?
