Їхні вистави потрібні всім і нікому не потрібні — з таким парадоксальним до себе ставленням Харківський театр дітей і молоді «СТЕЛ» стикається практично щодня. «Навіщо все це?» — питаю керівника театру Сергія Бережка після того як на виставі «Подаруй мені сонце» його юні артисти півтори години героїчно (іншого слова і не добереш) змагалися з підлітковою публікою, яка жує, викрикує невідомо що, б’ється в одному кутку і цілується в іншому і приїхала до Театру ім. Т. Шевченка з проблемного житлового масиву.
…Коли десять років тому Сергію Бережку, одному з провідних акторів Харківського театру ім. Т. Шевченка (Голохвастий у «За двома зайцями», Вершинін у «Трьох сестрах», Микола Задорожний в «Украденому щасті», Гнат у «Дай серцю волю…» — цього набору ролей уже досить, щоб оцінити і темперамент, і діапазон. — Г. Л. ) запропонували вести в ліцеї театральну студію, він спочатку поставився до цього досить скептично. Але потім захопився: говорить, що побачив у дітях ту щирість і безпосередність, яку в більшості своїй давно втратили його дорослі колеги. Щоб пересвідчитися в цьому, досить побачити 10-річну Інну Роянову в ролі сліпоглухонімої дівчинки: такій абсолютній «вірі в обставини», що пропонуються, такій здібності до «публічної самотності» могли б лише позаздрити багато хто з навчених сценічним досвідом дорослих акторiв... Загалом, дуже скоро «СТЕЛ» переріс рамки шкільного театру, і «Студійний театр економічного ліцею» перетворився на Театр дітей і молоді. Абревіатуру вирішили зберегти як певний фірмовий знак, і сьогодні її можна розшифровувати по різному: «студійний театр-лабораторія», «суспiльство, театр, експеримент, люди». Важливо, що 30 дітей — від молодших школярів до студентів, за майже символічну оплату існують у колективі, де ретельно культивуються професійні стандарти: відповідальне ставлення до справи, робота на професійних майданчиках, з професійними митцями, професійним балетмейстером- хореографом (другий педагог театру Леонід Марков багато років був солістом Харківського театру опери та балету, зараз завідує кафедрою сучасної хореографії в Академії культури. — Г. Л. ), професійним світлом і звуком. Важливий серйозний репертуар цього колективу: «За все хороше — смерть» Р. Ібрагімбекова, «Ящірка» А. Володіна, «Кармен» за новелою П. Меріме (з підлітками і для підлітків — між іншим, ця вистава стала лауреатом Форуму дитячих театрів у Польщі. — Г. Л. ), «Тля» за п’єсою самого С. Бережка (в рамках проекту «Діти і молодь проти наркотиків і СНІДу»), і ось тепер — «Подаруй мені сонце» за мотивами п’єси У. Гібсона «Та, що створила диво» (постановка українською мовою). Як стимул і перевірка себе на різній аудиторії, дуже важливі й поїздки на фестивалі — вже були Познань, Сейни, Дніпропетровськ, Санкт-Петербург, звідки театр незмінно повертався з дипломами і преміями...
Але всі роки «СТЕЛ» існує на пташиних правах у власному місті, де постійно доводиться бігати, упрохувати, переконувати. Трохи допомогло міське начальство. Навіть пообіцяло дати грошей на поїздку до Тулузи, на Міжнародний фестиваль дитячих театрів, але пройшли вибори, і про свої слова чиновники забули. Незабаром з’являться в цих кабінетах інші люди, яких знову доведеться вмовляти, доводячи очевидне, що театр — потрібен, що йому необхідно розвиватися. Хоч аналог «СТЕЛу» навряд чи знайдеш у сьогоднішній Україні, не говорячи вже про Харків, де ТЮГ перебуває в становищi вельми плачевному, де знаменитий Театр ляльок грає вистави або для малюків, або для дорослих, а у «дорослих» театрах (російському — імені Пушкіна і українському — імені Шевченка) постановок для такої вікової групи немає. Таким чином, найскладніший, підлітковий, глядач начисто позбавлений можливості серйозної розмови зі сцени про те, що хвилює саме його. А «СТЕЛу» усього-на-всього потрібна мінімальна дотація і законна можливість репетирувати на сцені, звідки зараз можуть «попросити» в будь-який момент (хоч Театр ім. Шевченка до буйних «пришельців» ставиться толерантно). На костюми і декорації «СТЕЛ» заробить сам. Зрештою, річ не в художньому рівні вистав (хоча остання прем’єра — цілком якісний, цілісний сценічний продукт), а в тому соціальному аспекті, який за всім цим стоїть.
Вистава «Подаруй мені сонце» вражає. У ній багато пластики, жорстких, сучасних ритмів, і за уявної простоти для сприймання вона, мабуть, безпощадна до глядача. Зіштовхуючи публіку з неприкритою жорстокістю, натиском, нелюдяністю світу, де дитина (навіть зряча і та, що чує, — не говорячи вже про сліпоглухоніму) самотня й беззахисна. Диво, звичайно, відбувається — втрачена душа знаходить рідну душу, і світ повертається іншим, різнокольоровим боком... Але шлях до цього важкий і вимагає від глядача неабияких душевних зусиль, певного емоційного багажу. Іноді зала на такі зусилля явно не здатна, а жменька юних акторів здається якимось загоном камікадзе на острівці сцени посеред бурхливого моря хамства і ворожості. Частіше — виходить, і тоді звучать слова вдячності й підтримки. Більшість дітей, звичайно, не стане акторами (хоча, наприклад, Настя Грунська, яка за сюжетом і «творить диво», вже вчиться в Університеті мистецтв)... «Якщо держава сьогодні не будуватиме дитячих театрiв, завтра їй доведеться будувати в’язниці», — улюблена теза керівника Київського ТЮГу Віктора Гирича. Сказано дошкульно, з неабияким перебором, але, за великим р ахунком, справедливо. Театр — незамінний тренажер для людської душі. І, можливо, тих наділених повноваженнями дорослих дядьків і тіток, які згідливо кивають головами, але посилаються при цьому на тисячі об’єктивних перешкод, багато років тому мама з татом просто не привели до такого ось «СТЕЛу»?
