Поетеса, прозаїк, літературний критик, живучи за океаном, присвятила рідній Вітчизні всю свою понад півстолітню творчість. Кожна її книжка сповнена болю, любові й надії на краще майбутнє України. Пані Ганна є членом Організації українських письменників «Слово» (США), а з 1993 року — в Національній спілці письменників України.
ПОДОРОЖНІ НОТАТКИ
Перша книжка («континентальна») її тревелогів (подорожніх нотаток) «Їдьмо зі мною», в якій розповідається про мандрівки авторки від руїн Берліна, через різні штати Америки та провінції Канади — аж до Вашингтона, де саме відкривали пам’ятник Шевченкові, вийшла в 1965-му (Буенос-Айрес) й одразу ж привернула увагу широкої читацької публіки. Через 25 років невгамовна до новинок та екзотики, неспокійна серцем письменниця, яка «не спала ні фізично, ні розумово», видає другу збірку («глобальну») репортажів — «Їдьмо зі мною знову» (Флорида), у яких, як досвідчений спостерігач і психолог, змальовує свої подорожі в досить далекі й екзотичні країни цілого світу: від Гавайських островів через чотири столиці Європи (Париж, Рим, Афіни, Лондон) до Бразилії, Мексики, Японії, Гонконгу, Китаю («Країни Червоного Дракона»), Ямайки, скандинавських країн, Перу, Нового Орлеану (в Америці), Австралії, Фіджі, — й закінчує свої мандри «в пошуках раю на Землі» у Новій Зеландії. У передмові до нового видання авторка зазначила: «Може, мої наміри не знайдуть співчуття й вдячності читачів, але вірте мені — я брала вас у подорожі з собою: на все дивилась вашими очима, збирала новини й інформацію для вас, часто жертвуючи своїм комфортом і наражаючись на прикрі ситуації. Ходити з блокнотом, заглядати в усі закутки, йти на небезпечні екскурсії — не для кожного приємність. Інший волів би сидіти на веранді під пальмою й пити тропічний коктейль».
Із кожної мандрівки привозилось додому повно вражень і не менше фотографій, адже поруч із пані Ганною був її вірний супутник і охоронець, до того ж азартний фотограф Степан Паньків, чоловік.
Треба сказати, що око письменниці пильне, і в трагічному та сірому воно знаходить смішне чи веселе; слово — легке, дотепне, часом ущипливе, а часом елегійне, тож книжки репортажів, у яких сполучаються документальні факти з апокрифами, розповіді про різні краї — з екскурсами в минуле, а ще цікаві зустрічі, комічні ситуації, поради, міркування і навіть поезія та белетристика, читаються з великим інтересом, як і загалом усе, що виходить з-під пера цієї письменниці. Її тревелоги — це пізнання не тільки екзотичних країв, а й самої діаспори, її проблем, збережених традицій та звичаїв. Це водночас і подорож людською душею — найскладнішою та найбільш захопливою з усіх. Це, зрештою, й пізнання читачем вдачі самої авторки — контактної, доброзичливої, іронічної та самокритичної.
1994 року «Мандри» (підзаголовок — «подорожні нотатки») вийшли в Києві. В них авторка зазначає: «Хоч би де ви були, хоч би куди подалися, скрізь зустрінете українців. Якщо не український пікнік, то хоч декількох, хоч одного, хоч проїздом, — а таки зустрінете. Здається, на Місяці їх ще нема. Але я там ще не бувала»...
Жартуючи з англійців, вона пише: «Англія більше, ніж США, вважає на нестачу палива, але — заявив наш гід, — Бог є англієць, як це усім відомо, й він завжди знайде вихід із кожного скрутного становища. Отож, дякуючи англійському Богові, в Північному морі знайдено поклади нафти. Ми, українці, повинні теж усвідомити, що наш Бог — українець, і тоді він нам також стане помагати!»
За вищезгаданою теорією, між іншим, Англія колись була з’єднана з європейським материком і Темза була притокою Рейну, але тоді Бог вирішив переробити географію, відрубав Англію, зробив англійський канал, і Англія стала островом.
Високо оцінила письменниця Парану (провінцію, де мешкає багато українців) у Бразилії. «В силу історичних та природних умов, у Парані українська справа, мабуть що, найпевніша, — бо молодь іще... тримається свого. В Північній Америці молодь американізується, в Україні підкоряється москалям — то виходить, вся надія — на Бразилію. Як правило, бідність помагає національній свідомості».
А ось як висловилась пані Ганна про японців: «На вулиці — в джинсах, у себе вдома — в кімоно. Назовні американізуються, всередині лишаються незмінно японцями»...
Народилася письменниця 29 квітня 1924 року в родині регента і вчителя Івана Гребінського, який закінчив Київську духовну семінарію. За таке соцпоходження й за участь у славетній Республіканській капелі Кошиця мусив із «вовчим квитком» ховатися мало не все життя і змінити професію на водопровідника. В страшні голодні 30-ті роки багатодітна батькова селянська родина майже вся вимерла...
Ганна виростала в Києві. Змалку почала віршувати. Її вподобання підтримав учитель української мови Михайло Кибальчич (брат відомого винахідника), а також Павло Тичина, Андрій Малишко та Іван Нехода, що часом навідувалися до школи...
ЕМІГРАЦІЯ
Війна винесла дівчину за межі Батьківщини. На чужині, в таборі для переміщених осіб (так званих ді-пі), які, за словами письменниці, «часом були лиш трохи кращі від ГУЛАГів», дівчина почала серйозно писати. Повернутись на рідну землю не було змоги (майже всіх без винятку «поворотців», яких здолала ностальгія і які рушили назад на рідну землю, засилали до Сибіру). А там, у остівських таборах із їхньою каторжною працею, виброджувала нова, «вигнанська», література з іменами: Леонід Полтава й Василь Онуфрієнко, Герась Соколенко й Леонід Лиман, Михайло Ситник і Йосип Дудка... 1949 року в Західній Німеччині, в таборі, вийшла перша книжка поезій Ганни Черінь під назвою «Крещендо», яку відразу високо оцінила тамтешня критика. А авторка звідтоді на все життя взяла собі псевдонім «Ганна Черінь» — зокрема і з причин обережності, адже й там, на чужині, доводилось остерігатись довгих лап сталінської інквізиції. А що своїм дотепно-гострим, не раз ущипливо-обпікаючим, словом письменниця схожа на гарячу черінь, то ось як вона пояснює прибране прізвище: «Псевдо таке — на зло моїм сучасникам-поетам, що саме обирали собі «красиві» псевдо: «Скеля», «Русальський», «Балко»... А я, що виросла в місті й до 14 літ корови не бачила, любила й люблю селян. Це найрозумніші й найчесніші люди на світі. От і вибрала «Черінь», щоб ближче до чорнозему...».
Потроху втікачів із Союзу стали переселяти до тих країн, яке згодилися взяти їх на працю. На початку 50-х Галина Іванівна (це її справжнє ім’я) з дитиною опинилась у США. З великими труднощами знайшла собі заробіток — місце санітарки в дитячій лікарні. Потім працювала в університетській бібліотеці та продовжила освіту в університеті Чикаго, де й отримала диплом — спочатку лінгвіста, а тоді — бібліотекаря. «А для поета праця в бібліотеці — мрія!». Працювала на різних роботах, а з 1964-го по 1988-й — у своїй альма-матер завідувачем книгообміну з країнами Східної Європи, зокрема й головними бібліотеками України, тож укомплектувала фонд української книжки; звідти ж вийшла на пенсію та переїхала з чоловіком до Флориди.
Ганна Черінь спробувала себе у багатьох жанрах. У літературі в неї — своя широка борозна і надзвичайно плідний доробок: більше трьох десятків книжок різних жанрів, зокрема роман у віршах «Слово» (до речі, перший у діаспорі; 1980, Торонто—Чикаго), над яким письменниця працювала 12 років і який витримав кілька видань (у 1991 році — в Україні). «Тоді такого ніхто не сподівався, — пише вона про наше сьогодення. — Я також ні, але чуття було, що мусить щось статися — і сталося. Що б не було далі, народ збудився й просвітився. Вороття назад нема».
«Чужина, — читаємо в автобіографії письменниці, — найкраща школа любові до Батьківщини. Вона навчає боротися за свій край тією зброєю, що Бог дає поетам, — СЛОВОМ».
«Ганну Черінь можна назвати чемпіоном віршування. Рими й ритми даються їй легко, слова, наче в танці, сплітаються і творять музичну цілість...» — пише про неї критика.
Під час мандрівки потягом, за якихось три десятки годин вона створила... збірку поезій — понад п’ятдесят віршів — під промовистою назвою «Вагонетки» (1969, Чикаго). «За ці кілька десятків годин, — писала в передмові, — я встигла побувати не тільки там, куди віз мене поїзд, а й у всіх кінцях землі й неба, куди носила мене жорстока, ненаситна жар-птиця Натхнення». Звичайно ж, «побувала» вона тоді й на своїй Батьківщині, в Україні. А насправді змогла приїхати до неї лише на початку 90-х...
ДІАСПОРА
Колись ми називали їх еміграцією, і вони були за сімома замками. Тепер звемо діаспорою, «позамежною Україною» і нерідко покладаємо на неї великі сподівання, тож ворота для спілкування широко відчинені.
Якось пані Ганну запитали, для кого вона пише. «Для українців цілого світу, — відповіла. — Для Всесвітньої України. Завдяки діаспорі така Україна існує. Ось тільки молодь діаспори не досить володіє українською мовою, щоб читати книжки. Більше надії на материк!..».
Недавно Ганна Черінь, зовсім не книжно-хрестоматійна, а «із крові й плоті», жвава та допитлива, розчулена і критична, після кількарічної перерви мала щасливу нагоду разом із дочкою Інною (названа на честь Тичининого «О, панно Інно...») навідатись до Києва. Зустріч відбулась у київській бібліотеці ім. Василя Симоненка. Зійшлися давні друзі письменниці, серед яких — і її шкільна подруга, актриса Наталя Мілютенко, а також колеги по перу, шанувальники творчості письменниці. Були спогади, цитування творів, запитання й відповіді, сльози радості й смутку, а ще — щирі слова надії та віри в Україну...
