Нині в його активі роботи в кіно, телебаченні, участь у різних театрах і творчих проектах, що принесли актору популярність серед глядачів і привернули увагу критиків. У цьому сезоні провідний актор Нового драматичного театру на Печерську та актор театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв» Ігор Рубашкін отримав дві театральні премії: «Київську пектораль» (див. «День №54») та «Бронек», встановлену нащадками легендарного Амвросія Бучми, («День» №38). Після вистав «Біла ворона» і «Розпусник» актора почали впізнавати на вулиці, просити автографи. Один із критиків написав: «Цей актор володіє романтичною хлоп’ячою харизмою, схожий на справедливих героїчних підлітків із міських дворів. Ігор — приємний, привабливий, з величезними очима і м’яким гіпнотизуючим голосом. Є в ньому щось дитяче, безтурботне, але в певному ракурсі проступає в голосі розчарування і звучить нотка безнадійності»... В рубриці «Нове ім’я» наша газета продовжує знайомити читачів із молодими та неординарними творчими особистостями, і сьогодні пропонуємо монологи-роздуми Ігоря Рубашкіна про театр і життя.
ПРО ПРОФЕСІЮ
— Вибір професії, напевно, якимось чином був зумовлений, але спочатку не усвідомлений (я народився в акторській сім’ї), — розповів Ігор Рубашкін. — Хоч я не мріяв, що й сам стану актором, і навіть мав намір поступати в технічний ВНЗ. Але мама, спостерігаючи, як я мучуся, готуючись до вступних іспитів у Політехнічний інститут, умовила мене прийти в театральний, і познайомитися з Миколою Миколайовичем Рушковським — він саме набирав курс. Я поступив, хоча, м’яко кажучи, не готувався до цього, і вже будучи студентом, почав замислюватися, чим же мені доведеться займатися. Можна сказати, що Рушковський взяв мене авансом. Я поступив без слуху, без голосу й без пластики... Спочатку в мене була упевненість лише в тому, що після закінчення театрального інституту стану освіченою людиною — навчуся розбиратися в мистецтві, буду знати літературу. Але коли я почав навчатися, то мимовільно почав віддаватися майбутній професії. Мені дуже пощастило з педагогами — навіть складно виділити когось. Звичайно, передусім, це Микола Миколайович Рушковський і Олександр Юрійович Крижановський, який сьогодні є керівником Нового драматичного театру на Печерську. Хочеться згадати й Олександра Васильовича Павлина — викладача сценічного руху, з яким у нас сформувалися дуже тісні професійні стосунки. Він нас багато чому навчив: у важкі 90-і ми навіть заробляли завдяки своїм пластичним умінням, ставлячи, наприклад, бійки в... клубах. Багато що в моєму житті навіяне творчістю Швидкого Сергія Васильовича, який прищепив любов до пластики.
ПРО РОЛІ ТА РЕЖИСЕРІВ
— При підвищеній активності — репетиції, вистави, зйомки — найскладнішим питанням є «як же це все поєднати?» Хоча, головним чином, професійна реалізація відбувається в театрі, який дозволяє актору розкритися. Хотілося б, звичайно, відмітити роботи в Новому драматичному театрі на Печерську, адже кожна вистава пов’язана з пошуком матеріалу, що дозволяє побачити справжні смислові глибини. Нова постановка — це не просто чергова одиниця в репертуарі. Вистава стає чимось дуже близьким і дорогим для нас. Тим більше, наш театр — унікальний, камерний, у нього інша специфіка, навіть із технологічної точки зору. Ми довго шукаємо, і коли знаходимо, дуже цінимо такі знахідки. Але виходить так, що на відміну від великих репертуарних театрів, де у акторів постійна зайнятість, у нас вільного часу набагато більше, що дозволяє акторам займатися ще чимось. На даному етапі все розглядаю як досвід... Літературний матеріал інколи доводиться шукати довго — ось і зараз ми знаходимося в пошуку. До речі, Дідро в «Розпусникові» виник не так просто. Мені, наприклад, дуже хотілося зіграти в п’єсі, в якій автор би створив цікаву драматичну ситуацію. Адже в нас у театрі частіше ставили інсценування епічних творів. А тут не потрібно було створювати з епічного оповідання драматичну структуру. Я взагалі прихильник такого методу, коли спочатку чітко уявляєш, чого ти хочеш і навіть це візуалізуєш, а вже потім берешся за роботу.
Після Дідро у мене утворилася невелика творча пауза, тим більше, народилася дочка (Поліні лише півроку), яка потребує багато часу. Тому зараз бажання, з чим би хотілося працювати, повинні сформуватися. Звичайно, є персонажі, яких мені хочеться зіграти... Хоч їх вже зіграли прекрасні актори, і я навіть трохи боюся, що буду мимоволі звертатися до їхніх прикладів. Іноді це заважає абстрагуватися та йти по створенню тих чи інших характерів своєю дорогою. Хоча трапляються й несподівані пропозиції, що виливаються згодом у щось цікаве. А часом народжуються ролі, до яких я внутрішньо навіть не готувався.
Моя дружба з театральною компанією «Бенюк і Хостікоєв» виникла 2004 року після нагородження вистави «Закон танго» премією «Київська пектораль» в номінації «За краще пластичне рішення». Анатолій Георгійович прийшов подивитися цю виставу, в якій я ставив пластику (йому потрібен був хореограф). Моя акторська робота Хостікоєву сподобалася, і він запросив на роль Жульєна в мюзиклі «Біла ворона». Я зіграв... а далі пішло-поїхало... Дуже люблю і поважаю Бенюка і Хостікоєва. Ці актори завжди працюють на найвищому професійному рівні, не дивлячись на будь-які матеріальні та соціальні умови.
Іноді мене запитають, хто твій режисер? Напевно, Олександр Крижановський. Він є моїм режисером і вчителем. Але режисером, так би мовити, в класичному розумінні його назвати не можна. Швидше, він — партнер, який не грає. Дуже важливий його погляд з боку: під час роботи над виставою він присутній у залі, уважно спостерігає за тим, що відбувається, але при цьому не диктує артисту, а підказує, допомагає йому розкритися, побачити ті речі, на які актор сам може іноді й не звернути уваги. Він — у постійному діалозі з актором. І репетиції засновані на системі показів. Комфортно мені працювати з Віталієм Малаховим і Анатолієм Хостікоєвим. Але у звичайному розумінні, режисера, який би щось ставив для Ігоря Рубашкіна, поки немає. Навіть не знаю, добре це чи погано... У нас у Театрі на Печерську є улюблений письменник — Михайло Булгаков, яким завжди захоплювався Крижановський. Його постановка «Майстер і Маргарита» мала чотири версії, і сьогодні є нові задумки з цього приводу. Це наша літературна, культурна тема. Думаю, що до нашого театру не варто прив’язувати поняття «лабораторія». До речі, я намагався свого часу усвідомити суть цього явища, навіть їздив у Москву до Анатолія Васильєва. Класична лабораторія, якщо, можна так висловитись, власне, не передбачає глядача. А в нас вистава репетирується, виходить на глядача, а після ми спостерігаємо за ним і допрацьовуємо. Постійно шукаємо...
Сьогодні багато говорять про приплив глядача у театри — отже, він шукає щось своє і в Театрі ім. І. Франка, і в Російській драмі. Можу сказати, що багато хто з глядачів ходять на наші вистави, а є й такі, хто їх не сприймають. По-моєму, головне, щоб театр був спрямований до людини, культивував ідею, звертався до вічних питань, викликав емоції. Тоді він буде жити в будь-яких умовах. Для мене хороший театр — це той, який здивував, змусив замислитись, закохав у себе, якщо хочете... тоді до цього театру хочеться повернутися. Коли Олександр Юрійович ставив «Майстра і Маргариту», він акцентував нашу увагу на тому, що робить цю виставу для тих, хто любить роман. Йому дуже хотілося почути співвідношення свого світорозуміння з глядацьким. І це, на мій погляд, дуже важливо.
Свого часу, спілкуючись у Стокгольмі зі шведськими шанувальниками мистецтва, я зрозумів, що Україні не вистачає якоїсь незашореності, відвертості. Дуже відрізняється від європейського наше сприйняття творчої свободи. А ще нам не вистачає професійної самоповаги, яка часто підміняється надмірним пафосом і апломбом. В Європі у людей мистецтва немає комплексу ображеності, невизнаності. Вони спокійно і на високому рівні працюють, при цьому не вважають, що роблять щось неймовірне.
ПРО ЖИТТЯ...
Не дивлячись на професію, грати в житті у мене якось не виходить — ну не працюють тут акторські вміння. Хоча раніше через професію в мене навіть були проблеми з дівчатами: коли вони дізнавалися, що я актор, то чомусь починали ставитися до мене з недовірою. Я навіть ображався. Крім того, при підвищеній активності — зйомки, репетиції — від роботи настільки втомлюєшся, що виникає бажання в «неробочому» житті зайнятися чимось абсолютно іншим. Хоча якщо відпочинок затягується, щось акторське починає прориватися — творча енергія, нагромадившись, шукає виходу. Але, за великим рахунком, я поки розмежовую життя й роботу, і бути всюди актором не можу... Народження дочки дуже змінило моє життя, ти перестаєш повністю належати собі. Тому з творчістю стало дещо складніше. Але дитина — це величезне щастя, не дивлячись на нестачу часу в даний період, наприклад, для того, щоб почати щось нове. Хоча, з іншого боку, бувало, що матеріал не знаходився роками і в менш складні часи. Крім того, вже є «віддача»: як приємно, коли дочка починає впізнавати, посміхатися... Це просто здорово!
ДОВIДКА «Дня»
Ігор Рубашкін народився 18 липня 1978 року в Києві (батьки: актори Театру на Подолі, батько — Олександр Михайлович Рубашкін, мати — Тетяна Костянтинівна Печенкіна). 1999 року закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого. Нині актор Нового драматичного театру на Печерську та актор театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв». Акторські роботи в театрі: Дені Дідро в «Розпусникові», Майстер та Пілат (Воланда грав у першій версії вистави «Візит пана В» у театрі «Сузір’я») в «Майстрові і Маргариті», Казанова в «Пригоді Казанови», Дон Кіхот у «Людині з Ламанчи», Росендо Хуарес — «Закон Танго», Іонич — «У кожного свої дивацтва», Антоніо в «Сеньйорі з вищого світу», Жульєн у «Білій вороні», Патлатий у «Про мишей і людей», Селим, син Султана в «Задунайці за порогом». Знявся в кіно: «Поцілувати незнайомку за 20 хвилин», «Рідні люди», «Тринадцять місяців», «Індійське кіно», «Чорта з два».
