Гостячи в Хорватії, на запрошення друзів, відкрила для себе країну, яка пройшла криваву війну, що передувала її утворенню, але незвичайно гарну. Багату красою, стародавніми пам’ятниками, щедрою землею і потужними, дуже характерними людськими ресурсами. Моє перебування там збіглося з відкриттям 45-го Міжнародного фестивалю барочної музики, на відкриття якого я потрапила, знову ж таки, завдяки друзям, і побачене, і почуте там справило настільки сильне враження, що вирішила написати про це.
Містечко Варожден, де проходить це воістину естетське музичне свято, лежить на віддалі понад 70 кілометрів від столиці — Загреба. Його населення — 45 тис. мешканців. Ця кількість під час проведення фестивалю зростає непомірно за рахунок, як самих хорватів, що з’їжджаються зі всіх кінців країни, так і гостей із довколишніх країн ЄС. І хоча місто не має спеціалізованої концертної зали, прекрасній музиці і її шанувальникам відкриваються всі локації, наявні в ньому, включаючи головний храм, — незвичайної краси костьол, — і величезний стародавній замок.
Акцентуючи увагу на пошані до фестивального дійства, на відкритті були присутні представники вищого керівництва країни, міністр культури, практично весь дипломатичний корпус — від амбасадорів Японії і Австралії, до Ізраїлю і України. Цього року на фестивалі основною була Франція, і цей фестиваль був гідним кодом «тримісячника французького мистецтва», який включав чисельні виставки, (включаючи скульптури Родена), театральні, літературні і кінопрем’єри, різножанрову музику та інші дійства. Непогано б і нам повчитися представляти рідну країну світові саме таким чином — за допомогою культури. Сучасної, багатообразної, яка найбільш легким і дохідливим способом інтегрує Україну, не лише до європейського, але й до світового простору.
Концерт-відкриття порадував чудовою музикою французького бароко, у виконанні відомого далеко за межами Франції оркестру LE CONCERT SPIRITUEL, утвореного 1987 року, і який устиг за ці роки отримати чисельні, найпрестижніші в світі музичні премії. Його духова група, міняючи старовинні інструменти, пестила слух багатоголоссям звучних емоцій, їм ніжно вторили струнні, а дзвіночки і ударник надавали музиці чіткі тимчасові форми. Диригував оркестром його керівник, всесвітньовідома зірка — Ерве Ніке (Herve Niquet). Його диригентська манера гідна окремої розповіді, хоча розумію, наскільки бліді слова, в порівнянні з самим чаклунством, яке творив диригент. Весь концерт, складний за змістом і повноцінний за хронометражем, він відпрацював без партитури, напам’ять. Досконале звучання оркестру органічно доповнювалося повноцінною акторською грою, створюваною маестро. Його струнка фігура і ідеально пряма спина, затягнута в стилізований камзол, посилала до зали ефект присутності в часі створення музики, яка звучала. Скупі жести рук не плавно, а гімнастично точно спрямовували музикантів заданим шляхом. А великі руки з довгими, але не зніженими пальцями говорили про непросту щоденну працю їхнього власника. А коли, час від часу, маестро повертався обличчям до зали, гра його м’язів, але не кривляння, огортала глядачів томлінням, настільки притаманним часові бароко.
Вже другий десяток років Варожденським фестивалем керує професор музики, відомий композитор, випускник Київської консерваторії — Давор Бобич. І я не змогла не скористатися можливістю розмови з цим привабливим трудоголіком.
— Вашому фестивалеві — 45. Він не відразу став міжнародним, і не відразу ви були його директором. Як будується програмна політика фестивалю?
— Він починався 1971 року, як дуже скромний фестиваль і тривав лише 3 дні. Проте, швидко набрав силу і за 6-7 років став уже міжнародним. У ньому брали участь і знаменитий Бах-оркестр із Німеччини, Камерний ансамбль Большого театру, і багато інших всесвітньовідомих колективів. Дуже багато зробив для фестивалю наш маестро Канчач, творчі можливості якого були і тоді добре відомі далеко за межами тодішньої Югославії. Маестро підніс і дуже добре тримав рівень фестивалю до 2005 року, а з того часу передав свої повноваження мені. Я насмілився змінити концепт фестивалю, домагаючись, щоб музика на ньому звучала так, як це відбувалося в її історичні часи. І було вирішено, що щороку в фестивалю буде країна-партнер, яка бере як пайову, так і творчу участь, представляючи слухачам свою музику доби бароко, і своїх виконавців. За ці роки серед країн-учасниць були Ізраїль і Росія, Німеччина і Італія. Цього року — Франція. Майбутній фестиваль буде присвячено Іспанії, вже є договір і майже зверстана програма. З гордістю можу сказати, що сьогодні наш фестиваль має величезну позитивну репутацію в світі. Участь у нім стала питанням престижу.
— Дуже приємно, що таку велику справу творить колишній, хоч і тимчасовий киянин!
— Так, я вчився в Київській консерваторії. Дуже люблю це місто і страшенно вдячний і буду вдячний до кінця життя моїм учителям. Композиції навчав Геннадій Ляшенко. А в таємниці оркестровки мене посвятив Євген Станкович. Це був такий високий рівень! Все, що я знаю і вмію доброго, я вивчив у Києві. Саме це навчання і це місто зробили моє життя.
— Високий рівень фестивалю не зміг би існувати лише теорією задумок. Будь-яке подібне дійство — це фінанси. Який бюджет фестивалю, як він формується, і наскільки допомагають держава і місто?
— У нас маленьке місто, яке колись було столицею Хорватії, але воно згоріло і столицю перенесли. Але! Нас називають маленьким Віднем, бо великий Відень справив на нас неоціненний культурний вплив. І ми не перестаємо відчувати його культурним центром. З 1994 року наш фестиваль став Національним, (їх лише 6 у нашій країні), і з того часу ми перебуваємо «під фінансовим крилом» держави. Окрім цього чимало дає губернія і саме місто. Звичайно, цього не вистачило б, але в нас дуже добрі спонсори, які розуміють, попри дуже непрості часи, що культура стоїть на чільному місці при розвиткові особи, країни, світу. У нас бюджет невеликий (хай пробачить мене Україна, я розумію, що для вас це велика сума) — 250 тисяч євро. З цієї суми ми платимо заробітну платню дуже маленькому колективу — нас п’ятеро, тих, хто працює на фестивалі і готує його протягом року; звідси ж — гонорари музикантам-виконавцям. Дякую, що вони з розумінням поставилися до поточного моменту і не виставляють непомірних вимог, на які вони заслуговують, і які їм платить інша країна. Мене безмірно радує, що квитки на фестивальні концерти мають дуже високий попит. Це і місцева публіка, і велика кількість приїжджих іноземців, але, головне, є можливість слухати це диво нашим студентам із різних музичних вишів, адже саме це створює наше з вами завтра!
— У вас професійно музична родина, включаючи вашу дружину Лідію, яка теж закінчила Київську консерваторію, троє дітей — юні музики. Яке ви бачите майбутнє для своїх дітей?
— Попри всі складнощі сьогоднішнього буття, вірю, що музика, мабуть, найщиріша річ на світі, не лише особистісно сформує моїх дітей, але й дасть їм можливість жити гідно, займаючись улюбленою справою. Старший син — піаніст, займається композицією, зараз отримав 3-у премію на Фестивалі слов’янської музики. Дочка і другий син — скрипалі. Повинні на цьому фестивалі грати концерт Вівальді, у день, коли ми представляємо молодих музикантів-виконавців. Вони отримали це право, пройшовши непростий конкурс. Я б бажав їм щасливого творчого майбутнього. Хотілося б, щоб вони продовжили нашу справу — фестиваль. Окрім іншого, наш Варожденський театр став Національним і, гадаю, з осені формуватиметься власний симфонічний колектив і оперний театр.
Дивилася на родину Бобичів і захоплювалася їхнім умінням жити з «підвищеним серцебиттям», дарувати себе світові і робити цей світ кращим. Хоча саме в цей час на Європу рушила стіна біженців, які хочуть європейських благ, але гуманітарні цінності цієї частини світу їм чужі. За короткий термін, маючи квоту в 1300 осіб, Хорватія мимоволі прийняла понад 30 тисяч. Я бачила їх. Мало жінок, дітей і людей похилого віку, хоча, на мій погляд, саме цим категоріям було б логічно рятуватися від беззаконня війни. Проте більшість становлять міцні, досить агресивні чоловіки середнього і нижче середнього віку. Мабуть, саме вони повинні були б захищати мирні цінності своєї країни і своєї віри. Вони невпинно перетинають кордони, обходячи прикордонні пости, категорично відмовляються від будь-якої реєстрації, висуваючи при цьому вимоги, які підтримують киданням каміння. Важко сказати, як впорається Європа з цією, явно підготованою антиєвропейською кампанією. Хочеться вірити, що витримає і не втратить свого обличчя. І існуватимуть європейські цінності. І множитимуть свої роки дивовижні фестивалі». І буде мир!
