Надзвичайно актуально звучать і сьогодні слова відомої української поетки й діячки Христі Алчевської, написані нею десятки років тому. Вони повною мірою стосуються й пошанування нащадками діячів цього славного роду Алчевських, які залишили значний слід в історії української культури. Однак широких заходів з приводу пошанування цих культурних діячів у нашому соціокультурному просторі щось не було чути. Хіба в рамках ХХ Міжнародних Шмельовських читань «І.С. Шмельов і письменники літературного зарубіжжя», які відбуватимуться в Алушті (Професорський куточок) 15—19 вересня цього року, — з ініціативи Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України відбудеться круглий стіл на тему: «Алчевські в історії та культурі України». Круглий стіл присвячено 170-річчю від дня народження Христини Данилівни Алчевської, 145-річчю від дня народження Григорія Олексійовича Алчевського, 135-річчю від дня народження Івана Олексійовича Алчевського. Серед організаторів — Міністерство культури Автономної Республіки Крим, Алуштинська міська рада, Алуштинський літературно-меморіальний музей С. Сергєєва-Ценського, Алуштинський музей І. Шмельова, Російський фонд культури, Управління культури і архівної справи Тамбовської області та Інститут літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України. Взяти участь у ньому зголосилися як українські, так і російські науковці, адже вони мають широке спільне поле дослідницької дотичності. Простір для наукових доповідей та дискусій тут якнайширший: родинні лінії Алчевських, Бекетових, Блоків, Менделєєвих тощо — про це розповідають, зокрема, матеріали експозиції Алуштинського будинку-музею академіка архітектури О. Бекетова (побудований в Професорському куточку 1896 р.), у стінах якого й проводяться секційні засідання міжнародних Шмельовських читань і який був осередком культурного життя української інтелігенції початку минулого століття, зокрема й представників родини Алчевських. Невтомним організатором і натхненником цієї щорічної (!) — за будь-яких економічних проблем і криз — наукової конференції був і залишається впродовж двадцяти років директор Алуштинського комплексу музеїв, кандидат філологічних наук Валерій Циганник за активної допомоги дружини, музейника з багаторічним стажем роботи Людмили Гнатівни Циганник та кількох їхніх колег. У роботі конференції, крім науковців із Росії, Білорусі, Польщі, Німеччини, Франції, неодноразово брали активну участь і науковці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, філологи й історики з Рівного, Львова, Черкас, Дніпропетровська, Одеси та ін. Зініційована доктором філологічних наук В. Нарівською (Дніпропетровськ) секція «Українська діаспора», яка постійно працює в рамках цієї конференції, привертає увагу тих, хто цікавиться літературою українського зарубіжжя, а також місцевих кримських викладачів. Приходять на засідання й ліцеїсти місцевого українського ліцею. Нинішнього року ця традиційна секція сформульована таким чином: «Українська діаспора: збереження спадщини — імена, документи, архіви; можливі контакти з І.С. Шмельовим». Адже особистість І.С. Шмельова (1873—1950), письменника-емігранта, який пережив у Криму всі жахи громадянської війни (1917—1922), зокрема втратив єдиного сина, та (не без впливу І. Буніна) емігрував наприкінці 1922 р. за кордон (мешкаючи в Парижі, зав’язав спілкування з російським філософом І. Ільїним), залишається тією віссю, довкола якої обертаються й інші теми й проблеми. Досить сказати, що епопею І. Шмельова «Сонце мертвих» про страшний голод у Криму 1921 р. перекладено 5 мовами світу.
Проте варто бодай трохи нагадати про славних представників родини Алчевських.
Христина Данилівна Алчевська народилася 4(16).ІV.1841 р. в місті Борзна Чернігівської обл., померла 15.08.1920 р. у Харкові, де й похована. Відомий український педагог, письменниця. Христина Данилівна Алчевська з 18 річного віку була кореспондентом «Колокола» Герцена, брала участь у роботі гуртка «Громада», заснованого О. Алчевським, була президентом Всесвітньої ліги освіти. У 1862 р. заснувала харківську жіночу недільну школу, де й викладала; 1870 р. домоглася офіційного дозволу відкриття школи для дорослих, у якій за 57 років навчалося понад 17 тис. осіб (нині тут виставковий зал Харківського художнього музею). Проводила велику педагогічно-методологічну роботу. Перший пам’ятник — погруддя Т. Шевченкові було встановлено (1899) у харківській садибі Алчевських (петербурзький скульптор В. Беклемішев, уродженець Катеринославщини, який навчався в Харківській рисувальній школі М.Д. Раєвської-Іванової). Зустрічалася й листувалася з І. Франком, М. Павликом, Л. Толстим, Ф. Достоєвським, І. Тургенєвим, А. Чеховим, В. Короленком. Удостоєна високих міжнародних літературних і педагогічних нагород за поширення в народі письменності.
Григорій Олексійович Алчевський (син Христини Данилівни та Олексія Кириловича) народився 1866 р. в місті Харкові, помер 1920 р. у Москві. Відомий педагог-вокаліст, співак, композитор, закінчив Харківський університет, Московську консерваторію, займався обробкою українських і російських народних пісень, романсів, написанням посібників зі співу тощо. Жив у Харкові. Організував приватний оркестр балалаєчників та кілька струнних аматорських оркестрів. З-поміж його творчих набутків — романси на вірші українських поетів, зокрема Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, Х. Алчевської.
Іван Олексійович Алчевський (син Христини Данилівни та Олексія Кириловича) народився 15(27). ХІІ. 1876 р. у Харкові, помер 27.04 (10.05) 1917р. в Баку, похований у м. Харкові. Відомий співак (тенор) і громадський діяч; соліст Маріїнського і Великого театрів, виступав у Ѓранд-Опера (Париж), співав із Шаляпіним. На його рахунку понад 55 найвідоміших оперних партій за 16 років, з-поміж яких і «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка» та ін. Його називали «Рубінштейном у співі». Іван Алчевський — організатор і перший голова Українського музично-драматичного товариства в Москві «Кобзар», яким 100 років тому, 1911 року, було організовано концерт до 50-их роковин від дня смерті Шевченка, на сцені Великого театру було поставлено опери «Наталка Полтавка» М. Лисенка і «Запорожець за Дунаєм» М. Гулака-Артемовського, читалися лекції про українську музичну культуру. У 1999 р. у Харкові відбувся Перший міжнародний конкурс вокалістів ім. І. Алчевського (Т. Штонда, С. Магера — 1-а премія; 2001 року — другий конкурс: переможці М. Шуляк та І. Мартинова).
Також нинішнього року минає:
110 років від дня смерті Олексія Кириловича Алчевського — чоловіка Христини Данилівни Алчевської (народився у м. Суми 1835 р., помер 07.05.1901 р. у Санкт-Петербурзі). Відомий український промисловець, банкір, засновник металургійних заводів, благодійник, меценат. У 1868 р. заснував Харківський торговий банк, 1871 р. — Харківський земельний банк, головою правління якого був понад 30 років. За матеріалами ЕСУ, земельний банк субсидував зі своїх прибутків школу глухонімих, Благодійне товариство, у закладах якого виховувалося 200 сиріт, утримувалося 80 літніх людей, діяло 19 дільничних піклувальних організацій про бідних; надавав фінансову підтримку різним закладам і церквам, за його участі влаштовувалися сільськогосподарські виставки, народні читання з агрономії, створювалися дослідні поля. Мав добру освіту, так само подбав про добру освіту своїх дітей; був активним учасником культурно-громадського життя. На його кошти було відкрито також недільну школу у Харкові, школи для сільських дітей. Серед його друзів були відомі українські письменники, вчені, театральні діячі. Високо цінував творчість Т. Шевченка. 1878 року Олексій Алчевський заснував Алексєєвське гірничо-промислове товариство, у 1895 р. — Донецько-Юр’ївський металургійний завод — при залізничній станції Юр’ївка (нині Алчевський металургійний комбінат), біля якого з’явилося робітниче селище — нині сумнозвісний Алчевськ. Тепер, очевидно, мало хто пам’ятає трагічні обставини, які обірвали життя цієї совісної людини. Масове безробіття, яке виникло в результаті економічної кризи на початку ХХ століття, підірвало фінансову стабільність і Донецько-Юр’ївського металургійного товариства. Олексій Кирилович став перед великою проблемою: як зберегти робочі місця. Він майже єдиний з-поміж підприємців не звільняв своїх робітників, шукаючи вихід зі скрутного становища. Двічі звертався із проханням до міністра фінансів Вітте надати кредит, проте отримав категоричну відмову. Це й вирішило його долю: людина честі і совісті, він покінчив життя самогубством (кинувся під потяг). Похований у Харкові (могила не збереглася). Сумні паралелі між кодексом честі сторічної давності й нашою реальністю!
80 років від дня смерті Христини Олексіївни Алчевської — дочки Христини Данилівни та Олексія Кириловича Алчевських (народилася 4 (16).ІІІ. 1882 р. в Харкові, померла 27.Х. 1931р., похована в Харкові). Відома українська поетеса, перекладачка. Навчалася в Першій жіночій гімназії в Харкові, у Харківській художній школі, закінчила Вищі педагогічні курси в Парижі, працювала вчителькою французької мови в тій же Харківській гімназії, після революції також продовжила вчительську роботу. Друкуватися почала 1905 року. Наступного року побачила світ книга її поезій «Туга за сонцем», згодом — поетичні збірки «Сонце з-за хмар» (1910), «Пісня життя» (1910), «Вишневий цвіт» (1912), «Пісні серця і просторів» (1914) — це видання втрачене під час війни, «Моєму краю» (1914), «Встань, сонце» (1916), «Пробудження» (1917). Активно друкувалася у тодішній періодиці: на сторінках «Хлібороба», «Літературно-наукового вісника», «Вільної України», «Нової громади», «Рідного краю», «Зорі», в альманахах «Розвага», «Терновий вінок», «В неволі», в жіночому часописі «Мета», у «Бджолі», «Раді», «Промені», «Шляху». Після жовтневого перевороту — спорадично в «Червоному шляху», «Всесвіті», «Зорі»; видала драматичну поему «Луїза Мішель»; перекладала Беранже, Вольтера, Гюго, Ж. Верна, Л. Толстого. В 1909—1911 рр. була активною авторкою журналу «Українська хата», який п’ять років виходив у Києві (1909—1914) і на сторінках якого друкувалися Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Філянський, Микола Чернявський, Микита Шаповал, Микола Вороний, Олена Журлива, Михайло Семенко, Марія Підгірянка, Григорій Чупринка, Богдан Лепкий, Яків Мамонтів, Олександр Олесь, Василь Пачовський, Петро Карманський та інші.
70 років із дня смерті Олексія Миколайовича Бекетова (народився 3. ІІІ 1862 р. у Харкові, помер 1941 р., похований у Харкові) — український архітектор (автор низки відомих харківських споруд), педагог, професор Харківського будівельного інституту, заслужений діяч мистецтв УРСР (1941), академік Петербурзької академії наук, засновник харківської архітектурної школи.
Родинна лінія Алчевські — Бекетови — Блоки надзвичайно цікава, і значною мірою представлена вона в експозиції Алуштинського музею О. Бекетова в Професорському куточку, розташованому в будинку, побудованому за проектом О. Бекетова у мавританському стилі. Особливу увагу відвідувачів завжди привертають розділи експозиції цього музею — «Бекетови-Алчевські в Професорському куточку», «Родина Алчевських в історії і культурі України —Росії» та ін.
Отут саме час повернутися до думки самої Христі Олексіївни Алчевської й подати розлогу цитату з її статті «Позиції громадян-учених і досвід життя», рукопис якої зберігається у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (ф. 36, № 33): «Українці ще доста не навчилися шанувати своїх діячів. Якась легковажність проглядає часом серед нашіх земляків, коли розмова йде про те, щоб заглубитись у питання про значіння певної діяльности в тих чи інших обставинах ніби діяльність повинна брати на розгляд окремо від її оточення, незалежно від ріжних історичних умовин, цілком безвідносно, як щось існуюче самостійно й підлегле оцінці лише по степіню продуційности. Всім нам відомі славні вкраїнські ймення, але ми тому не вміємо мабуть піднести їх і перед нашім народом, і над сусідами своїми, що забуваємо про те, на якому тлі розвивалась та діяльність, поруч з якими темними з’явищами розцьвітала вона, яких зусиль коштувала вона одиницям нашім. Ми здебільшого приймаєм її як щось належне нам природньо, щось довліюче, і... байдуже нам бува до того, як ця діяльність історично виникла, в чім її перевага перед подібною ж по продуційности, але в іншіх обставинах провадженною діяльнісю, — сусідською, скажім, чи перед працею чужинців... Ми, на жаль, не хочемо здебільшого порівнювати з темрявою ночі і в залежности від неї ясности чудових зорь, ми до них звикли... І тому що це все — так, тому — кажемо — немає в нас до себе частенько поваги, немає чести національної, національного само поважання, бажання все глибше й глибше пізнавати самих себе» (правопис авторки збережено). Метою її є — зайвий раз нагадати співвітчизникам про поняття національної гідності й честі.
І все ж Христя Алчевська була впевнена, що її ім’я залишиться в пам’яті нащадків. Вона писала: «Мене не викреслити при всьому бажанні з історії...». Цю свою відданість рідній землі перелила у поетичні рядки: «Найкращий цвіт свого життя/Я віддала отій країні,/де стільки мрій живе в піснях/ І в січовій вита руїні...». Копії рукописних матеріалів, що зберігаються у фондах Відділу рукописів і текстології (зокрема, також поема «Луїза Мішель», лист до О. Кобилянської від 3 ХІІ. 1908 р. із конвертом, лист до Г. Хоткевича від 1920 р. із віршем-присвятою матері, Х.Д. Алчевській, вірш «До Вкраинців» 1899 р. та ін.) авторкою цієї статті було передано кілька років тому до музею О. Бекетова — сподіваюся, вони прикрасять експозицію, яку працівники музеї, очевидно, розгорнуть із нагоди ювілею та круглого столу науковців.
Очевидно, тема круглого столу з огляду на широке коло дотичних імен може вийти за рамки суто філологічного зібрання. Мріялося також, аби на цій події виступив бодай хтось із лауреатів міжнародних конкурсів вокалістів ім. І. Алчевського або хоча б якийсь харківський (чи будь-який інший!) мистецький колектив. Проблема, як завжди, у фінансовому забезпеченні, адже організатори не мають можливості приймати гостей своїм коштом. Є намір і бажання ентузіастів перетворити цьогорічний круглий стіл на щорічний постійно діючий захід, де обговорюватимуться не тільки життєві й творчі колізії уславленої родини Алчевських, а й взагалі феномен української інтелігенції в такому розрізі: творчі династії, родини, особистості, долі. При цьому, вочевидь, алуштинські ентузіасти будуть раді прийняти як фінансову, так і культурницьку та інформаційну підтримку від тих, для кого сумна фраза Христі Алчевської «Українці ще доста не навчилися шанувати своїх діячів...», винесена у заголовок цих нотаток, стане не порожніми словами, а закликом до сумління й конкретних дій.
Однією з таких конкретних і дієвих справ на пошанування памяті цієї жертовної родини могло би бути створення Українського фонду Алчевських, який би підтримував українську культуру. Хочеться вірити, що такі ентузіасти в Україні знайдуться як серед банкірів та промисловців, так і серед української інтелігенції.
