Щоб обговорити проблеми вітчизняного книговидавництва, в стінах Національного університету «Острозька академія» 15 березня зібралися представники двох найстарших державних видавництв України — директор та комерційний директор «Наукової думки» Ігор Алексієнко й Віра Симонова та заступник директора видавництва «Либідь» Марія Курган. Разом із ними до академії прибули доктор історичних наук, професор Василь Ульяновський, за чиєю плідною співпрацею із «Либіддю» український науковий світ має нагоду спостерігати уже протягом десяти років, начальник управління преси та інформації Рівненської облдержадміністрації Валерій Черепуха та директор мережі «Рівне-книга» Михайло Свердлюк.
Після екскурсії академічним містечком, яку провели ректор Острозької академії Ігор Демидович Пасічник та директор Центру вивчення спадщини Острозької академії пані Ярослава Бондарчук, книговидавці мали зустріч із викладачами та студентами. Найрізноманітніших запитань від молоді гості отримали багато. Ось декілька з них:
— Останнім часом ми багато чули про проблеми українського книговидавництва. Але після того, як на знак протесту проти чинного законодавства в цій сфері українська письменницька еліта смажила шашлики на власних рукописах перед будинком уряду, це питання було поставлене на розгляд Верховною Радою. Зараз уже навіть маємо відповідний указ Президента. Чи очікуєте ви якихось змін?
Ігор АЛЕКСІЄНКО:
— Я був присутнім на тій акції протесту. Перш за все, хочу сказати, що боротьбу з урядом за українську книгу ми ведемо ще з 1996 р. Адже саме тоді нас запросили у Варшаву, на конференцію, присвячену питанням законодавства у світі книги, що проходила під егідою ЮНЕСКО та Ради Європи. По завершенні конференції ми звернулися з нашою проблемою до її організаторів, і вони направили українському урядові рекомендації щодо створення вітчизняному видавництву міцної законодавчої бази. Але реакції від уряду ми не дочекалися. Тоді спільно з останнім керівником Державного комітету в справах телебачення та радіомовлення паном Чижом ми два роки тому подали до Верховної Ради проект закону «Про сприяння книговидавничій справі в Україні». Цей закон було прийнято й він мав вступити в дію з 1 січня минулого року. Але, знову ж таки, прийшло нове керівництво, і його було заблоковано. Тоді Президент підписав цей закон і він має набрати чинності 1 січня.
За минулий рік в Україні видано півкнижки на душу населення (тоді як у Росії це три книжки на душу населення). Ні ми, ні наші книгопродавці не знаємо, що робити зараз, бо, по суті, бюджет забороняє продавати книжку без ПДВ, а закон — дозволяє.
— В українському книговидавництві склалася парадоксальна ситуація: українську книжку друкують у Росії, і там собівартість її видання значно нижча, ніж у нашій державі. Чи не вважаєте ви, що в Україні конче необхідно створити законодавчу базу й систему державних органів, які б забезпечили пріоритетність розвитку книговидання та унеможливили б лобізм з боку тих сил, які абсолютно не зацікавлені в розвиткові вітчизняного друкарства? Чи варто шукати причини застою в цій сфері в тому, що попит на українську книжку серед населення просто відсутній з огляду на занепад масової читацької культури в Україні?
Ігор АЛЄКСЄЄНКО: — Росіяни просто вдало використовують наші проблеми, аби задовольнити власні потреби. Адже вони отримують неабиякий прибуток від видавництва українських книжок. А щодо попиту, то справа в тому, що українську книгу може читати місто, обласний чи районний центри, але до сіл та містечок книги, на жаль, не доходять. Боляче бачити, як школярі переписують підручники, бо немає по чому вчитись. Але книжка потрібна... Так, книговидавництво — це комерція, книга приносить прибуток, але не можна забувати, що вона є духовною. Книга розвиває дух людини, розбудовує її внутрішній світ. Книга — це Берегиня нації. Ми ніколи не зможемо побудувати українську державу на російській книзі.
Марія КУРГАН:
— Попит на українську книгу є. Вона хоч і значно дорожча, але її купують. Дуже часто ми робимо свої виставки в різних ВНЗ України, адже розуміємо, що студентам книги просто необхідні. Стає дуже прикро, коли ми бачимо, як студенти скидаються по копійчині, аби купити таку потрібну їм книжку. Книжка важлива й потрібна сьогодні, можливо, як ніколи раніше.
Василь УЛЬЯНОВСЬКИЙ:
— У перший рік мого викладання в Київському університеті ім. Тараса Шевченка стався дуже цікавий випадок. Коли я тільки прийшов до університету, мені не дозволили викладати на історичному факультеті — направили на романо-германський. Після першої ж прочитаної мною лекції до мене підходять студенти й кажуть: «А не могли бы вы читать нам лекции на русском языке? Что это такое? Мы ничего не понимаем!» Я подумав, що треба щось робити. Читати історію України російською мовою було б дикістю, хоча це й моя рідна мова, за походженням я з північної Росії. Я й надалі читав лекції українською, але до цих лекцій я готувався так, як не готувався пізніше до жодної. І, на моє здивування, після декількох місяців роботи й терпіння, до мене стали підходити студенти із пропозиціями перекладати іноземні книги, в яких йдеться про Україну того періоду, який ми досліджували українською мовою, й писати по цьому реферат.
Тобто українську мову, крім того, щоб нею розмовляти, треба пропагувати. І таким чином персонально діяти на ту аудиторію, яка різко виступає проти неї. Тому розвиток і становлення української мови, в першу чергу, залежить від молодого покоління — майбутнього держави. У ваших руках після закінчення ВНЗ — сіяти добре, мудре й вічне, те, яку мову ви принесете — справжню, гарну, наповнену мелодійністю, аби всі, з ким ви спілкуєтесь, захотіли нею розмовляти. Надія не тільки на книгу, а й на кожну персону, яка цю мову мусить нести. Тільки ви — молода елітарна ланка суспільства — зможете відновити ставлення до рідної мови.
Михайло СВЕРДЛЮК:
— Сьогодні ми створили виїзну книжкову автолавку. Намагаємося побувати в усіх районних центрах України. Уявіть собі, що вчителі, знаючи, коли приїздить автолавка, з’їжджаються до неї з різних сіл і райцентрів, аби купити навіть дорогу книгу. Це — інтелігенція. То як ми взагалі можемо ставити питання про те, чи потрібна сьогодні українська книга, чи ні? Вона конче потрібна.
— Скажіть, будь ласка, ваші видання конкурують чи співпрацюють?
Ігор АЛЄКСЄЄНКО: — Сам факт, що ми з 1998 року з видавництвом, що реалізує ту саму літературу, разом відвідуємо виставки, ВНЗ, свідчить про те, що конкуренції, на жаль, немає, а от співпраця є, бо хорошої книги повинно бути багато.
Студенти Острозької академії задавали гостям ще багато запитань. Якою має бути політика підтримки державою вітчизняного книговидавництва, в чому наші переваги та недоліки в порівнянні з європейськими книговидавцями. Але не встигли ми вкласти в сумочки диктофони, як до нас одразу підбігла одногрупниця з проханням позичити їй 20 гривень на книжку... Обіцяла віддати, як отримає стипендію.
Як бачимо, українська книжка потрібна. Її читають, її чекають, її цінують. Так, вона — наша Берегиня. Але й Берегинь, знаєте, треба оберігати.
