Років із п'ять тому, живучи в гуртожитку, я, прокидаючись,
насамперед бачив січневу, пронизливо попелясту картину Анатолія Тертичного,
двійко симпатичних поганських бовванів, із докірливими баньками. Це тривало
з рік, і це було прекрасно. Я звик, що день починається «під знаком Тертичного»,
як із чашки кави. З тією різницею, що від кави все ж таки можна було безболісно
відмовитись, а від «Тертичного» — ні. Він налаштовував на хвилю якоїсь
внутрішньої, невимушеної вимогливості (Винниченко називав її «чесністю
із собою»), яка не полишала мене цілий день. А потім була ніч, був ранок,
і знову повторювалося те ж саме. Картина називалася «На шляху». (Хотілося
б додати за поетом: «...земного шляху», — але в нас дещо інші стосунки
із хронологією, ніж у середні віки).
Виставка творчого подружжя в галереї університету «Києво-Могилянська
академія» зустріла мене — на правому повороті — Анатолієвою «Пройденою
дорогою», і п'ять літ — як корова язиком злизала. Шлях ніби закінчився.
Де? На території «чистого кольору», попрацювати з яким автор мріяв завжди.
«Відмовився від чорнухи, що нависала постійно. Тісніше пов'язав лінію із
плямою», — слова звучать майже вичерпно. Семантика «Нового відліку» (диптих,
несиметричний, як його автор у своїх несхожих періодах) проявляється у
більшості його полотен із м'якою категоричністю пошуку. Так на тлі «Травневого
бажання» не раз вибруньковується слово «лоно». Лоно Лісу?
Ліс, звісно, не шишкінського зразка (а чи помітили ви,
що класик передвижництва писав переважно галявини і прогалини, — сахався
хащ, власне, лісу?). Зоологія тут недоречна — скоріше топографія, якщо
не «планетарність»: земні й зелені клапті поверхні, як із висоти пташиного
польоту (оскільки крил у нас немає, то згадати доведеться аероплан). Окремими
полотнами блукають залишки невипадкової фігуративності. Скажімо, стовбур,
помережений віями (не сумніваюся, що автор мав на увазі щось інше). Не
натяк, а тінь натяку — не такий уже гріх знехтувати ним. Споглядати Тертичного
треба «одним ковтком», хоча ковток може продовжуватися невизначено довго.
Ставлення автора до обраного зрізу реальності (краще було
б сказати не «зрізу», а «спилу», але ж ви здогадалися, що Ліс — один із
можливих символів?) порівняю зі ставленням Ролана Барта до об'єкту любові:
«Неправда, що чим дужче кохаєш, тим ліпше розумієш, вплив любовного досвіду
не зводиться до однієї лише мудрості: інший не підлягає пізнанню; його
непрозорість ніяк не ширма для секретів, а скоріш якась явність, в якій
скасовується гра видимості й суті... Містичний подив — я підступаю до пізнання
непізнаваного». Отже, люди — не тільки «як» ріки (втім, дивися в Тертичного
— «Потоки», «Потік») — вони і «як» ліси, гайки, діброви. Полотна, якими
можна мандрувати, як глухими стежками лісу, ось вони. Дивіться, мандруйте.
Через брак місця й обізнаності вимушений менше уваги приділити
іншому митцеві. Проте Наталка Задорожня — дочка класика українського мистецтва
Івана-Валентина (що у своїй творчості рухався від «Клятви» до «Роксолани»)
— графік рідкісної стильності. Джерела її натхнення (передусім маю на увазі
аркуші, виконані в техніці «туш, перо»: «Поминки», «Сон», «Степова баба»)
— галицька школа естампу і «поетичне кіно» 60-х років, а родинні традиції
безумовні. Її «гайок», мабуть, доглянутий садок, чистенький і ошатний;
сухого бадилля тут краще не шукати.
