Що бачило і що запам’ятало суспільство за ці останні дні? Тижні?.. Місяці?.. Руїну, вандалізм, брутальність, провокації, інвективи, бруд. Повернення кривавого прапора над Україною і битву мордоворотів у серці Галичини. Суспільну полеміку: чи вслід за псевдопатріотами російськими не поступили на кремлівську зарплату псевдопатріоти українські. П’яні убоїща громлять музей Ольги Богомолець у Радомишлі, зведений камінчик до камінчика зі звалища, на яке перетворили славетну папірню ХVІІ ст. влади радянські й пострадянські. До бандитських і чекістських серіалів на телебаченні додалися не менш захопливі спектаклі авторства то ГПУ, то СБУ, то МВС: військові персонажі ганяються за опозицією, за істориками та письменниками, за ректорами університетів. Зрештою, навіщо й голосування ВР за червоний прапор, ні до чого й підпис Президента. Цим прапором уже давно вимахує над Україною в ритмі «Мурки» воскреслий з недотлілої радянської історії сатана, тим образливіший через свою впізнавану нахабну пику нестаріючого шарікова.
Але в рознесеній по кишенях олігархів країні все одно весело. В літературі тріумфують діти клоаки. Громогласні «противсіхи» протестують проти існуючого порядку речей алкогольними турами і міньєтами в криївці. «Остання барикада» — коктейль. «Кров москаля» і «кошерне сало» — меню. У росіян теж «любимая игра — убить хохла». Все — гра, все — «нестерпна легкість буття», майже за Кундерою. На Черкащині спаплюжили пам’ятник Хмельницькому, у Харкові з пам’ятника незалежності збили тризуб, у Сумах на мечеті намалювали свастики, у Харкові мечеть підпалили, а в Дніпропетровську сплюндрували пам’ятник жертвам Голокосту... У віртуальному просторі блукає ксенофобський спам. Це всього лише за кілька днів після 9 травня. Але байдуже: у відеократичному світі все, що сталося сьогодні вранці, забулось до обіду, а що сталося позавчора, ніколи більше не пригадалося. Відтак не дуже кому й цікаво, що станеться завтра. Сказано: «Любіть Оклахому». Так і вийшло: всі люблять умовну Оклахому. І — від російського шпигуна до українського постмодерніста, від бомжа до міністра не люблять реальної України.
Тому мало кому й пригадалося, що у ці травневі дні ювілей одного з найбільших художників не лише України, а й Європи і, напевно, світу: Іванові Марчуку 12 травня виповнилося 75. Але хіба рідна Тернопільщина відзначила. Та ще Укрпошта випустила художній немаркований конверт з картиною «Пробудження», на якому 12 травня у Києві та Тернополі відбулися пам’ятні спецпогашення. Це та його прекрасна Україна, що пробуджується від заціпеніння, повертається до життя у тріумфальних тонах золотої блакиті.
А тим часом художник говорив у недавньому інтерв’ю: «На цій території ніколи не проростав нормальний талант, бо держава є його могильником». І ще: «Наші керманичі весь час повторюють: будуємо Україну, а насправді вибудовують якусь псевдодержаву з її попсовістю. Одне слово, це могильник унікальних людей, могильник людей талановитих і могильник усього прогресивного та неординарного».
Поп-совість є. А совісті — немає.
Художник повернувся з Америки. Повернувся для того, щоб сьогодні сказати: «Бо я свого часу повірив, що повертаюся у незалежну, вільну Україну. Мені не можна було вертатися». В Австралії впродовж 12-ти років був рай для художника — виставки, цікавість, умови для роботи. Простір. Свобода. Дихання. Повага до особистості. Повага до творчості. І в Америці шалено працював — за один рік написав понад дев’яностно картин. А тут: «Я вже десять років в Україні. Хоч це десять років нервів, десять років негативу. І те, що я працюю, то це винятково для себе, щоб не збожеволіти». З чого складаються дні? «У мене є оте дурне радіо, яке щогодини дає новини. А я щогодини їх чомусь слухаю. Коли я вже тут живу, це моя хвороба, це мій наркотик. Я не можу відгородитися від суспільного життя. (...) Усе, що навколо відбувається, відбивається і на мені. Як починається мій день? Дорогою до студії я купую кілька газет. (...) Ні, я не є фанатом якоїсь однієї думки чи політичної течії. Я беру різні погляди, а потім сам виводжу певну лінію. А от усі поразки держави сприймаю як власні. На жаль».
Згадую вісімдесяті, приголомшливе відкриття: Господи, в нас є такий художник?! Всі шістдесяті в нас його відбирали — заборонами, неможливими умовами для праці, забуттям. Ще й в момент агонії системи, пам’ятаю, сильно критикували Марчука за песимізм: що це за кольори такі, занадто похмурі, песимістичні — за такої сонцесяйній радянській дійсності!.. В ті часи так багато картин (десятки!) порозгублювалось, — і як це пережити художникові?! «Бо я був за бортом, під пресом, і за найменшої нагоди намагався презентувати свої твори, щоб мене хоч десь побачили, дізналися. Тому давав їх вивозити акторам, митцям, які мали можливість бувати за кордоном чи хоча б організувати якусь виставку в Москві чи деінде».
А сьогодні про свої картини: «Треба все це розвіяти по світу, бо тут воно нікому не потрібно».
Це все цитати — з одного тільки інтерв’ю1. Вчора — переслідування, заборони, замовчування, забуття. Незнаний Марчук — як забуті, перекреслені, незнані і його вчителі — видатні українські художники європейського спрямування Роман Сельський, Данило Довбушинський, Карло Звіринський. Двічі Марчука не прийняли до Спілки художників. Його звинувачували в «націоналізмі» й «формалізмі» — як, зрештою, всіх шістдесятників (художника переслідували, зокрема через підписання листа на захист російських дисидентів Юлія Даніеля та Андрєя Сінявського). Тож у реальності ніби й не було Марчука: виставкові зали, заповнені мальовидлами вождів революції, доярок і пролетарів. Перші виставки — з циклу «Голос моєї душі» — відбулися в 1979—1980 роках у Москві, — тоді в Москві була парадоксально менш задушлива атмосфера, ніж у Києві. А на першу свою виставку в Києві художник здобувся аж у 1990-му році... Коли вже мав за п’ятдесят. І попри все: «Мене не торкнулися часи застою. Я давно зрозумів, що мій особистий день праці — це найбільша цінність, яку дарує людині життя».
Сьогодні, коли Міжнародна академія сучасного мистецтва «Рим» прийняла художника до лав «Золотої гільдії» (а з усього світу там заледве півсотні митців!) та обрала його почесним членом наукової ради Академії, коли Марчук фіѓурує в британському рейтингу «100 геніїв сучасності», йому все одно немає місця у себе на Батьківщині. Картини складені в майстерні абияк за браком місця. Була б це цивілізована держава — влаштувала б десять виставок по світу, адже в Марчука — понад чотири тисячі картин, щонайрізноманітніші грандіозні цикли — «Голос моєї душі», «Пейзажі», «Цвітіння», «Кольорові прелюдії», «Портрети», «Експресії», «Шевченкіана» («ми живемо під єдиним батьківським дахом, який зветься Шевченко» — каже художник), «Абстрактні композиції», «Біла Планета», «Виходять мрії з берегів», «Погляд у безмежність»... Цивілізована держава видала би альбоми, що були б мистецькою візитною карткою країни.
Натомість немає навіть постійної майстерні-музею Марчука в Україні. 2004 року був закладений фундамент музею на Андріївському узвозі. Так і не побудований. В дитинстві не міг мати альбому — перший альбом подарували, коли вже був підлітком. І сьогодні теж немає того, що необхідне художникові. Вчорашній президент обіцяти обіцяв, але далі слів проект не пішов (чи правда, що ви знайомі з таким-то президентом, питали кілька років тому Марчука. Ні, відповідав, то президент знайомий зі мною). Та й Андріївський узвіз тепер — не український Монмартр, а стовковисько рейдерів, що відбирають у художників майстерні. Пірати штампують копії марчукових картин, продають на Узвозі і деінде.
І по стількох роках, по такому своєму стражденному паломництві художникові лишається сказати: «Геніальність, титули, звання — мене не цікавить. Те, що маємо справжнього, не хочемо відкрити світові. Мені лише дуже болить, щоб усе було доступне людям. Але що я тут можу зробити? Це проблема влади. А вірніше псевдовлади, яка не хоче бути кращою, не хоче показувати себе, свою Батьківщину світові з ліпшого боку. Те, що маємо справжнього, ми не хочемо відкрити закордону. Я вже впродовж багатьох років багатьом міністрам культури пропоную: «Ви ж хочете створювати позитивний імідж України, я даю вам свої роботи — везіть по Європі». Але жодної відповіді. Сам же я їх повезти не можу, бо потрібна ціла купа дозволів і т. п. і т. д. Мертва зона якась. Тому повторюю — це могильник для унікальних людей. Могильник для талановитих людей. Могильник для всього прогресивного. Залишилося ще землю продати — і все».
Так бачить Україну, так бачить світ людина етики, людина, яка ще дитиною мала в собі цю етику стосунку з землею, з природою. Розповідав, як хлопчаком дістався був до воронячого гнізда і його сколошкав. І від того почувався винуватим усе життя не перед ким, а перед вороною. Чи ж би та ворона його пам’ятала, а він її — так. Усе ту ворону малював... Ніби вибачався. А тут не вороняче гніздо, а державу розорили — і нічого...
А що далі? Чи матиме ця держава перспективу? Марчук коментує — без ілюзій: «Треба найперше не красти, а по-друге — не ворогувати. А тому треба, щоб прийшли китайці, малайці, африканці, а найкраще — щоб прийшли німці. Німці не дадуть погано жити, бо вони не дадуть красти. Вони просто зароблять чистою своєю працею. А українці ніколи не зможуть управляти державою. Бо Бог дав українцям рай, але забрав розум». І кому в попсовій державі, керованій шулерами і «кровосісями», в попсовій культурі з її алкогольними угарами і невротичними заздрощами потрібен той, хто так просто і жорстко, майже по-протестантськи почуває себе на світі: «Про свята ми не говоримо, у мене їх просто немає. Усі дні у мене однакові. Якщо я малюю на Різдво, то я Божу справу роблю. Коли хтось п’є, гуляє, то я працюю. Відпочивати я взагалі не вмію».
Роки спливають. «Доля країни — моя хвороба. (...) Хотів би так, аби хтось мене вивіз звідси до нормальної країни і дав пожити спокійно, але нема такого». Як сумно читати такі слова. «Хотів би втекти, але не можу»2. Боролися за свободу, вірилось у свободу — а потім її знову відбирали. Не раз і не двічі. І знову відберуть.
Але думають, що відберуть. Над Митцем жодна політика не владна. Марчук — «це планета, яка крутиться тільки навколо власної осі, і нікуди вона зі своєї орбіти не зійде». Його природний простір — як у Бога — небо: «Якби сказали небо розмалювати і дали б на це кілька тисяч років — розмалював би — і ніде не повторився б!»3.
«А ще у вас багато оголених дерев», — казала журналістка у цитованому інтерв’ю. «Це тому, що в мене нерви оголені», — відповів художник.
Ці нерви — як струни Всесвіту в його картинах.
Каже, що збирається в Чорнобильську зону: «Хочу зробити цілий цикл із цієї скривдженої землі». Вже написав трагічні його видива: «Акорди Чорнобиля», «Пересторога», «Балада про чисті води», «Постскриптум до Червоної книги», «Чорнобильська Мадонна».
Марчук — магнетичне взаємне перетікання світла й темряви, свідоме й інтуїтивне порушення перспективи і пропорцій, застигла нерозпруженим клубком симфонія переплетених ліній, сюрреалізм і реалізм у такому природному синтезі, що це вже творення якогось позаземного світу. Конкретні образи з містичною підсвіткою і абстрактний візіонаризм, але з прокресленими судомами реальності. Чіткий контур — і водночас плетиво нерозв’язних ліній. Часто картини називаються «Розірвані струни», «Музиканти», «Кольорові прелюди», «Реквієм», «Затихлі струни», «мелодія», «симфонія», «сюїти», «ноктюрни»: як і належиться модерному живопису, тут є синтез живопису і музики. І те велике червоне яблуко на снігу серед маленьких хат, і епічні груші, що спокійно спочивають на березі ріки, і ті високі старі, що — мов тіні — попримерзали до тих своїх менших від них хатин, і ті святі й мислителі, крізь яких прозирає есхатологічна порожнеча світу, — все це стереоскопічна орфічна символіка всього живого і сущого.
Дерева, люди, звірі, птиці, сни — трансцендентна круговерть конкретних пережитих смислів. Марчук любить зиму — туман, паморозь, іній... Здається, торкнешся картини — і свіжо відчуєш холод. Ніхто не дізнається, як він малює ті картини. Як батько-ткач у тернопільському селі ткав нитку, так син «пльонтає», як каже художник, тисячі ниток незримого космічного полотна. Не в техніці справа. Ці картини наснилися — й постали. Апокаліпсис і ноктюрн, пластика молитовної тиші, аскеза і вибух життя. А потім — квіти, квіти, квіти — найнеймовірніших форм і кольорів. Квіти космічні, ростуть на іншій планеті. Замерзлі кольори стали монохромною гамою в сюрреальних пейзажах «Білої Планети-1», «Білої Планети-2»... «Я пишу все для райської цієї планети, але живу у пеклі». І Шевченків «Кобзар» в оформленні Марчука — люди зі знятою шкірою, люди, сплетені з оголених нервів і сухого гілляччя, тіні «на нашій, не своїй землі». Загалом ті його старі — це есхатологічний образ Голодомору, — задовго до того, як до цієї теми звернулись історики.
А потім раптом — умовність, не люди — пересотані кольором постаті. Кубічно розколоті лики музикантів з розбитими інструментами, з затислими на них пальцями Паѓаніні. А далі знову — абстракціонізм, «Четвертий вимір» — з хаосу народжується смисл, розщеплена матерія розгортається ламаними лініями і каскадами кольорів. На відміну від Джексона Поллока з його експресіоністичними абстракціями, де вичахла стерильна матерія, в Марчука матерія, що протестує, вивільняє себе з себе, творить і перетворює...
Марчук — художник перехідних станів. У нього ніч на зламі світанку, внього вечір зберігає тепло дня. Не літо, а «Кінець літа». Звідси це містичне світло, загадковий ефект його таємничої техніки: поглядом «обживаєш» картину, а від неї проміниться мінливе рухоме світло. Його темпера мерехтить і вібрує — бо це внутрішнє космічне світло, запалене Богом всередині його заворожених пейзажів, гостроликих апостолів, інопланетних квітів, занурених у таємні пульсації буття жінок.
Прийшли в його творчість і філософи: «Секрет життя», «Мислитель», «Два філософи», «Де ж істина?». Таємничі персонажі, що живуть своїм мовчазним, посвяченим у лиш їм одним приступні таємниці, крізь їхні думки пробивається світло пророчої свічки, видовженими пальцями вони вичакловують сенс із цього абсурдного світу. «Я мріяв через мистецтво підняти зір людини до неба і показати їй осяйний лик неперебутнього», — казав художник.
Марчук починав з «Голосу моєї душі», а нині пише — «Погляд у безмежність». А зрештою, одна безмежність продовжує іншу. Було дитинство в селі на Тернопільщині, де фарб не знайти, то почав малювати квітковим соком — з блакитних і жовтих квітів робив акварельку для українського прапора. Було мозаїчне панно — іконостас «Ярослав Мудрий» та «До далеких планет» — в Інституті теоретичної фізики АН УРСР у Феофанії. Було життя скрізь по світу — і в самому центрі Манхеттена. Хлопчак з тернопільського села, що чарапкався по деревах видирати яйця з воронячих гнізд, бо не любив ворон, Марчук бачив, як падали Манхеттенські вежі — на тлі спокійного неба хмарочоси складалися, мов карткові будиночки, і стогнала земля. І сказав про це коротко і пророчо: «Ті будинки-близнюки видалися мені двома великими сірниками»4. З тих есхатологічних сірників постала Велика Світова Пожежа.
А потім знову — по всьому — Україна. Пішки ішов від Трипілля до Канева — шукав собі пристановища після Манхеттена. Знайшов — бо, кажуть, у дворі хати росла якась особливо покручена стара яблуня. Вона його й покликала. Знайшов, бо поруч — вода. Щоб з порогу малювати простір. Щоб тримати вранішнє сонце в долонях. Щоб — як «хіндуси» у священну ріку Ганг — вступати у святу ріку Дніпро...
Марчук — характерник, щезник, був і зник, пішов малювати. Дім художника — мольберт. «Бог прив’язав мене до мольберта».
Художник повертався не з Америки, а з космосу. І не в Україну, а в космос своєї душі. Душі «вільного мандрівника, прикутого до мольберта».
Світ — «моя палітра і моя майстерня. Доки житиму, йтиму вперед — зупинки не буде. У цьому весь я».
Свобода — це стан душі, каже Марчук. Бо він написав безліч картин. І одну-єдину — Всесвіт, підсвічений пензлем в його руках.
ДУМКА
Cергій ЯКУТОВИЧ, художник:
— Іван Марчук — видатна постать української культури. Художник непростого життя. Та все ж щасливий. У нього — талант. Божа іскра. А тоді, як писала Ліна Костенко, «...митцю не треба нагород, його судьба нагородила. Коли в людини є народ, тоді вона уже людина».
Марчукова творчість — безмежна. За кількістю створених робіт. Тематикою. Його картини — філософсько-композиційні. Я Івана, що називається, сприймаю цілком. Раннього, пізнішого, сучасного. Коли йому не дозволяли виставлятися, я оглядав Іванові роботи на закритих виставках. Ще тоді мене вабили оті його філософські роздуми на полотнах, про які, власне, вже йшлося, і метафоричність. Кажуть, в Україні багато талантів. Але мовчать про несприятливі умови для їхньої реалізації. Радий, що майстру це таки вдається. Попри все! Він не чекав прихильності долі, просто малював і шукав можливості показати себе світові. Врешті — знаходив. Бо сказано: хто стукає, тому відчинять... Геніальному митцю час від часу треба чути, що він саме такий — геніальний...
Я вітаю Івана Марчука із 75-літтям! Тішуся, що живу з цим Великим художником в один час!
1 Іван Марчук: «На цій території ніколи не проростав нормальний талант, бо держава є його могильником» http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=225629 (Інтерв’ю: Марина Кривда).
2 http://golosna.ucoz.ua/publ/1-1-0-1/.
3 Іван Марчук: «Я міг би розмалювати небо і не повторитися» [Інтерв’ю: Л. Островська, Г. Саловська]. — Вільне Життя плюс. — 2009. — № 37 (15045), 15.05; http://vilne.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=314:mar....
4 Іван Марчук: «Не можу погодитися, коли мій портрет Ющенка інтерпретують як пророцтво Помаранчевої революції й особистої драми Віктора Андрійовича...» [Інтерв’ю: Л. Журавльова]. — Дзеркало Тижня. — 2005. — № 39 (567), 8—14.10; http://www.dt.ua/ 3000/3760 /51428/.
