Коли раптом бачиш назву «Блез» на афіші цього столичного театру, мимоволі вихоплюється: «Не може бути!» Бо тут не дозволяють собі загравати з публікою й клеїти дурня, а через те раніше уникали ставити комедію ситуацій. Кілька місяців тому в інтерв’ю газеті «День» Крижановський сказав, що це, мовляв, буде спроба освоїти ще не випробуваний сегмент репертуару. Однак на ділі перед нами не так освоєння, як присвоєння — тобто гра на чужому полі, але за власними правилами.
Хто тільки не ставив «Блез» — від Харкова до Ужгорода! І хоч які різні сценічні версії цієї комедії доводилося бачити, ми не надавали значення тому, що головний герой — художник. Він міг бути хоч цирульником або таксистом, яка різниця? Головне, що це «француз у двозначному становищі» — і нам уже смішно. В Театрі на Печерську все нібито те саме, тільки з важливим уточненням: це — «художник у двозначному становищі». І не просто якийсь там «художник взагалі». А що, коли то був хтось такий... ну, як Сальвадор Далі? Або Пабло Пікассо? Тобто не буквально той самий — але так само справжній. І коли такий митець опиняється в обставинах буденного абсурду, то це вже щось більше, ніж хохма. Хтось скаже: гаразд, нехай, але чи такий серйозний підхід не погубить комедію? Ні, вона нікуди не зникає, лише дещо зміщується від комедії ситуацій до комедії характерів, а це жанр таки шляхетніший. Озираючись навколо себе, ви помічаєте: зал сміється не так, як звично для натовпу, а тим тихим сміхом, що буває в добрій розумній компанії. Зал навіть частіше сміється не вголос, а просто мовчки усміхається, що взагалі рідко доводиться бачити нині в театрах.
Утім, було й дещо «для натовпу»: у перших післяпрем’єрних спектаклях ексцентричний Ігор Рубашкін виходив у жіночій ролі іспанки Пепіти. Кажуть, виходило дуже весело. Але потім О.Крижановський це прибрав.
Головну роль в чергу грають двоє акторів. Блез Владислава Мамчура — породистий чоловік, золотокудре дитя Аполлона, він явно парижанин, або точніше, бездоганно відповідає уявленням про митця-парижанина. А от у Руслана Сокольника Блез — радше провінціал із походження, дикий і неприручений, таким, можливо, був молодий Пікассо. Та чи не головний персонаж вистави — служниця Марі. У виконанні Катерини Кістень — це те магічне дзеркало, в якому відбивається Блез. Якщо Марі — муза художника, то це найдивовижніша муза, яку можна уявити. Вона провінціалка, десь там у себе в Бретані косила сіно й доїла корів. Вона й сама схожа на симпатичну життєрадісну «корову»! Зрештою, якщо Пегас — крилатий кінь, то чому не бути крилатій корові? Звісно, буквальних крил тут немає, але у грі Катерини Кістень є враження польоту. Її Марі — істота нетутешня, елегантно-незграбна й дуже жива, вона вторглася в цей фальшиво-салонний світ і тим самим урятувала художника, бо принесла сюди ту справжність, без якої мистецтво — лише самообман і нічого не варта ілюзія.
