Дніпровський художник Микита ШАЛЕННИЙ (1982) став відомим 2011 року, коли його було номіновано на премію Пінчук-арт-центру з «Самотністю» — циклом картин про клоуна мережі «Макдональдс» Рональде, який намагається жити як звичайна людина і переживає ті самі щоденні драми.
Микита закінчив факультет архітектури в Придніпровській державній академії будівництва та архітектури. Працював архітектором, перш ніж розпочати кар’єру художника. У червні 2015 року одержав приз за кращу інсталяцію на фестивалі ArtVilnius (Литва). У листопаді 2018-го на Женевському міжнародному кінофестивалі його проект «Міст. VR» потрапив у номінацію «The International Immersive Works». Роботи Шаленного є в колекціях «МОСАК» (Краків, Польща), Faurschou Foundation (Копенгаген, Данія) і в приватних колекціях в Україні та за кордоном. Мав виставки в Німеччині, США, Данії, Швейцарії, Словенії, Польщі, Угорщині. Працює з такими медіа, як живопис, малюнок, відео, фотографія та інсталяція.
Приводом для нашої розмови став один із найгучніших проектів 36-річного художника — встановлення й відкриття концептуального арт-об’єкта «Лекторій» в першому корпусі Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. 17 триметрових червоних стільців являють собою ефектний контраст із темною будівлею та сірим асфальтом; ця інсталяція бездоганно вписана в довкілля й водночас сама по собі генерує цілий спектр значень, які добре узгоджуються з освітньою функцією Університету.
Ми поговорили як про творчість самого Микити, так і про художню ситуацію в Дніпрі загалом.
ВИБІР
— Микито, мистецтво було для тебе успадкованою справою?
— Власне, вирішуй сам. Мій дідусь — архітектор, мама — архітекторка, батько — інженер-будівельник. Друга гілка — лікарі: прадід, сестра, бабуся.
— Але спокуси стати медиком у тебе явно не було.
— Так. Закінчив художню школу, потім навчався в архітектурному класі при Будівельній академії, поступив на архітектуру в Дніпровському будівельному інституті — архітектори, до речі, навчаються 6 років, як і медики. Почав практикувати в дизайні вже десь на четвертому курсі, асистував у приватних майстернях. Архітектуру залишив 2013-го.
ПРОЕКТ «МІСТ». ВР. ФРАГМЕНТ ВІДЕО З ВІРТУАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ
— Чому?
— Важко поєднувати дві практики. Архітектурний інструментарій — це швидке оволодіння технічними програмами, ти пов’язаний з розмірами і математикою, а образотворче мистецтво вимагає абсолютно інших умінь. Наприклад, КАБАКОВ (Ілля Кабаков — всесвітньо відомий художник-концептуаліст дніпровського походження, який нині живе в США. — Д.Д.) вважає, що у художника має бути ще якась професія. Ось Ілля працював ще ілюстратором. Якесь підживлення має бути, аби відчувати себе незалежно. Я вирішив стати художником 2007 року, але зміг реалізувати це бажання наприкінці 2009. До того вся енергія йшла в архітектуру, а після — архітектура стала підробітком. Я брав об’єкти, завершував їх, і так купував час для занять мистецтвом. Ці переключення погані періодами відсутності в одній із галузей — якщо ти відповідально підходиш до справи. Художник — і це не пафосні слова — весь час у роботі, у нього перманентно вирішуються якісь завдання в голові. 2013 року я продав свою серію, що дало мені можливість на цілий рік зосередитися лише на мистецтві, дало поштовх творам, які мали успіх, таким чином я зміг відійти від архітектури взагалі. Але якщо взяти мій останній великий мультимедійний проект «Міст. VR», який потрапив на фестивалі в Женеві, Лейпцигу, Словенії, Гамбурзі — там і інсталяція, і малюнки, і живопис, і віртуальна реальність — ось у цьому задіяно весь комплекс моїх умінь, архітектурних у тому числі.
ФОРМА
— Де ще тобі довелось застосувати інженерний досвід?
— Проект «Катапульта» на виставці «Індустріальний Едем» у Києві. Це дуже важливий момент. Я попросив інженера «Південмашу» замість ракети допомогти мені спроектувати катапульту. Восени 2013-го, ще до подій на Майдані! Я поверх креслень ракет, які зробив інженер, наклав креслення катапульти, тому що хотів показати, що ми перебуваємо в іншому часі і нам потрібні інші механізми, а катапульта — це можливість для нас перенестися кудись і обдурити систему, вийти за рамки. Була сконструйована невелика модель, а вже після подій на Майдані я побудував її семиметрову копію в Любліні на фестивалі «Відкрите місто», куди мене запросив відомий куратор Єжи ОНУХ. Це моя перша велика інсталяція.
ПРОЕКТ «СИБІР». ЕКСПОЗИЦІЯ. МІЖНАРОДНИЙ ЯРМАРОК СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА ARTVILNIUS’15. ВІЛЬНЮС, ЛИТВА, 2015 РІК. ЗЕЛЕНІ КИТАЙСЬКІ РУШНИКИ. РОЗМІР: 350Х2000 СМ
— Але відомим тебе зробила серія «Самотність». Звідки в ній образ клоуна?
— Це наївна романтична робота, що спирається на особисті переживання. Я сам працював тоді у великій корпорації, та й відчуття опозиції великого міста і маленької людини було мені близьким. Крім того, я сам користувач «Макдональдса». Мені хотілося показати зворотний бік життя цього клоуна. Його фізіономія — це я в гримі. І його подруга — лялька із секс-шопа. Це насправді сумна історія.
— Ти працюєш з різними носіями художньої інформації. Який жанр тобі більше подобається?
— Графіка, живопис, скульптура, безумовно, завжди ближче людині за рахунок своєї рукотворчості. Будь-яка цифрова річ, наскільки б геніальною вона не була, не має цього людського, фізичного. Живопис сам по собі — з прадавніх жанрів. У нього настільки серйозна і давня історія, що його дуже складно розвивати. Знаходяться художники — Марлен ДЮМА, Ансельм КІФЕР, Герхард РІХТЕР, Олег ГОЛОСІЙ, Пітер ДОЙГ — у кого це виходить, але таких прикладів одиниці. І повторювати після них безглуздо. Фотографія зайняла в певному сенсі місце живопису, перейнявши його реалістичну складову, але авторське постановочне фото сьогодні теж багато в чому вичерпало себе.
ПРОЕКТ «МОЗОК». ЕКСПОЗИЦІЯ. «МИСТЕЦЬКА ПРАЦЯ. ARTWORK». «МИСТЕЦЬКИЙ АРСЕНАЛ». 2017 РІК. ТКАНИНА, ДЕРЕВО, МОТУЗКА, КРІПЛЕННЯ, ДРІТ ПІДСВІТКИ. РОЗМІР: 450Х650Х450 СМ
Кілька разів я для себе відкривав якісь вдалі форми, але ніколи на них не затримувався. Цикл «Самотність» легкий для сприйняття, історія прочитувалася на всіх рівнях, але перестала мене цікавити, тому що саме цей прийом стосувався конкретної теми. Це як у кіно — я вибираю чорно-білу плівку для фільму про війну, тому що доречне саме таке рішення. Точний прийом щонайкраще додає переконливості конкретній задуманій роботі. Можу сказати, що у мене добре виходить — підтверджено колегами: фотографія, графіка і, особливо, інсталяції.
«ЛЕКТОРІЙ»
— Власне, про інсталяції. Як з’явився «Лекторій»?
— 2015 року я придумав таку акцію: оголосити лекцію, зібрати людей, сказати, що вона відбудеться в такій-то будівлі, на третьому поверсі. Є лектор, все по-справжньому. Але лекція відбудеться за умови, що всі місця будуть зайняті. І розмістити лекційний зал вертикально, на стіні цього третього поверху. Врешті-решт, я тричі застосував цей прийом. Перша акція зі стільцями на стіні галереї «Артсвіт» у Дніпрі називалася «Відкриті думки». Відвідувачі заповнювали анонімні анкети про культурне життя міста, висловлювали цікаві міркування. Ідея — дуже складно організувати діалог, наші культурні поля часто не збігаються. Друга лекція — «Чому ніхто не прийшов?» — на даху арт-центру «Квартира» — стільці стояли під кутом на даху. І третя — «Час вирушати» — стільці з Фестивального причалу на понтоні відпливали на середину Дніпра. До речі, всім лекторам я потім написав листи з вибаченнями за те, що використовував їх імена. А підсумкова виставка пройшла в «Мистецькому Арсеналі». Зробив я все це дуже швидко, з друзями, за свій рахунок.
— А інсталяція біля Університету?
— У Дніпрі є грантовий конкурс «Культурна столиця». Я подавав «Лекторій» для установки в місті, але бюджет був дуже малий, тому мою заявку відхиляли. Потім, коли зайшла мова, аби щось побудувати на століття Університету, місто запропонувало мені цим зайнятися. «Лекторій» не відразу прийшов мені на думку. Адже там досить складні умови — висотна будівля, тротуар, басейн, як все обіграти? Зрештою я все ж повернувся до «Лекторію», відмасштабував ці стільці. І так концепція продовжилася: знову не можна провести лекцію, коли вони такого величезного розміру. Ідея проекту — реакційність суспільства, неготовність його зайняти ці місця. Дуже просто. Але вона і має бути простою.
— Як тобі працювалося з чиновниками?
— Часу залишалося мало. Я ходив на узгодження, але мене вже трохи знали, довіряли як професіоналові, і коли щось пропонував — приймали. Вони розуміли, що я дам хороший результат. Складно було, хоч як це дивно, погоджувати це не з містом, а з Університетом, де високий середній вік викладачів. Люди 70+ і певного гарту. Але тут замовник і користувач — місто.
— Городянам подобається?
— Я не очікував, що буде такий ажіотаж. Ми поверталися туди щось доробляти — і люди були постійно, машини приїжджали, байкери на мотоциклах, пари гуляли, молодь влаштувала флешмоб з танцями. Ми ж ще зробили непомітні сходинки, аби люди могли залізти на стільці. Я дуже задоволений. Ця робота має взаємодіяти з містом, люди мають користуватися нею, це не пам’ятник. Інсталяція змінила все.
ПРОЕКТ «МІСТ». ОБ'ЄКТ. ЕКСПОЗИЦІЯ. П’ЯТА ОДЕСЬКА БІЄНАЛЕ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА. ЗАВОД ШАМПАНСЬКИХ ВИН. ОДЕСА, УКРАЇНА, 2017 РІК. МОДЕЛЬ, МАСШТАБ 1:5, ДЕРЕВО, МОТУЗКА, КРІПЛЕННЯ. РОЗМІР: 100Х140Х120 СМ
— Скажи мені як автор вдалого прецеденту: що заважає паблік-арту в Україні? Адже така форма — неодмінна ознака будь-якого сучасного міста.
— Я помітив у Данії в позаминулому році, що мистецтво там не є чимось елітарним, воно — частина повсякденного життя. Інсталяції, скульптури цікаво і природно вплетені в тканину міста. По Україні — є два моменти. По-перше, це дорогі речі. По-друге, замовники повинні довіряти смаку і таланту автора, а для цього потрібен посередник, який має досвід таких проектів, який багато бачив, розуміє світовий, а не лише локальний контекст. Тобто мова про гідне фінансування і довіру. Ось у Києві ставлять речі, але кожного разу із скандалами, причому дуже часто не по справі. Як з цією синьою рукою навпроти Бессарабки: кумедна ідея, раніше там вже робили проекти — ну, що за галас? Це повільний шлях, але до адекватного сприйняття прийдуть.
У МІСТІ
— Яка ситуація з сучасним мистецтвом у Дніпрі?
— Вона кардинально змінилася. Це назрівало досить давно. Вода закипала, а зараз переливається через край. Сьогодні я знаю в місті багато молоді після школи, яка їздила вчитися мистецтву до Польщі та Чехії. У «Артсвіті» є експериментальний простір «Кімната», і там кожні два тижні виставляється новий молодий художник. Ще п’ять років тому це було б неможливо.
Своєї школи у нас немає, проте з архітектурного факультету Будівельної академії, з факультету дизайну Університету виходять люди, які прагнуть розвиватися далі. Раніше було три виставкових майданчики: «Квартира», «Я-галерея» та «Артсвіт». Зараз працює лише «Артсвіт», «Квартира» переключилася на музику, «Я-галерея» припинила існування. А з іншого боку, з’явилася некомерційна організація «Культура медіальна», яка проводить фестиваль «Конструкція» і влаштовує колаборації з художниками з інших міст, ще «Ксі-простір» — виставки, кінопокази, концерти. Мало. Але є. Слід також згадати ініціативи, зосереджені на дизайні і урбаністиці. Наприклад, наш головний художник з робочою групою займається розробкою айдентики Дніпра. Вражаюче.
— Чому це так важливо?
— Коли потрапляєш в будь-яке європейське місто, то дуже швидко починаєш в ньому орієнтуватися, тому що розумієш систему знаків цього міста — якого кольору метро, де яка вулиця тощо. Ось у Дніпрі теж це роблять, у них вже є успіхи. Посада головного художника Дніпра народилася заново. І дуже добре, що це підтримується муніципалітетом, що влада зацікавлена, аби ми жили в іншому місті. Є вже проект, згідно з яким вся зовнішня реклама взагалі робитиметься інакше. Місто розіб’ють на три зони: історичну, контрольованої забудови і нерегулярної забудови, всі чітко регламентують. Цієї потворності, коли вішається жахливий банер поверх ліпнини, сподіваюся, вже не буде.
ПРОЕКТ «СИБІР». ЕКСПОЗИЦІЯ. «ГОРИЗОНТ ПОДІЙ». «МИСТЕЦЬКИЙ АРСЕНАЛ». КИЇВ, УКРАЇНА, 2016 РІК. ЧОРНІ КИТАЙСЬКІ РУШНИКИ. РОЗМІР: 350Х2000 СМ
— А що ти можеш сказати про сучасну архітектуру Дніпра?
— Щодо останніх 20 років, то, якщо ми говоримо про масштабні об’єкти, найкраща — це саме архітектура Дніпра. Не Києва, не Харкова, не Одеси, не Львова. Треба віддати належне Олександру Дольнику — він змінив обличчя міста. Його дуже критикували свого часу, але я розумію його логіку. Ступінь його скрупульозного заглиблення в ситуацію насправді високий. У 1990-х він з командою опрацьовував історичні квартали, вивчав всю забудову, її цінність, все по кісточках. Я це знаю, тому що для дипломної роботи один з викладачів дав мені копії карт, які вони тоді робили. Дольник вивчав поверховість будівель, ніколи не йшов всупереч з існуючим міським пейзажем — не ліпив сім поверхів поряд з двома. Олександр Дольник, Олександр Сорін побудували об’єкти, що вплинули на місто найкращим чином. Є і потворна архітектура, але не їх. Що ж до Києва, то ми з приятелем охарактеризували цей стиль як «Києво-Печерська Лавра». Псевдостаровина, псевдоеклектика, нелогічний плоский декор, фасади немов з гіпсокартону.
«СПОДІВАЮСЯ, НАВЧУСЯ ЛІТАТИ»
— Що далі — після успіху «Лекторію»?
— Працюю над великим проектом у віртуальній реальності. Він передбачатиме елементи перформансу. Декілька об’єктів-інсталяцій, але не в Дніпрі. Розвиваю далі серію «Міст». І є ще один задум, про який не можу говорити.
— Маєш захоплення поза мистецтвом?
— Рухливі види спорту. Лижі, лонгборд — дуже круто. Мені казали, що це важко, треба довго вчитися — але мені дуже сподобалось. Люблю авіаспорт, ще мало знаю, придивляюся. Авіаінструктори казали, що в мене талант, тому що не боюся робити складні трюки. Сподіваюся, навчуся літати.
