Уже біблійна мудрість свідчить: людина створена «за образом
і подобою Божою». Однак ця подібність задана, а образ Божий (після гріхопадіння
Адама) людина ще має заслужити. Вона абсолютно вільна у тому, щоб розпорядитися
своєю людською природою. Навіть на дибі людина може піднятися до образу
Божого, а може і не здолати гріха. Ось чому суб'єкти підслідних лжесвідчень
винні, хоч ця провина і входить у їхню мученицьку долю.
Проте, чи маємо ми право безапеляційно визначати ступінь
їхньої провини? Тут віковічна мудрість не така вже й однозначна. Адже існує
страшна жорстокість правоти, яку можна заповнити лише власним стражданням.
Великий страждальник сталінських таборів, харківський поет
Б. Чичибабін писав про часи терору:
надлюдським досвідом, сучасними мірками ліберальної демократії.
Є, безперечно, і зараз наївні або підвладні кон'юнктурі
люди, які, підіймаючи в архівах протоколи сталінських «обробок» інтелігенції,
легко наклеюють ярлики морального осуду на людей, які стали фактично жертвами.
Тут потрібні етичні «терези Іова», а не азбучна моралістика. Або, як мінімум,
треба знайти етичну стійкість, щоб самому не транслювати дух тоталітаризму
з його садистичною викривальністю усякого інакомислення. Адже тоталітаризм
тому і називається тоталітаризмом, що робив усіх співучасниками своїх діянь.
Тому за зовнішнім одноголоссям тоталітарних кампаній приховуються різні
підтексти і складні процеси, що вимагають тонкого дослідницького аналізу
і моральної вивіреності. Принаймні я та мої друзі (до числа яких входили
і такі відомі філософи, як І. Мамардашвілі, А. Зіновьєв, Н. Чавчавадзе
та ін.) прийшли до такого критерію оцінки діячів сталінської епохи :
якщо робив у цей час кар'єру — винен, якщо животів — потребуєш співчуття
і покаяння. Хоч і на такій позиції позначається максималізм.
Не можна не враховувати у наших думках формулу гуманізму
ХХ століття, яку виробив Т. Манн: «Усяке рішення у справах людини — передчасне».
Передчасне у тому значенні, що можуть змінитися як сам предмет оцінки,
так і люди, які оцінюють, тобто ми самі.
На цьому, мабуть, можна було б і закінчити обговорення
наших позицій в оцінці моральної відповідальності осіб, причетних до трагедії
Драй- Хмари. Та за нею стоїть трагедія часу, а її аналіз виводить на надіндивідуальні
обставини.
Поставимо собі запитання: навіщо провідники сталінського
терору витрачали місяці слідчої тяганини, тортур і нічних допитів, щоб
добитися особистого визнання провини своїх жертв? Адже суд так званих «трійок»
не потребував доказів, а смертні вироки мільйонам людей були заздалегідь
винесені ходом репресій. Жахливий задум полягає, однак, у тому, щоб не
просто фізично знищити людину, але й етично заплямувати її ім'я, втягуючи
таким чином і нащадків у вже моральні репресії проти невинно засуджених.
Накреслювалась свого роду історична перспектива перманентного суду. І чи
не працюємо ми на цю сатанинську перспективу, продовжуючи засуджувати уже
не фіктивні злочини, а реальні людські слабкості жертв тоталітаризму? А
якщо так, то виникає єретична думка про можливість обернення морального
розгляду поведінки репресованих людей на засудження нас самих, на той «внутрішній
Апокаліпсис», про який почали говорити філософи у другій половині ХХ століття.
І тоді можна лише покаянно констатувати, що ми ще не досягли того максимуму
етичної ясності, з висоти якого стражденний Христос пробачив слабкість
своїх учнів, які загубилися у пітьмі Гетсиманської ночі.
