«Дело надо делать, господа!», «Я не жил, не жил!», «В человеке должно быть все прекрасно...» — ці та інші до болю знайомі фрази з різних чеховських п'єс, розповідей, листів, записників по- новому гостро звучать у новій виставі Театру на Лівому березі Дніпра «26 кімнат...».
У цих віртуальних кімнатах бродять, сумують, стріляються, закохуються, хворіють, мучать один одного ніби знайомі персонажі з хрестоматійної п'єси «Дядя Ваня» — Серебряков, Олена Андріївна, Войницький (щоправда, тут він не дядя Ваня, а Єгор, але все ж Петрович), Соня, Марія Василівна, Ілля Ілліч на прізвисько Вафля, Михайло Львович (тут він не Астров, а Хрущов, але також саджає ліс — пророцтво?). Але є й інші — Леонід Степанович Желтухін та його сестра Юлечка, місцевий донжуан Федір Іванович Орловський. Що за плутанина?
Просто режисер Едуард Митницький ставить не класичний варіант, а чеховський ескіз до майбутніх шедеврів — п'єсу «Леший», що можна перекласти як «дідько», звідси і назва матеріалу. Автор п'єсу не публікував, її сценічна історія надто бідна. І дійсно, сюжет «рихлий», деякі образи прописані слабо (брат і сестра Желтухіни — недаремно вони драматургом були безжалісно викреслені), чи досить пласко, однофарбно (Орловський, він потім об'єднався з Хрущовим і вийшов Астров). Та й головний герой змінився — тут це лікар Михайло Львович на прізвисько Лєший, а Войницький, в майбутньому дядя Ваня, існує на периферії сюжету. І таки чинить самогубство, а не лише краде морфій із саквояжа Астрова.
Навіщо брати в роботу недосконалість? Та тому, що сучасний режисер бачить цей текст іншими очима, прочитує в нових ракурсах — і виходить театр абсурду. І тоді недоліки п'єси перетворюються на достоїнства вистави. Щоправда, режисер втрутився в текст Чехова — прибрав зайву багатослівність, додав гумористично мудрі фрази з інших творів Антона Павловича, посилив образ Орловського мотивами чеховських розповідей. Чи можливо взагалі трактувати драматургію Чехова як абсурдистську драму? Цілком. Чехов і Шекспір — лише два драматурги у світовому театрі, які піддаються будь-яким естетичним стилям, жанрам та напрямам сценічного мистецтва. У цьому випадку Е. Митницький обирає абсурд, який резонує з сучасністю.
У виставі гостро звучать багато проблем нашого життя, що виражені не лише вербально, текстами, але й у метафорах сценічної дії. Персонажі надто часто опиняються спиною один до одного, спілкуються між собою не «очі в очі», а дивлячись у бік, іноді в протилежний. Діалог зненацька припиняється — той, хто розпочав розмову, йде, а той, хто залишився виголошує чудові монологи... в пустоту. Часто говорять усі разом, навіть кричать і — не чують один одного. Впізнаєте?
Дивні люди — у кожного в душі біль невгамовний, але ніхто її не відкриває, тому що нікому довіритися, ніхто не зрозуміє, не пожаліє. Біль у кожного свій — непомірні амбіції, що обернулися в старості суспільним забуттям, комплекси незрозумілості й меншовартості, нездійсненного кохання й марної жертви, безцільно прожитого життя і ... і ... і... Так і ходять сценою, до краю сповнені цим болем, мов боячись розплескати — носять себе, не звертаючи уваги на інших. Або сидять, як Войницький, збоку на стільці, склавши руки на грудях, закривши всі енергетичні канали, відгородившись від світу. Або говорять, як Вафля, кудись за лаштунки, про свій моральний подвиг, ніби вмовляючи себе, що таки подвиг.
А якщо ходять у лабіринті чорних примарних стовбурів мертвого (чорнобильського?) лісу або почорнілих від часу колон старої садиби (художник Олег Лунєв), то постійно втрачають один одного, а частіше спотикаються без кінця — то об мідний таз, то об Войницкого, який лежить не підлозі, то наштовхуючись на стіл на коліщатках, то перекидаючи стільці, то падаючи з них. Не люди — двадцять два нещастя (так прозвуть Єпіходова в «Вишневом саде» — і ця п'єса успішно йде в театрі). Недотепи — також чеховський вислів — вони або ми? Нічого у нас не виходить, раз по раз спотикаємося, що б не робили, щокроку якісь дрібні перешкоди — як лише стоїмо на ногах?
У цьому контексті виникають асоціації, часом несподівані й далекі, але виникають. Герої говорять, що будинок їхній якийсь дивний — 26 кімнат. Для когось вони пусті: 26 кімнат, стільки народу, а нікого не знайдеш. Для когось тиснява — 26 кімнат, а усамітнитися ніде, скрізь хтось є. 26 кімнат... в Україні 26 областей... І скрізь хтось є, й нікого не знайдеш... Вистава називається не «Леший», а «26 кімнат...». Е. Митницький любить перейменовувати п'єси, що ставить. Але ніколи не робить це випадково.
Режисерську партитуру вистави втілили дивовижно тонкі й точні в психологічному малюнку артисти театру. Дія розвивається повільно, в контрасті з шаленими ритмами сучасного життя й мистецтва. Повільно, але не нудно. Тому що очей не відірвати від докладного проживання кожним з акторів не лише власного тексту, але й так званих «зон мовчання», коли у центрі уваги опиняється партнер.
Олена Андріївна у виконанні Олесі Жураковської не традиційна гнучка станом «русалка», а кустодієвська красуня, білотіла, пишна, саме життя, й... мовчазна, вся в собі, жодного разу так і не посміхнулася, але й не «обмила сльозами» помилку молодості. Трагедія чистої душі, яку штовхають на гріх, підозрюють в негідних помислах. А вона захищається байдужістю, що приховує огиду до вульгарного світу та його вульгарних мешканців. Такою ж зосередженою на своєму внутрішньому світі актриса вийшла й вклонитися.
Поряд «стара діва» Соня — Тетяна Круликовська. Нервова, вся сповнена очікування, вона якось спазматично хапається за один лише натяк на взаєморозуміння, на кохання. І тому дуже досадує на черговий зрив цієї надії. Чудова нічна сцена Олени й Соні, коли дві жінки, які зневірилися, п'ють горілку (ах, не за Чеховим, зате по-нашому) й не п'яніють, тому що нерви їхні на межі, лише соромно перед Серебряковим, що так недоречно з'явився поблизу них. Складний, багатошаровий за значенням етюд «викриття» грають тут артисти.
У ролі Серебрякова — Станіслав Пазенко, який давно не виходив на сцену. З акторською освітою він багато років перебував у державних і громадських структурах сфери культури. Але талант виявився живучим. Пазенко переконливо передає тип «начальника», «дутого авторитету». У великих рогових очках, з відстовбурченою нижньою губою він нікого навколо себе практично не сприймає й тому страшенно самотній, але з самим собою йому не нудно. І раптом Серебряков виявляється по-дитячому безпорадним і жалюгідним після самогубства Войницького та зникнення дружини. Але як тільки Олена Андріївна повертається, він знову стає монолітом, пам'ятником самому собі. Цей контраст станів зіграний актором вражаюче.
Олександр Ганноченко в ролі Єгора Петровича Войницького — «зайва людина», було таке точне визначення частини російського дворянства в ХIХ столітті. Жорж любить Олену першим й останнім коханням- надією, він сексуальний у своєму залицянні до неї, але йому нічого їй дати — душа його пуста, вихолощена безглуздими буднями провінційної повсякденності, де з нього такого ніколи не вийшло б ані Шопенгауера, ані Достоєвського. Він намагається заповнити цю пустоту емоційними вибухами, що швидко гаснуть, зухвалими витівками (притяг зрубане деревце в піку Лєшому, вискочив на стіл, валяється на підлозі), відсторонено-іронічним спостереженням за суєтою. Куля в лоб для нього єдиний вихід із безвиході.
Федір Орловський — Микола Боклан — у червоній сорочці й з громовим голосом, чарівний нахаба з нахаб. Він уміє завойовувати жінок, ось і на Олену Андріївну наступає, розставивши руки-гачки й пальцями-кігтями — налітає орел на куріпку, зараз вона затріпоче в його пазурах. Але... вона байдужа й холодна до нестями. І Федора захоплює справжнє кохання. У черкесці з газирями — франт! — він просить (!) її кохання. А вона байдужа й холодна. І тут треба бачити хворі очі Боклана. Він живий, він може й кохану повернути до життя. А вона не бачить цих очей, не дивиться в його бік, вона байдужа й холодна. А у нього хворі очі...
Весь ансамбль акторів працює детально, психологічно обігруючи кожну ситуацію, репліку, мізансцену, як наприклад Вафля (Олег Месеча). Безліч змістовних акторських деталей роблять образи об'ємними, складними, хоча деякі, так і залишившись непрописаними драматургічно, залишаються персонажами фону, без яких, у свою чергу, не були б такі виразні інші.
І всім їм, зануреним у проблеми й комплекси, закритим і відстороненим, трагічно некомунікабельним, протиставлений лікар Хрущов (Анатолій Ященко). Його прозвано «Лєшим» не лише тому, що схиблений на лісах, буквально фізично страждає від їх знищення (як відчайдушно він просить Серебрякова не продавати ліс на вирубку — як про власне життя благає!). Він Лєший тому, що не такий, як усі інші, він — ІНШИЙ. Відкритий, щирий, діяльний, контактний, що дивується хамству, страждає від нерозуміння, який не прощає обдуреної своєї довіри навіть коханій Соні. Саме такій чистій і щирій людині можна було довірити найголовніші думки Чехова й театру в цій виставі — про те, як ми нищимо не лише ліс (і лісовиків), але й один одного, про те, що немає людей, які могли б вивести нас з цього темного лісу. З темного лісу нашої відстороненості та байдужості один до одного, пустих амбіцій та дутих авторитетів, меркантильного міщанства й зухвалого хамства, з... з нашої сучасної життєвої плутанини та безцільності існування.
Коли Михайло Львович говорить це, та багато про що інше, мудре й по-чеховськи тонке, до нього, до Лєшого, на лавку один за одним підсідають герої вистави. Навіть Серебряков. Навіть колишній хам із хворими очима Орловський, і Соня, й Вафля... й нам з вами знайдеться місце на тій лавці роздумів про Життя, про Людину, про значення Буття. Якщо ви і справді ще живі душею, хочете думати й дивуватися, — йдіть до Лєшого, на Лівий берег.
