Ми — щасливчики, бо живемо в час, коли творить свою величну музику наш сучасник, видатний маестро Євген Федорович Станкович. Киянам пощастило ще більше, бо, гуляючи Хрещатиком, можна зустріти композитора й узяти автограф (геніальний майстер зовсім не пафосний чоловік і залюбки ходить центром міста пішки, а не їздить у лімузині, адже, по-перше, за його словами, «у здоровому тілі — здоровий дух», а по-друге, — тільки так нині можна швидко, незважаючи на пробки, дістатися і в НМАУ, де Євген Федорович викладає, і у НСКУ, де є почесним співголовою).
Нещодавно у нашій столиці відбувся ІІ Міжнародний інструментальний конкурс імені Євгена Станковича, в якому взяли участь 500 музикантів. Цей форум показав, що не перевелися на нашій землі таланти! Молодь любить академічну і народну музику, а нині в музичних школах, студіях, гуртках працюють ентузіасти, які, попри різні труднощі, «сіють розумне й вічне», навчаючи юні таланти. Фінальний концерт у Національній філармонії тривав довше як три години (!), а твори, які виконували лауреати Конкурсу Станковича, були дуже складні. Усі музиканти продемонстрували велику майстерність і віртуозність. Юна киянка Марія-Луїза Плєшакова на вечорі блискуче виконала Концерт для фортепіано з оркестром ре мажор Гайдна. Вона здобула високу нагороду — Премію Станковича, це фактично Гран-прі конкурсу! Фаворитами змагань стали київська, харківська, донецька й чернігівські школи. Більшість конкурсантів уперше були в філармонії та виступали на прославлений сцені, і всі вони зізнаються, що на все життя запам’ятають спілкування з маестро Євгеном Станковичем — видатним композитором, класиком сучасності, і це для них є потужним стимулом займатися музикою далі. Нагадаємо, конкурсанти з Голландії, Білорусі, Китаю, Іспанії, Південної Кореї, Росії та України змагалися в таких номінаціях: інструментальна музика (фортепіано, струнні, народні, духові та ударні інструменти).
— Для мене велика честь, що так багато — півтисячі конкурсантів приїхали змагатися у Київ, — сказав Євген СТАНКОВИЧ. — Я навіть не сподівався, що на конкурс українського композитора збереться так багато талановитої молоді не тільки з різних куточків нашої країни, а й з інших країн. Діти грають і співають дуже майстерно, і за це велика подяка їхнім учителям. За умовами конкурсу, одним із обов’язкових завдань було виконання твору українського автора. Програма всіх днів була дуже насиченою, і це вийшов марафон талантів, де лунали прекрасні твори. Цей конкурс має позитивне значення, бо в час, коли академічне і народне мистецтво не належить до пріоритетів нашої держави, все ж є ентузіасти музичної справи, і за це низький їм уклін! Зараз у нас спаплюжили біблійну істину: «спочатку було слово». Нині люди багато говорять і мало роблять... Добре, що є «острівці», де займаються мистецтвом, і велике спасибі всім небайдужим людям, які думають про майбутнє. Мистецтво і, зокрема, музика, — це частина духовного життя людства. Я мав честь спілкуватися з видатними людьми ХХ століття — академіком, філософом, мистецтвознавцем Дмитром Лихачовим, котрий казав, що, «незважаючи на різні негаразди, є зерно, яке постійно має бути присутнім — це духовність людини», а душу лікує саме класика, і доки людство живе, ми маємо цей скарб передавати з покоління в покоління...
— Євгене Федоровичу, нещодавно у ЗМІ з’явилася інформація, про те, що є ідея аби вашу фольк-оперу «Коли цвіте папороть» поставив хореограф Раду Поклітару на сцені Палацу «Україна». Як ви ставитесь до цього проекту?
— Я сам почув про цю новину з репортажу по телебаченню. До мене ніхто поки не звертався. Поклітару — надзвичайно обдарована людина, але особисто ми з Раду не знайомі, і наші шляхи ще не перетиналися, але думаю, якщо у нього є таке бажання, то може вийти досить цікава вистава. Скоро Хор ім. Г. Верьовки має святкувати своє 100-річчя, а Анатолій Авдієвський як художній керівник цього прославлено колективу відзначатиме своє 70-річчя — гадаю, що за поєднання творчих сил із Раду Поклітару може вийти дійсно масштабне вокально-хореографічне дійство. Тому позитивно ставлюся до цього творчого задуму. Хоча цій фольк-опері не щастить. Цілих 35 років мені довелося чекати на прем’єру (вона відбулася в Національній філармонії — про це «День» писав. — Т.П.), і то це було лише концертне виконання твору, а не повноцінне дійство. За радянських часів, коли готувалася вистава «Коли цвіте папороть», ми з хореографом Анатолієм Шекерою мали багато клопоту і навіть носили тавро «націоналістів»... Пропозиція написати фольк-оперу була від відомої французької концертної фірми «Алітепа» для Всесвітньої виставки в Парижі. Імпресаріо запропонував А. Авдієвському представити не концерт, а якесь сценічне дійство на Гоголівську тему, наприклад «Тарас Бульба». У той час у світі вийшов на екрани американський фільм, який мав велику популярність. Я тієї стрічки не бачив, а коли через кілька років подивився, то дуже здивувався тому «лубку»: гопак артисти танцювали під мелодію «Калінка-малінка»... За кордоном про Україну не знали, і ми для них — якась невідома планета. До мне, як композитора, звернулися тому, що щось чули. 1977 року я одержав Шевченківську премію за Симфонію № 3 («Я стверджуюсь») для соліста, мішаного хору та симфонічного оркестру, слова П. Тичини. Авдієвський загорівся і мене заразив, я багато вивчав фольклор, і працювати було дуже цікаво. Анатолій Авдієвський знайшов унікальну манеру співу, яку можна назвати універсальною — суміш народного «грудного» співу та академічного. Потрясаючу сценографію запропонував Євген Лисик. Планувалося, що «Коли цвіте папороть» покажуть 25 вистав на сцені Гранд-опера! Прем’єру опери в Києві було заплановано на 1978 р. в Палаці «Україна». Однак після генеральної репетиції виконання твору представники радянської цензури заборонили, а декорації та костюми до постановки наказали знищити.
Лише окремі фрагменти фольк-опери Хор ім. Г. Верьовки виконував у концертах. Потім Микола Гобдич зробив власну версію — з групою ударних замість симфонічного оркестру. Хореограф Алла Рубіна теж зверталася до русальних танців і створила стилізований балет. Цікавим був номер «Глибокий колодязь» у виконанні Ніни Матвієнко... І от лише диригентові Володимиру Сіренку разом із Національним симфонічним оркестром України і хористами Авдієвського вдалося повність виконати фольк-оперу (у концертному варіанті) 8 квітня 2011 року за програмою фестивалю «Прем’єри сезону». І ця прем’єра виявилася дарунком долі.
— Традиційно у травні відбувається Фестиваль балету, присвячений пам’яті Анатолія Шекери. Ви були співтворцями вистав «Коли цвіте папороть», «Ольга», «Прометей». Яким вам запам’ятався Шекера?
— Це був хореограф-філософ, високоосвічена людина, добре знав суміжні мистецтва, тонко розбирався у музиці. Він ставив балети, читаючи партитури. У нього на сцені кожний жест був красномовний. Ми познайомилися під час народження «Коли цвіте папороть», а потім працювали над балетом «Ольга». До речі, сценографом цих вистав був приголомшливий художник Є. Лисик. На репетиції Шекера приходив із схемами. Він малював образи, які потім артисти втілювали у танці. У середині 1980-х Анатолій Шекера поставив мій балет «Прометей», до якого лібрето написав Юрій Іллєнко. Крім київської версії Анатолій Федорович зробив оригінальну постановку у Македонії. Ми хотіли ще разом попрацювати, але щось не сталося, і я дуже шкодую, бо Шекера мав великий талант мовою танцю і пластики говорити про вічні цінності, а його постановки — це завжди були вистави-притчі, які хвилюють душі глядачів... Так сталося, що за два тижні до смерті Шекери я був у нього вдома. Він тяжко хворів, але думав про те, як поновити балет «Ольга»... Своєю творчістю Анатолій Шекера написав яскраву сторінку у розвиток українського балету. Я його ставлю на один щабель до такого митця як Маріус Петіпа у царській Росії. Шекерівські балети «Ромео і Джульєтта», «Спартак», «Балеро», «Легенда про любов», «Лілея», «Досвітні вогні», «Камінний господар» та інші прикрасили театральну афішу на кілька десятиліть, і досі деякі з його хореографічних перлин є у репертуарі Національної опери, і ці вистави завжди проходять з аншлагами.
— Здається, що вам цікавіше писати балети (Станкович — автор шести балетів), а коли чекати на прем’єру опери «Страшна помста»?
— Композиція для мене — професіональна робота. Різні проблеми не дають закінчити «Страшну помсту». Залишилося ще трошки дописати. Відволікають пропозиції із-за кордону. Є проблема з лібрето. Ще 20 років тому виникла ідея цього гоголівського сюжету, яку зголосилися поставити: Турчак, Шекера, Покровський і Левенталь. Коли помер Стефан Турчак, я покинув писати оперу на лібрето Ю. Іллєнка (він, як кінорежисер, мав специфічне бачення «Страшної помсти», потім лібрето переробив Валерій Шевчук)... Знаєте, опера на гоголівський сюжет — це завжди складно. Бо текст має три поверхи підтекстів. Рідко хто з композиторів береться за спадщину Миколи Васильовича і пише повноцінні опери. Наприклад, Родіон Щедрін зробив сцени з «Мертвих душ». Дмитро Шостакович почав «Одруження» і не закінчив... Для мене проблема зробити скорочення, щоб текст класика не постраждав. У повісті «Страшна помста» багато фольклорних образів та мотивів, і це складний філософський твір. До речі, вчені-фізики вважають, що Гоголь першим відкрив квантову фізику про життя у паралельних світах. Цю тему можна прочитати також у Данте, Гете, Булгакова... Якщо буде здоров’я, то скоро оперу допишу, а от коли її поставлять на сцені Національної опери, то запитання вже не до мене, а до керівництва театру. Сподіваюся, що цей твір зацікавить митців. Наприклад, видатний оперний співак Павло Гунька (українець, який народився у Англії, виступає на провідних сценах багатьох країн світу) навіть згоден заспівати у Києві безкоштовно!
— Сьогодні важко бути професійним композитором?
— Ми нині перейшли в інший вимір життя. Великий твір вимагає багато часу для написання, і потрібно, щоб хтось його тобі замовив, а потів виконав на сцені. Зараз композитори не потрібні державі. Писати музику до кіно — це, на мою думку, халтура. Хоча для Едуарда Артем’єва, Мікаела Таривердієва, Максима Дунаєвського кінематограф став сенсом життя, але таких небагато. Композитор не може писати у «стіл» чи у «трубу». Ми залежні від оркестру, диригента, співаків. Тому нині більшість моїх колег пишуть не симфонічні, а камерні твори, які мають надію, що вони швидше прозвучать. Від жодного із своїх творів я не відмовляюся! Починав із авангарду, до того ж доволі радикального, багато ним займався і вивчав його, тому що мені це було цікаво. Потім цей інтерес згас... Зараз роблю інакше. Багато з того, що писав раніше, навіть повторити вже не зможу!
Я все своє творче життя займаюся не гуцульським чи буковинським фольклором, а переважно фольклором центральної України. Наприклад, коли писав фольк-оперу «Коли цвіте папороть», то спирався на музику територій, де діяла Запорозька Січ, на дух мелодій купальських свят. Карпатський, прикарпатський, гуцульський фольклор переважно одноголосний, а от центральна Україна — це унікальне багатоголосся. Знаєте, стільки займався народною музикою, що вона стала частиною мене, а ще точніше — вона в моїх генах. І часто, коли я навіть не ставлю перед собою спеціальних завдань, відчуваю під час виконання, що то з народних джерел: і обернення гармонійні, і сам аромат...
— Коли ми спілкувалися з вашим польським колегою Кшиштофом Пендерецьким, то він сказав, що «вся музика вже написана, і композитор — це вимираюча професія»...
— Це він кокетував. Пану Пендерецькому немає чого жалітися, бо його твори виконують у різних країнах світу, і часто він сам стає за диригентський пульт, щоб донести до слухачів усі нюанси музики, яку написав. Він продовжує писати музику, бо це його сенс життя! Він себе дуже комфортно почуває на сцені як маестро і коли тримає скрипку або грає на фортепіано і пише свої твори.
— А вам хочеться стати за диригентський пульт, щоб контролювати виконання власних творів?
— Та хто ж мені це дасть?
— Гадаю, що Сіренко вам би не відмовив!
— Я дуже вдячний Володимирові Сіренку, бо він завжди дуже тонко відчуває мою музику. Він прекрасний диригент і має гарну команду високопрофесійних музикантів (Національний симфонічний оркестр України. — Т.П.). Вважаю, хай кожен займається своєю справою. Я пишу музику, а музиканти і співаки її виконують. Мені пощастило, що такі диригенти як Стефан Турчак, Анатолій Авдієвський, Євген Савчук, Володимир Сіренко, Федір Глущенко та інші (список буде дуже довгий) виконують мої твори. Я практично все своє життя жив з диригентами в мирі і злагоді. Геніальний Стефан Васильович був моїм товаришем і зіграв велику роль у моєму житті. У Київський театр опери і балету я потрапив завдяки Турчаку, ми співпрацювали багато, я написав для нього три балети, готувався з ним оперу робити. На жаль, не судилося...
* * *
Критики називають Євгена Федоровича «сучасним класиком», і як зізнається Станкович: «Зірку-гулю на лобі я не відчуваю, що виросла. Головне — бути чесним перед слухачем. А найбільше щастя — щоб не забули мою музику, і вона лунала на концертах, у театрі, на радіо і телебаченні. Бо сьогодні тебе хвалять, а завтра критики можуть у пух і прах рознести твір, у який ти вклав душу і серце. Навіть Моцарта хаяли. Час — головний суддя. Я пишу музику, бо не можу без цього. Мені близькі слова Чайковського, який казав: «Я желал бы всеми силами своей души, чтобы музыка моя распространялась, чтобы увеличилось число людей, любящих ее, находящих в ней утешение и подпору»... Всі ми зв’язані зі своїм часом. Стравінський мудро помітив, що сучасна музика є та, яка написана зараз, у цьому часі. Існує навіть таке поняття, як «інтонація епохи», і по музиці Прокоф’єва чи Шостаковича, Баха чи Моцарта можна їх епоху не тільки уявляти, а й вивчати. Мистецтво має змогу відродження самого себе, знову і знову»...
