Нещодавно в Києві завершився XXI Міжнародний фестиваль «Музичні прем’єри сезону». Композитор Ігор Щербаков очолює його з 1999 р., однак цього року він уперше проводив фестиваль у новому статусі — голови Національної спілки композиторів України (НСКУ). Євген Станкович і Мирослав Скорик із грудня 2010 року залишилися на посадах почесних співголів. Ігор Щербаков, загалом, теж не нове обличчя в Спілці. Він багато років керував Молодіжною організацією НСКУ, заснувавши Міжнародний форум «Музика молодих», а потім — його Київським відділенням. Порівняно зі своїми попередниками Щербаков — людина нового, так званого середнього покоління, чиє свідоме творче життя починалося в добу ранньої перебудови. Поряд зі значними професійними досягненнями Ігорю Щербакову притаманна міцна ділова хватка й чудове відчуття реальності. Він прекрасно орієнтується у структурі та потребах сучасного суспільства, без знання яких сьогодні навряд чи можливо лавірувати на кораблі під назвою «Національна спілка композиторів», не натикаючись на підводні айсберги, ухиляючись від штормових вітрів і всіляких «піратських кораблів». Куди й навіщо цей корабель зрештою попливе і чи знайде свою «землю обітовану», покаже час. Поки ж Ігор Щербаков, озброївшись підзорною трубою, намагається розглянути майбутнє спілки й ділиться своїми міркуваннями щодо цього з читачами «Дня».
«СПІЛКА — ВЕЛИКА, ХОЧА ІНОДІ Й СКЛОЧНА, СІМ’Я»
— Ігорю Володимировичу, ви наймолодший голова Національної спілки композиторів України за всю її історію?
— Не зовсім. У 1930-х і 40-х роках спілку очолювали тоді ще молоді Левко Ревуцький, Борис Лятошинський і Костянтин Данькевич. Усі інші, хто прийшов потім, — Григорій Верьовка, Пилип Козицький, Георгій Майборода, Андрій Штогаренко тощо — дійсно були вже у віці. Принаймні зараз серед усіх голів творчих спілок я, здається, наймолодший... До осені хочеться відремонтувати приміщення, щоб нормально функціонував концертний зал. Зараз там немає гардероба, сходи на другий поверх виглядають жахливо, туалет не впорядкований. Усе це не дозволяє проводити серйозні заходи. Півдня зал зайнятий «Київською камератою» Валерія Матюхіна, але вечорами він вільний. А ми хочемо, щоб там постійно звучала музика!
— Ви плануєте вивести українську сучасну музику за межі кількох наших фестивалів?
— У кожному фестивалі ми маємо п’ять симфонічних концертів — це величезна кількість музики. Навіть для «Варшавської осені» з її бюджетом у 2 млн. доларів це непід’ємно. Нас рятує пострадянська ситуація. Якщо фестиваль організовує Міністерство культури й туризму, оркестри зобов’язані в ньому брати участь, вони за це отримують зарплату... Ось уже 20 років говорять, що Національна спілка композиторів нікому не потрібна, але ніхто нічого іншого поки не придумав. Так, деякі амбітні композитори знаходять під власні проекти закордонні гроші, бо наших грошей в Україні не знайдеш. Існують альтернативні фестивалі. Але навіть на одеських «Двох днях і двох ночах нової музики» українська половина творів — це твори членів Спілки! Кармелла Цепколенко ніколи не приховувала того факту, що вона секретар НСКУ, хоча паралельно вона очолює Асоціацію нової музики. Це гарна, чесна й правильна позиція. Чим більше музики звучить, тим краще.
«ДО НАС СТАВЛЯТЬСЯ ШАНОБЛИВО, АЛЕ ФОРМАЛЬНО»
— Зрозуміло, що організація концертів і фестивалів — це сьогодні головна сфера діяльності НСКУ, але нині завдання Спілки звузилися?
— Зникло ідеологічне підѓрунтя радянської доби. Я в Спілці з 1985 року, і вже нічого такого не застав. Гучні виключення були колись давно... Звісно, мені за Сонату для фортепіано заплатили 180 карбованців, а сказали — напишеш пісню про Леніна — буде тобі 350 карбованців. Не написав... але я ніколи не забуду, що саме в залі Спілки композиторів уперше почув музику Сильвестрова, Станковича й багатьох інших...
Голова Національної спілки композиторів — не посада. Це роль, яку мені довірили колеги, щоб справа не загинула. Хочеться, щоб Спілка ще більше професіоналізувалася. Будемо більш розбірливо ставитися до прийому в НСКУ. Й я колись грішив, не голосував проти, коли треба було. Тепер висить «баласт» зі слабких композиторів, музику яких ми зобов’язані виконувати. Це єдина проблема, ніяких інших привілеїв у членів Спілки зараз немає. Ще важливіша мета — домогтися визнання сучасної української музики на державному рівні, щоб на неї нарешті звернули увагу радіо й телебачення. Зараз до нас ставляться шанобливо, але формально. Відзвітувалися, галочку поставили, але ніхто не займається музичним процесом серйозно — стратегією його розвитку, випуском компакт-дисків, створенням законодавчої бази.
— А «люстрації» серед чинних членів НСКУ будуть?
— Ніколи в житті, це не наші методи. Спілка — не каральний орган, усі люди вільні... Останнім часом вважається, що в Україні все погано. У нас поганий уряд, поганий театр, погане життя, погані продукти. Може, Євро-2012 буде гарне, але й тут все погано, бо погано будують готелі, дороги тощо. І, звісно, вся наша музика апріорі погана. Гарна лише та, яку визнали на Заході. Дурниця! Цього треба позбуватися! Композитори, хоч би як вони говорили, говорять щиро, — хтось менш професійно, хтось більш талановито, хтось геніально. Це все в нас є!
— Чого вам не вистачає, щоб хоча б за підсумками фестивальних виконань видавати компакт-диски української музики?
— Грошей. Державне фінансування покриває лише мінімальні зарплати чотирьох-п’яти співробітників та оренду приміщення. Його не вистачає навіть на опалення та електрику. На всі обласні організації Спілки на рік виділяється 800 тис. гривень, це приблизно місячний фонд заробітної плати якогось камерного оркестру. А цього року ще 200 тис. зрізали. Міністерство культури й туризму, величезна йому подяка, проводить фестивалі (трохи допомагає Київське управління культури), але воно не має права випускати компакт-диски, це прерогатива Комітету з преси. Але й там (торік) зрізали фінансування навіть на книжки. До нас часто заходить чудовий звукорежисер Олег Ступка. Я йому давно пропоную попрацювати разом. Уже в усьому світі, навіть у Білорусі видали практично всі фондові записи. Ми не маємо навіть цього, хоча б в обсязі презентаційного накладу!
У нас також немає нормального друкованого органу. Журнал «Музика» цілком пішов в інтернет. «Українська музична газета» досить специфічна, має свою спрямованість. Порталом НСКУ займається одна людина — композитор Геннадій Сасько.
— Керувати різними колегами складно?
— Відповім словами Євгена Станковича: «Колеги — це не підлеглі, а старші або молодші товариші». Раніше я 12 років керував Київською організацією. Це в мене виходило. Просто до всіх по-людськи ставлюся, вмію зрозуміти. З іншого боку, вмію й відмовити, якщо це потрібно. Кожен має розуміти, що він у Спілці не один, що є й інші композитори, твори яких теж потрібно виконати. Амбіції постійно грають. Треба дивитися й на художній бік, щоб люди прийшли на фестиваль і зрозуміли, що композитор N цього не може, а композитори S, S і S — можуть.
Але, насамперед, ми намагаємося підтримувати молодих. Коли тобі 40, усе вже більш-менш зрозуміло, а молоді потрібно заявити про себе, бо незрозуміло, що буде далі... Наприклад, у 2007-му ми разом із Сашком Шимком почали робити фестиваль «Трибуна молодих». «Вибігали» фінансування, знайшли 10 тис. у Спілці. Фестиваль відбувся один раз — і все! Молоді не організувалися... З іншого боку, багато встигає ансамбль Nostri Temporis, Богдан Кривопуст готується до Міжнародного форуму «Музика молодих». Мені тільки не подобається, коли починають говорити: «Ось це Спілка, а це ми». Пробачте, я без НСКУ теж зможу прожити. Маю закордонні замовлення, напишу музику до вистави, організую виконання своїх творів. Навіть Валентин Сильвестров говорить: «Якщо Спілці треба — я це зроблю!» І це людина, яку виганяли, виключали. Навіть він, виконуваний в усьому світі автор, розуміє, що в нашій країні в нинішніх умовах немає іншої форми існування сучасного композитора! Спілка — це велика, хоча іноді й склочна сім’я. Всі знають, у кого які діти, хто що написав, яке звання отримав. Нічого не вдієш, це наше середовище перебування. Різні фонди нам обіцяли гранти. Де вони?! У західних фондів свої проблеми. Полякам треба привезти поляків, а німцям треба своїх пропагувати.
«ФЕСТИВАЛЬ — ЦЕ НЕ ЛИШЕ ПРОГРАМА, А Й КОНТАКТИ, ЗАЛИ, ІНСТРУМЕНТИ...»
— Розкажіть, як ви починали фестиваль «Музичні прем’єри сезону»?
— «Прем’єри сезону», як і всі наші фестивалі — це «дітище» Володимира Степановича Симоненка, який керував Центрмузінформом. Я ж починав фестиваль «Форум музики молодих», це була моя придумка. Нещодавно збирав усі свої афіші з програмками й побачив, що мій «Покаянний вірш» звучав на першому концерті першого фестивалю «Прем’єри сезону» 20 грудня 1989 року. Білаш і Симоненко дуже добре придумали — зробити із Пленуму СКУ «утилітарний» фестиваль, щоб виконувати музику київських композиторів. Потім, на початку 1990-х, почалися нові віяння, й Іван Карабиць разом із Володимиром Симоненком та Євгеном Станковичем (останній тоді очолював спілку композиторів) вирішили створити справжній міжнародний фестиваль. І вони його зробили! Вони спиралися на діаспору, але в Україну тоді почало приїжджати багато серйозних музикантів. Я в ті роки був головою Молодіжної комісії. Якось у 1991-му до нас підійшли симпатичні хлопці, колишні комсомольці, з Міністерства молоді та спорту. Говорять: «Є гроші, давайте щось проведемо»... Умовою був міжнародний статус події. Я пішов із цим до Симоненка, й так з’явився «Форум музики молодих». Перший фестиваль, який відбувся у 1991 році в межах «Київ Музик Феста», робили я, Аня Гаврилець, Сергій Зажитько, Люда Юріна, Марина Денисенко, Сашко Козаренко. Найкращі фестивалі відбулися в 1992, 1993 і 1994 роках, уже окремо від КМФ. У програмах було представлено по 20—25 країн. Від «Центрмузінформу» розсилали запрошення по всій Європі, у відповідь надсилали по 200—300 партитур, з яких ми відбирали для виконання найцікавіші. Так тривало три роки. Було дуже важко, але разом із тим була й ейфорія від величезної кількості нової інформації. Це зараз заходиш на YouTube і слухаєш кого хочеш, а тоді нічого подібного не було! Зав’язалися гарні контакти з голландським центром сучасної музики «Гаудеамус». До Києва приїжджав директор «Гаудеамуса», подарував нам комплект партитур сучасної музики. Найголовніше, було знайдено «вихід у світ». Щоправда, він вийшов якимось одностороннім: світ нас побачив, але далі — ніяких дій. Мабуть, потрібно було шукати серйозних західних менеджерів...
— В останнє десятиліття, яке ви провели «біля керма», які виробилися принципи побудови програми?
— Від початку було вирішено — усе, що подадуть київські композитори, має прозвучати. А також намагалися дещо розсунути рамки «київського контексту», показати закордонних композиторів, іншу музику... Зараз більше проблем із «Київ Музик Фестом». Ще Івану Карабицю я пропонував зробити з «Музичних прем’єр сезону» звичайний робочий фестиваль, де б уся Україна грала концерти. А з «Київ Музик Феста» — справжній міжнародний фестиваль. Припустімо, у квітні йдуть «Прем’єри», у травні — «Музика молодих», потім «Київські літні музичні вечори», а восени — «Київ Музик Фест». Причому зі спільною дирекцією на всі ці фестивалі. У 2002 році Івана Федоровича не стало, і ми так нічого в цьому напрямі й не зробили. Встигли лише подумати про назву, в якій, точно пам’ятаю, було слово «міст»...
Цій ідеї вже десять років, я про це постійно говорю на з’їздах НСКУ, в Міністерстві культури і туризму (у такий спосіб ми вирішили б головну проблему — відсутність справжнього міжнародного фестивалю академічної музики, не лише сучасної). У галузі кіно в нас є «Молодість», у театралів — львівський «Золотий Лев». Прекрасні музичні фестивалі роблять Володимир Сивохип у Львові та Кармелла Цепколенко в Одесі. Але титульного, головного такого фестивалю немає! Фестиваль — це не лише програма, а й контакти, зали, інструменти... Директор і художній керівник має бути в одній особі, так в усьому світі.
— Нещодавно завершилися ХХ «Музичні прем’єри сезону». Ви задоволені тим, що вийшло?
— Так. Відбулося перше виконання фольк-опери «Коли цвіте папороть» Станковича — це епохальна подія. В 1978 році я був на «прогоні» в Палаці культури «Україна». Нас, студентів-композиторів, туди провів Всеволод Задерацький. Виконання було неймовірним: розкішний спів, сучасне звучання оркестру з усякими алеаторичними й сонористичними прийомами. І все це — справжнє, вишукано українське! А потім — заборона... Євген Станкович після того жодної опери не написав!
На нинішньому фестивалі важливі виконання були в метрів українського авангарду — «Поема пам’яті Лятошинського» Сильвестрова й «Гомеоморфія» Грабовського (останній твір дуже довго ніхто не міг виконати). Скрипковий концерт Скорика спеціально поставили поруч із твором молодого композитора Валери Антонюка. З нетерпінням чекали приїзду Молодіжного симфонічного оркестру «INSO-Львів». Певний час він був приватним оркестром диригента Гунгарда Маттеса. Львівські струнники — просунуті, награні, постійно гастролюючі музиканти. Два концерти — у філармонії та в залі Спілки — дала «Київська камерата» Валерія Матюхіна. Чудова подія — ювілейний концерт хору «Київ» і його керівника Миколи Гобдича. Нарешті до нас приєдналися «Київські солісти», і це дуже втішно. Диригував ними Сергій Протопопов, перший лауреат Премії ім. Ієгуді Менухіна. Він багато років живе в Німеччині (Протопопова до Києва запросив Володимир Сіренко, який віднедавна є головним диригентом «Київських солістів»). А в заключному «нон-стопі» звучала найрізноманітніша музика — «ліва», «права», на виделках, ложках, із притупуваннями і прискоками. Проект Алли Загайкевич, який відбувся ще до офіційного відкриття, — це інший бік нової музики...
«БОРОТЬБА ЗА МУЗИКУ БУЛА ТЯЖКОЮ, АЛЕ НІЧОГО ІНШОГО Я ВЖЕ НЕ МИСЛИВ...»
— А як ви починали займатися музикою (сам або тому що так захотіли батьки)?
— Я народився у Дніпропетровську. Моя мама — лікар, працювала в поліклініці при залізниці. Зараз їй 92 роки. Батько, після «деяких подій», знову з’явився у 1954 році, й у 1955-му я народився. Мені дуже подобалося грати «з листа». Замість того, щоб учити в музичній школі те, що треба, я весь час щось грав. Хоча спочатку мріяв піти у транспортний інститут, бо дуже любив дитячу залізницю (є така у Дніпропетровську). Але мама наполягала, щоб вступив до музичного училища. І ось одного дня моє життя перевернулося: 2 вересня 1970 року вперше потрапив до Дніпропетровської філармонії, почув симфонічний оркестр... Грали Другий фортепіанний концерт Прокоф’єва й, здається, «Тіля Ойленшпігеля» Ріхарда Штрауса. Я одразу зрозумів, що музика — це моє. У той момент я вже трохи писав музику (перший мій твір — соната). На одному курсі зі мною навчався Володя Тарнопольський. У Дніпропетровську тоді виступали чудові гастролери: Ойстрах, Ріхтер, Третьяков. Усе накопичувалося всередині. Музика звучала в голові! Вночі не міг заснути! Навіть придумав собі такий «прийом»: щоб заснути, коли в голові звучить щось a la Ліст, уявляв собі спочатку гучний кластер, а після цього — до мажор. І тоді засинав. В училищі ми слухали все, що з’являлося нового: Шостаковича, польський авангард, Ксенакіса. Піаністом я був посереднім, тому йти далі цим шляхом не хотілося. На другому курсі написав сонату, а потім — багато всяких п’єс. Зараз у студентів училищ є професійні педагоги з композиції, а тоді нічого подібного не було. Трохи допомагав педагог з інструментування Валентин Іванович Сапелкін, який тоді очолював Дніпропетровську організацію СКУ. До речі, на першому курсі мене намагалися вигнати з училища. Диктанти писав завжди, у мене абсолютний слух, але співати сольфеджіо не можу до сьогодні! Перша педагог із фортепіано теж хотіла мене позбутися... Після першого курсу викликали маму з татом, але я навідріз відмовився йти. Боротьба за музику була важкою, але нічого іншого я вже не мислив... Коли вирішив вступати до консерваторії на композицію, поїхав до Москви на консультацію до Альберта Лемана. Повіз Сюїту для оркестру, романс на вірші Єсеніна. Зараз пам’ятаю лише слова: «Семерых ощенила сука, рыжих семерых щенят...», членів комісії це дуже розвеселило. Ще був романс на текст Аполлінера, П’ять прелюдій для фортепіано, кілька обробок пісень. Леман сказав, що все добре, запропонував приїжджати і вступати, але якось непевно. А оскільки в мене було лише два варіанти — консерваторія або йти до армії, — то вирішив їхати до Києва на прослуховування до Левка Миколайовича Колодуба. Приїжджаю, виходжу з метро на Хрещатику — й бачу весь Київ у тюльпанах! Подумав тоді: «Ось це моє місто!..» І досить легко вступив до консерваторії, щоправда, пройшовши всі 11 виснажливих іспитів...
— Що ви цінуєте в музиці?
— Найцінніше в музиці — це потік та її енергетика. Це або є, або цього немає. А вже зверху нашаровуються технології, естетики, стилі тощо. А професіоналізм — досить вузька штука. Щодо стилістичних впливів, то всі ми певною мірою перебували під впливом Шостаковича, стежили за появою кожного його нового твору. Я з юності добре знав польську школу — Пендерецького, Лютославського... Тепер думаю, головне — щоб твою музику хотілося слухати людям, а не просто «виражати» в ній себе...
