У день народження Тараса Шевченка на одному із телеканалі показували сюжет із Рівного. По всьому місту розвішані біг-борди із портретом Кобзаря та написом «Весна приходить разом з генієм!». Прекрасна ініціатива!Коли ж кореспонденти попросили перехожих прочитати напам’ять кілька рядків із Шевченкових поезій, тільки третина щось пригадала... І це рівненчани.
Природно, що у нас Тарас Шевченко — об’єкт культу. Майже у кожній хаті його портрет висить поряд з іконою. Але чи ми його знаємо? Вкрай важливо, щоб звернення до поета і мислителя не вичерпувалося пафосними словами до дат, а він співіснував з українцями в сучасному інтелектуальному просторі. Щодо цього моя приятелька-римлянка розповіла цікаву історію. Торік восени у Римі Біблію — культ усіх християн — кілька годин поспіль наживо читали від колишнього президента Чампі, католицьких єпископів до звичайних мешканців міста. Подія транслювалася по італійському телебаченню. Чим не приклад для наслідування?..
Очевидно, потрібно шукати живого спілкування з Шевченком. Відтак прийде розуміння багатьох речей — вічних істин і проблем сьогодення. Пам’ятаєте, «Якби ви вчились так, як треба...». Потрібно бувати у Шевченкових місцях — щоб сповнитися мудрістю та позитивною енергетикою. До речі, «День» завжди цікавиться — як і чим там живуть люди. Не став винятком і цей рік. «Як відзначали 195-ту річницю на малій батьківщині Кобзаря?» — запитуємо у директора заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» Людмили ШЕВЧЕНКО.
— Цього року Шевченкові дні пройшли дуже творчо. У святковому концерті брали участь зокрема Черкаський народний хор, колективи Черкаської філармонії — ансамбль «Росава» і тріо «Вербена», кобзар Василь Нечепа, актриса Раїса Недашківська, оперний співак Володимир Гришко. У програмі прозвучали поезії Кобзаря, пісні на його вірші... А у виставковому залі Моринців відкрилася виставка «Шевченкіана» — із колекції Музею Івана Гончара». Експозицію творять скульптури руки Івана Макаровича, народні картини, в яких інтерпритовано Шевченкові твори, колекція старовинних вишиванок і рушників, колись зібраних на Черкащині.
Ми вкотре пересвідчилися у тому, що у дні 9 і 10 березня, коли звучить Кобзареве слово — вагоме і актуальне у всі часи, ми по-особливому відчуваємо, що він посеред нас. Очевидно, відчуття його присутністі — через поезію і малярство, нам потрібно повсякчас. Як підтримка. Як порада. Як взірець. І, відповідно, заходи по всій країні повинні проводитися не тільки до його ювілеїв чи роковин. Бо як інакше оновити, спровокувати запит на Шевченка? Як інакше домогтися, щоб тієї критичної маси думаючих українців було більше? Зрештою, як розвивати смак в поезії та малярстві?
— Скажіть, заповідник відвідують здебільшого у Шевченківські дні? До речі, за останні роки відвідувачів побільшало?
— «Зазвичай багато гостей приїжджає щороку 9—10 березня, — продовжує Людмила Шевченко.— Оскільки беремо участь у потужних промо-акціях, наприклад, у програмі «Золота підкова Черкащини», люди знають, як доїхати до заповідника, що тут можна оглянути і, врешті-решт, де зупинитися. (У Моринцях і Керелівці розвивається «зелений» туризм.) Крім того, в області дедалі більше діє приватних туристичних агенцій, які пропонують маршрути рідним краєм. Тому заповідник все частіше відвідубть групи учнів та студентів чи просто молодих або ж літніх людей. Зрештою, у нас побільшало відвідувачів з усіх куточків України. Очевидно, українці дедалі усвідомлюють, що постать Тараса Шевченка — той атлант, який тримає на своїх плечах горизонт України.
Туристичний сезон тільки-но розпочинається, і ми сподіваємося, що попри фінансово-економічну кризу він буде не менш вдалим, аніж попередній. До речі, до відкриття сезону відремонтовано фасад музею у селі Шевченковому. Ремонтні роботи ведуться постійно. Дійшла черга до господарчих приміщень музейного комплексу, якому цього року виповнюється 70! А у Моринцях пройшла реконструкція школи, збудованої у 1939 році. Приїжджайте!»
А 9 березня у Національній опері України відбулися вручення Шевченківської премії й урочистості з нагоди 195-ї річниці від дня народження Кобзаря.
А цьогорічних Шевченківських лауреатів лише п’ятеро: Віктор Гонтаров — за серію полотен «Мій Гоголь» та цикл живописних робіт «Рік 33. Україна», «Затемнення», «Лихоліття», «Рік 33. Останній Кобзар»; Віктор Наконечний — за серію картин народного малярства; Володимир Мельниченко — за документально-публіцистичну книгу «На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко й Осип Бодянський); Павло Гірник — за поетичну збірку «Посвітається»; Лариса Кадирова — за створення жіночих образів у моновиставах «Посаг кохання», «Сара Бернар», «Бути» та у виставі «Всі ми киці та коти». «Тепер, коли став Шевченківським лауреатом, почуваю ще більшу відповідальність, — говорить вінницький художник Віктор Наконечний. — Ім’я Тараса Шевченка зобов’язує. Відзначені роботи хоч і написані в одному стилі — крапковому живописі, та тематично різні: купальські, весільні й загалом обрядові сюжети, пейзажна лірика, трагедія Голодомору. А зараз виникло бажання попрацювати над творами філософського змісту. Ця нагорода для мене символізує не творчий захід, мовляв, діждався — пошанували, а, можна сказати, нове дихання».
Останні кілька років дедалі частіше звучало питання про потребу змін у механізмі функціонування премії. Так, наприкінці минулого року Шевченківський комітет очолив Микола Жулинський. Відповідно, змінився і склад комітету. До нього увійшли театральний режисер Роман Віктюк, рок-музикант Олег Скрипка, кінорежисер Олесь Санін, актор Богдан Ступка, хореограф Вадим Писарєв, співак Тарас Петриненко, культуролог Петро Гончар, кінокритик Сергій Тримбач, художник-графік Сергій Якутович. Як відомо, Микола Григорович — прихильник створення експертних комісій, чиїм завданням буде впродовж року відслідковувати, які з мистецьких подій стали явищами, тобто пропонувати їх на розгляд Шевченківського комітету. І тільки після присудження нагороди організовувати презентації, перегляди виставок і спектаклів лауреатів. «За ці кілька місяців ми встигли опрацювати нове положення (воно майже готове), у запеклих дискусіях визначили лише п’ять лауреатів (можна до десяти), затвердили нові знак і диплом для переможців, збільшили грошову винагороду за премію — із 130 до 160 тисяч гривень кожному, — розповідає Микола Жулинський. — Зараз працюватимемо на те, щоб «оприлюднити» цьогорічних лауреатів. Терміново видамо збірку Павла Гірника, робимо альбоми Віктора Гонтарева та Віктора Наконечного, сприятимемо, аби відбулися гастролі Лариси Кадирової. А щодо створення експертної ради, то поки що немає грошей, аби платити експертам. Саме над цим — де їх взяти — і зараз розмірковую. Також роздумую над грошовим еквівалентом нагороди: хочеться, щоб кожен, хто став лауреатом Шевченківської премії, більше не думав про хліб насущний, а мав змогу всеціло віддатися творчості».
Із проханням прокоментувати вибір цьогорічних лауреатів, а також зміни, що відбулися у складі, й як наслідок, — у діяльності Шевченківського комітету, «День» звернувся до відомого поета, лауреата Шевченківської премії Тараса ФЕДЮКА. Пан Тарас — нове обличчя у комітеті — разом з іншими долучився до його роботи лише кілька місяців тому.
— Завдання Шевченківського комітету — не тільки відсікти недостойних (що у 2009-му вдалося), а й присудити нагороду всім достойним. А, як на мене, у номінації «Художня література» було двоє беззаперечних лідерів — Павло Гірник і Василь Портяк. Я також голосував за унікального книжкового художника Костя Лавра, який малює для видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».
«Традиції» Шевченківської премії з радянських часів полягали ще й у тому, що свого часу не присудили нагороду Ліні Костенко, Миколі Вінграновському, Григору Тютюннику. А десять років тому не дали Василеві Барці за геніальний роман «Жовтий князь». Над цим варто замислитись. Такі промахи недопустимі у такому поважному колегіальному органі. Інакше виникає питання: або це непрофесіоналізм, або у хід ідуть позалітературні, позамистецькі стосунки. Відколи у нас демократія і гласність, чомусь робота Шевченківського комітету супроводжується скандалами. І, може, найменш скандальний період був, коли його очолював академік Іван Дзюба. Саме тоді отримали нагороду Євген Пашковський, Ігор Римарук, Василь Герасим’юк... Звичайно, нам, членам Шевченківського комітету, потрібно більше відповідальності, чесності й естетичної справедливості.
— Мені імпонує, що у комітеті стало більше представників середнього покоління. Отої генерації, яка починала наприкінці 70-х і пережила темні часи радянщини, коли «відлига» була вже позаду, а попереду — безперспективність. Мабуть, тому вона така чутлива до несправедливості.
Повертаючись до наших лауреатів, скажу: вони — достойні! Я голосував за трьох із них. За Ларису Кадирову. Прекрасна акторка. Вона представляє європейський рівень українського театру. За Віктора Гонтарова. Блискучий харківський художник. Художник свого світу і своєї школи. І за Павла Гірника. Він — останні0й український поет Шевченківської парадигми, Шевченківського болю і Шевченківської традиції, змодернізованої на теперішній час.
